Бартімеус: Амулет Самарканда

20

Якщо розбити кулю з елементалями в замкненому просторі, наслідки неминуче будуть руйнівні й жахливі. Що менший простір і що більша куля, то гірші наслідки. Натаніелеві та іншим чарівникам пощастило, що Вестмінстерська зала була така величезна, а розбита куля — відносно невеличка. Та навіть за цих умов наслідок був відчутний.

Щойно скло розбилось, полонені елементалі — вони сиділи там уже багато років і божеволіли один від одного та від нескінченних одноманітних розмов, — ринули геть, якнайдалі від своїх товаришів по нещастю. Повітря, земля, вода й вогонь—усі чотири стихії вирвалися з ув’язнення, нищачи все на своїй дорозі й сіючи хаос. Людей, що стояли поблизу, за секунду кинуло на підлогу, обсипало камінням, обпалило вогнем і обдало струменями води. Майже всі чарівники, наче кеглі, розлетілися на всі боки від місця вибуху. Завдяки тому, що він стояв позаду, Натаніель урятувався від опіків, однак його теж підняло в повітря і грюкнуло об двері, що вели на тересу.

Сильніші чарівники не постраждали анітрохи: вони завжди мали напоготові засоби безпеки — здебільшого то були полонені джини з наказом негайно втручатися, тільки—но їхнім господарям загрожуватиме ворожа магія. Магічні Щити всотали чи відбили вогонь, землю та воду і відвернули струмені вітру до стелі. А от слабшим чарівникам та їхнім гостям не пощастило. Декого затиснуло між захисними полями інших магів, і протилежні стихії відлупцювали бідолах так, що ті знепритомніли. Інших хвилі окропу проволокли підлогою й залишили мокрими купками серед зали.

Прем’єр-міністра вже не було: тільки—но куля розбилась об кам’яну підлогу, за кілька метрів від трибуни з’явився темно—зелений африт, обгорнув прем’єра Герметичною Мантією, підхопив його й поніс крізь віконце в даху.

Натаніель, напівпритомний від удару об двері, саме намагався встати, коли побачив, що до нього щодуху мчать двоє чоловіків у сірому. Хлопець упав, чоловіки перескочили через нього й вилетіли на терасу. Коли один з них перестрибував через Натаніеля, у нього всередині щось гаркнуло. Від цього звуку хлопчині стало дибки волосся. З тераси долинули гамір, бійка, дряпання, що скидалося на скрегіт кігтів об камінь, і два далекі сплески.

Натаніель обережно підняв голову. Тераса була порожня. Накопичена за роки ув’язнення енергія елементалів поволі розвіювалась. Вода збігала крізь щілини в підлозі. Стіни й обличчя гостей були заляпані болотом. Язички полум’я кволо лизали краєчок пурпурової тканини на трибуні. Більшість чарівників уже піднялися на ноги і обтрушувались, чи допомагали піднятись іншим. Дехто досі лежав. Сходами бігли служники. Постраждалі помалу озивалися; чути було вигуки, плач і поодинокі запізнілі крики.

Натаніель підхопився, незважаючи на біль у плечі — все— таки він добряче вдарився об двері, — й заходився шукати пані Андервуд. Ноги його ковзали по болоту, що вкривало підлогу.

Товстун у білому стояв, спираючись на милиці, і розмовляв із Саймоном Лавлейсом та сивим дідуганом. Здається, ніхто з них не постраждав від нападу елементалів, хіба що Лавлейсове чоло прикрасила ґуля, та ще тріснули окуляри. Коли Натаніель проходив повз них, вони обернулись — і, напевно, разом виголосили закляття, бо перед ними зненацька з’явилися шість високих худорлявих джинів у сріблястому вбранні. Чарівники віддали наказ, і демони знялися в повітря й вилетіли через терасу геть.

Приголомшена пані Андервуд сиділа на підлозі. Натаніель присів навпочіпки біля неї:

— Пані Андервуд, з вами все гаразд?

Її підборіддя було вимащене болотом, а волосся над одним вухом трохи обгоріло, та загалом вона, здається, не постраждала. Натаніель мало не заплакав з радощів.

— Так, так, Джоне. Не обіймай мене так міцно. Добре, що тебе не зачепило. А де Артур?

— Не знаю, — Натаніель оглянув мокрий натовп. — Ось він!

Його наставник, вочевидь, не встиг скористатися потужним захистом — якщо судити з бороди, що тепер скидалася на стовбур, розбитий блискавкою. Ошатні сорочка й піджак майже згоріли, залишились тільки почорнілий жилет і трохи підпалена краватка. Штаням теж не пощастило: тепер їхній пояс був занизький, а холоші — зависокі. Пан Андервуд стояв біля купки чарівників, убраних так само, і його червоне, вимащене сажею обличчя палало праведним гнівом.

— Здається, він живий, — зауважив Натаніель.

— Джоне, ходи й допоможи йому. Ходи, ходи. Зі мною все гаразд. Мені просто треба трішки посидіти.

Натаніель боязкувато підійшов до наставника. Хтозна — Андервудові цілком могло спасти на думку звинуватити в усьому його.

— Сер? З вами все...

Наставник ніби й не помітив хлопця. Його очі під почорнілими бровами горіли люттю. Він гордовито прикрив груди лахміттям, на яке перетворився піджак, і застебнув його на єдиний уцілілий ґудзик. Потім поправив краватку й трохи скривився — вона була ще гаряча. А тоді рішучим кроком рушив до найближчої групи гостей. Натаніель, не дуже певний, що йому робити, подався за ним,

— Хто це був? Ви бачили? — нетерпляче запитав Андервуд.

Жінка, чия сукня перетворилася на мокру ганчірку, хитнула головою:

— Все сталося так швидко.

Кілька інших гостей кивнули.

— Щось вилетіло ззаду..

— Можливо, через портал. Ці чарівники—відступники...

До розмови втрутився білявий чоловік із писклявим голосом:

— Кажуть, хтось увійшов через терасу..

— Та ви що! А служба безпеки?

— Пробачте, сер...

— Якби гадаєте, це часом не Спротив?..

— Лавлейс, Скайлер і Пінн уже послали демонів—нишпорок.

— Сер...

— Негідник, мабуть, скочив у Темзу й поплив.

— Сер! Я його бачив!

Андервуд нарешті обернувся до Натаніеля:

— Що?! Що ти кажеш?

— Я бачив його, сер. Того хлопця на терасі...

— На Бога, якщо ти брешеш...

— Ні, сер. Це було перед тим, як він кинув цю штуку. Він тримав у руках блакитну кулю. Забіг крізь двері й кинув її, сер. Чорнявий хлопець, трохи старший за мене. Худорлявий, у темному вбранні... здається, у куртці. Я не бачив, куди він подівся після того, як кинув кулю. То була куля з елемента— лями, сер, не дуже велика. Може, то й не чарівник — таку річ може розбити хто завгодно...

Натаніель зупинився, щоб перевести подих, і раптом зрозумів, що зопалу виявив набагато більші магічні знання, ніж личить учневі, який ще не викликав свого першого мулера. Та ні Андервуд, ні решта чарівників, здається, цього не помітили. На мить вони заціпеніли, розбираючи Натаніелеві слова, тоді відвернулись від нього й заторохтіли навперейми: кожному кортіло першим висловити свою думку з цього приводу.

— Це, напевно, Спротив! Але хто туди входить — чарівники чи простолюд? Я завжди казав...

— Андервуде, внутрішні справи — це ваша парафія. Чи не викрали останнім часом у когось кулю з елементалями? А якщо викрали, то яких заходів було вжито?

— Я не можу цього сказати, це службова інформація...

— Що ви там бурмочете у свій залишок бороди, друже? Ми маємо право знати!

— Пані й панове...

Цей тихий голос умить угамував присутніх. Гамір одразу вщух, і всі обернулися до Саймона Лавлейса, що стояв поруч із групою чарівників. Волосся його знову було зачесане назад. Та й загалом — попри розбиті окуляри та ґулю на лобі — він не розгубив своєї звичної ошатності. Натаніелеві пересохло в роті.

Лавлейс хутко оглянув гостей темними очима.

— Будь ласка, не чіпайте бідолашного Артура, — мовив він. Його обличчям майнула усмішка. — Він, бідолаха, не винен у цьому безладі. Нападник, здається, проник сюди з боку річки.

Якийсь бородань показав пальцем у бік Натаніеля:

— Ось і хлопець каже те саме.

Лавлейсові очі поглянули на хлопчину і, впізнавши, трохи розширились.

— О, юний Андервуде! Ти його бачив?

Натаніель кивнув.

— Ти спостережливий, як завжди. Андервуде, він уже має ім’я?

— Е-е... так. Джон Мендрейк. Я вже зареєстрував його.

— Гаразд, Джоне, — темні очі знов утупилися в Натаніеля. — Безперечно, тобі радітимуть. Поки що жоден з гостей, кого я встиг розпитати, не може нічого сказати. Можливо, з тобою захоче поговорити поліція.

—Так, сер, —ледве вимовив Натаніель.

Лавлейс обернувся до інших:

— Нападник підплив до тераси човном, проліз по стіні й перерізав горлянку охоронцеві. Тіла ми не знайшли, зате виявили калюжу крові: убивця, вочевидь, кинув труп до Темзи. Так само ймовірно, що після нападу злочинець стрибнув у воду й поплив за течією. Можливо, він потонув.

— Нечувана річ! — обурився бородань. — Що собі думає Дюваль? Поліція мала цьому запобігти.

Лавлейс підняв руку:

— Цілком з вами згоден. Однак мушу сказати, що два полісмени відразу кинулися навздогін за злочинцем. Може, їм пощастить щось виявити, хоч на воді слідів не залишається. Я теж послав джина оглянути береги. Більше мені, на жаль, нема чого додати. Нам слід радіти, що не постраждав прем’єр— міністр і не вбито жодної високої особи. Як на мене, зараз нам усім краще повернутися додому й причепуритися, а також перевдягтися. За деякий час, звичайно, нас повідомлять про все. А тепер — з вашого дозволу..

Усміхнувшись на прощання, Лавлейс подався до іншої групи гостей. Чарівники дивилися йому вслід, роззявивши роти.

— От уже зухвалець... — бородань зневажливо пирхнув. — Гадає, ніби він — єдиний помічник міністра торгівлі. Дограється до того, що коли-небудь на нього чекатиме африт... Гаразд уже. Я тут більше не стовбичитиму, а ви як собі хочете.

Бородань пошкутильгав геть. Інші подалися за ним. Пан Андервуд мовчки підійшов до дружини, заклопотаної розмовою з якимось подружжям з міністерства закордонних справ — вони саме порівнювали свої синці, — й покинув розгромлену Вестмінстерську залу. Натаніель підтюпцем вирушив за ними.

— Я тільки сподіваюся, — промовив наставник, — що вони хоч тепер наважаться виділити мені додаткові фонди. А як ні, то чого вони ще чекають? Теж мені міністерство — шість нікчемних чарівників! Що я їм, чудотворець?!

На початку дороги в автомобілі панували мовчанка й запах паленої бороди. Коли ж вони виїхали з центру Лондона, Андервуд несподівано розбалакався. Його ніби щось мучило.

— Ти ні в чому не винен, любий, — лагідно мовила пані Андервуд.

— Ні, але провину зіпхнуть на мене! Ти ж чув, хлопчику? Вони накинулись на мене! І все через оті крадіжки!

Натаніель вирішив скористатись нагодою і запитав:

— Які крадіжки, сер?

Андервуд розлючено стукнув по керму.

— Оті, що їх влаштовує так званий Спротив! По всьому Лондону в неуважних чарівників крадуть магічне знаряддя. Таке, як оця куля з елементалями. Пам’ятаю, що кілька таких куль поцупили зі складу ще в січні. За останні два роки таких крадіжок стає дедалі більше, а я мушу цьому всьому давати раду! Тоді, коли в Міністерстві внутрішніх справ тільки шість чарівників!

Натаніель сміливо посунувся вперед:

— Пробачте, сер, а що це за Спротив?

Андервуд надто швидко завернув за ріг і мало не збив якусь літню леді, ще й перелякав її, грюкнувши кулаком по сирені.

— Збіговисько зрадників, яким не до вподоби, що влада в наших руках! — гаркнув він. — Ніби не ми зробили цю країну багатою й великою! Хто вони такі — невідомо нікому, та їх, вочевидь, не так багато. Купка простолюду, що збирається по молитовних будинках. Кілька божевільних бунтарів, які зневажають магію і все, що робиться за її допомогою.

— То вони не чарівники, сер?

— Звичайно ж, ні, дурню! У тому й річ! Це простолюд — простісінький, як гній! Вони ненавидять нас і все чарівне, хочуть скинути уряд! Гадають, ніби це можливо.

Андервуд проскочив на червоне світло, нетерпляче махнувши рукою пішоходам: ті поспіхом позадкували на тротуар.

— Навіщо ж тоді вони крадуть магічні предмети, сер? Вони ж ніби ненавидять усе чарівне.

— Хтозна? У них спотворене мислення. Це ж тільки простолюд. Може, вони сподіваються таким чином підірвати наші сили... Ніби втрата кількох артефактів може щось вирішити! Проте дещо з цих предметів можуть використовувати й простолюдини — ти сам це бачив сьогодні. Може, вони накопичують зброю для майбутніх заворушень — скажімо, за вказівкою якогось іноземного уряду... Поки ми не розшукаємо їх і не витрусимо з них усе, нічого сказати не можна.

— Це був їхній перший напад, сер?

— Такого рівня — перший. Досі траплялися тільки дурниці... як—от підкидання мулерових дзеркал до службових автомобілів. Кілька чарівників постраждали. Один навіть потрапив в аварію. А поки він лежав непритомний, у нього з машини вкрали портфель з кількома магічними предметами. Звичайно, цей бовдур потім мав серйозні проблеми. Та зараз цей Спротив зайшов надто далеко. Ти казав, що той нападник був молодий?

— Так, сер.

— Цікаво... Якщо вірити рапортам, на місці інших злочинів теж бачили молодь. Та чи молоді вони, чи старі, ці злодії пошкодують за все, коли їх спіймають. Після нинішньої пригоди кожного, в кого знайдуть викрадене чарівне майно, покарають якнайсуворіше. Будь певен, легко вони не помруть. Ти щось сказав, хлопчику?

В Натаніеля мимоволі вихопився приглушений звук — чи то вереск, чи то хрипіння. Перед його очима постав Амулет Самарканда, украдений і схований десь у кабінеті Андервуда.

Хлопець мовчки хитнув головою.

Автомобіль востаннє звернув за ріг і виїхав на темну, мовчазну дорогу. Андервуд поставив машину на стоянці перед домом.

— Запам’ятай, хлопчику, — мовив він. —Тепер уряд повинен діяти рішуче. Вже наступного ранку я вимагатиму розширення нашого штату. А потім ми, можливо, почнемо ловити цих злодіїв. А коли спіймаємо, то розірвемо їх на шматки.

Тряснувши дверцятами, він вийшов з автомобіля; в салоні знову війнуло паленою бородою. Пані Андервуд озирнулася. Натаніель заціпеніло сидів, утупившись у порожнечу.

— Вип’єш перед сном гарячого какао, любий? — запитала вона.