Ганнуся

Я і мої друзі

Ну ніякого порятунку від цих дітлахів немає! Навіть власного голосу за ними не чутно.

Вихиляюся з вікна і що є сили гукаю:

— А чого це ви тут галасуєте?!

Гамір миттю вщухає. Воротар, що готувався приймати м’яча, прожогом кидається з-під мого вікна на середину двору.

Зачиняю віконні стулки, знову сідаю до столу, а на душі чомусь коти починають шкребти. Мабуть, даремно я на них нагримав. Вони ж не винні, що їм грати хочеться.

Але я теж не байдики б’ю.

Взагалі-то я не така вже й лиха людина, як ви можете подумати. Навпаки, у мене завжди була сила-силенна друзів та приятелів. Як і в кожного, хто пише книжки.

Одного разу я вирішив їх порахувати, проте на двадцять третьому чи двадцять четвертому збився з рахунку. Отак мої друзі та знайомі і досі ходять не порахованими.

Дехто з них літає. Інші плавають далекими морями-океанами, працюють інженерами та вчителями… Є навіть знайомий водолаз — гарний такий чоловік, веселий. До того ж зазнав безлічі пригод, про які може розповідати годинами.

Одне мені в ньому не подобається: тільки-но ми зустрічаємося, він одразу ж починає запрошувати мене на прогулянку по дну Чорного моря.

— Чому б тобі хоч раз там не побувати? — каже він. — Це ж так просто! Одягаєш водолазного костюма, стрибаєш за борт — і тільки бульки за тобою! Справді, чому б тобі не спробувати? Ти навіть не уявляєш, як там чудово!

Можливо, на морському дні і справді чудово. Можливо, там навіть більше ніж чудово. Проте мене понад усе тривожать оті бульки…

Булькнути на дно — штука не хитра, на це кожен здатен. Навіть коли того й не хоче. А от як звідтіля вибулькнути?

Тож і не дивно, що тепер я тримаюся від мого приятеля-водолаза якомога далі.

А ще мої друзі кажуть, нібито я надзвичайно працьовита людина. Іншої такої, мовляв, ще пошукати треба…

Спочатку я лише посміювався з їхніх слів, бо, мабуть, немає нічого простішого, ніж вдавати з себе працьовиту людину.

Зустрічаєш, наприклад, знайомого, якого не бачив уже кілька днів.

— Добридень, Костю! — вигукує він на всю вулицю. — Як живеш?

— Нічого, — відказую, — добре живу.

— Може, трохи пройдімося, побалакаємо? — пропонує він.

А тобі й самому цього хочеться. Проте коли ти скажеш: «З радістю!» — вважай, що ніхто тебе працьовитим уже не назве.

Тож аби цього не трапилося, треба відповідати приблизно так:

— Звісно, я не проти… — і в задумі чухаєш потилицю. — Але розумієш — у мене зараз дуже термінова робота… — Тоді ще раз чухаєш потилицю і вже по тому відчайдушно змахуєш рукою: — Та заради тебе…

Після цього гуляй собі скільки завгодно. І ніхто тебе навіть не запідозрить у неробстві. Навпаки, декому ще й соромно стане за те, що відволікає від роботи таку заклопотану людину.

Цих хитрощів я навчився кілька років тому. А тепер вже й самому інколи здається, ніби я дуже працьовита людина. Найпрацьовитіша за всіх. От тільки друзі інколи заважають працювати…

Щодня, одразу ж після сніданку, я оголошую моїм домашнім:

— Будь ласка, не заважайте працювати.

І зачиняюся в своїй кімнаті.

Домашні починають ходити навшпиньках. Вони ж бо знають, що я працюю лише тоді, коли навколо тихо.

А я тим часом всідаюся за стіл і заходжуюся думати. Але, як правило, спочатку на думку нічого цікавого не спадає.

Тоді я всідаюся на підвіконні і дивлюся у двір: може там побачу щось варте моєї уваги?

Але у дворі зазвичай немає нічого цікавого. Ну, мами та бабусі прогулюють у візочках немовлят. Заслонившись від сонця газетами, куняють на лавках дідусі. Інколи зчинять сварку горобці… Та ще майже щодня, як оце зараз, під самісіньким моїм вікном хлопчаки ганяють футбольного м’яча.

Я, звісно, не проти футболу (сам колись грав у нього), але ж вони галасують так, що аж у вухах лящить!

Проте я все одно перекрикую їх:

— А чого це ви тут горланите? От я вас!..

Хлопчаки хапають футбольного м’яча і тікають, щоб через якусь хвилину прицілюватися в шибки на іншому кінці двору.

Та вони ще й не на таке здатні, ці хлопчаки. Я їх добре знаю, бо в декого з моїх друзів є свої діти.

Інколи дивом дивуєшся з того, що вони можуть встругнути. Один малюк, коли я приходжу в гості до його батьків, завжди запитує одне і те ж:

— А який ти мені подарунок приніс? Ніякого? Тоді я зараз заплачу…

І так вже голосить, так уже виводить, що йому можуть позаздрити в найгорлаті- ших дитячих яслах.

Тож тепер я до цього дому без подарунків не приходжу.

Усе ж найбільше мені запам’ятався інший хлопчисько.

Якось ми, дорослі, зібралися на квартирі наших добрих і гостинних приятелів. Сидимо собі, п’ємо чай з вишневим варенням, балакаємо про всілякі цікаві речі. Власне, не так балакаємо, як приглядаємося до того, що робиться під столом.

А там господареве дитя рачкує собі та ще й гарчить час від часу. Вдає, що він — злий-презлий вовчисько.

Та коли б тільки це, ми ще якось стерпіли б! Але ж ні, те дитятко і штани наші зубами шарпає. А в мого сусіди навіть ногу куснув разом з холошею.

Набридло зрештою це батькам, взяли вони та й виставили того «вовка» за двері.

Хай-но постоїть там і подумає, як слід поводитися при гостях.

Зітхнули ми з полегшенням і розмовляємо далі. Аж чуємо — за дверима хтось подає голосок. Жалібний такий і тоненький, немов у кошеняти, що загубило маму:

- І ніхто мене не люби-и-ть… Ніхто мене не пожалі-іє… А я ж такий маленький, такий нещасний, що ні в казці сказати, ні пером описати…

Ну хто ж після таких слів залишиться спокійним? Кинулися ми гуртом до нього, заходилися жаліти його та пестити, цукерок напхали повні кишені.

А дитятко те навіть не подякувало. Воно знову шмигнуло під стіл і взялося за своє.

Гадаю, що й хлопчаки, які з галасом ганяють м’яча під моїми вікнами, теж не набагато кращі. І тому, хоча я маю силу-силенну приятелів, дітей серед них майже немає.

Отож наводжу я у дворі порядок і знову всідаюся до столу. Але й тепер робота моя не посувається ні на крок. Доводиться брати олівця та папір і перебиратися думати на канапу. Інколи щось та придумується, а інколи і сам не завважу, як склепляться повіки…

Так я працюю доти, доки хтось із домашніх не постукає обережно у двері і не повідомить, що вже пора обідати.