Ганнуся

Потоп

Реактивний літак востаннє ревнув своїм реактивним голосом, розвернувся і завмер поруч з іншими своїми металевими братами.

Все. Бориспіль. Можна виходити.

Першими ступили на трап льотчики. За ними нерівним ланцюжком потяглися пасажири. Останніми зійшли на землю ми з Ганнусею — вона довго розшукувала свій пакет з цукерками та печивом, який, певно, забула ще вдома, у маминій машині.

Щойно ми вийшли з приміщення аеровокзалу, як під’їхав новенький жовто-блакитний автобус. Він довіз нас до Києва, а тоді, через усе місто, — до річкового вокзалу.

І відразу почалася злива.

Такої жахливої зливи ні я, ні Ганнуся в житті своєму ще не бачили.

Це була навіть не злива, а справжнісінький потоп. Над величезним містом, над широченним Дніпром злякано метушилися десятки сліпучих блискавок. Вони начебто шукали і не могли знайти бодай якогось прихистку від гнівного рокоту громових розгонів.

А на землю безперестанно лилися дощові струмені.

— Оце шкварить так шкварить, — сказав я, коли ми добігли до козирка над вокзальними дверима. — Прорвалося, як з дірявого відра!

— А мені здається, що не як з відра, — заперечила Ганнуся, — а як з тисячі кранів, що їх забули закрити.

Вона струсила свого плащика, вклала його до сумки і схвально додала:

- І добре зробили, що забули.

Справді, добре. Після спекотного й сухого ранку, після задушливого салону літака на нас нарешті повіяло прохолодним, свіжим повітрям.

Ми з Ганнусею увійшли до зали, розташувалися в м’яких кріслах перед широким вікном і стали спостерігати за метушнею пішоходів, яких зненацька застала злива.

Пішоходи рятувалися, як могли. Дехто навіть скинув черевики і гнав босоніж по пінявих калюжах. Найнездогадливіші тісно тулилися до стін і промокали удвічі сильніше: від дощу і від води, яка лилася на них з ринв. А кілька хлопців та дівчат, що промокли до нитки, вже не ховалися від дощу, а навпаки — вибирали найбільші калюжі і, сміючись, підставляли обличчя під тугі, теплі струмені. І, щиро кажучи, я був би не проти опинитися на їхньому місці.

А Ганнуся — та просто не могла відвести від них захоплених оченят.

— А що, коли й ми так побігаємо? — запропонувала вона. — Давай, Костю?

— Ні, Ганнусю, не можна.

— Чому не можна, чому?

— Тому, що вони зараз прибіжать додому і перевдягнуться в сухе. А нам з тобою ще їхати та їхати.

Ганнуся лише зітхнула і ми знову задивилися на потоп.

Найбільше діставалося автомобілям, які стояли на привокзальній площі. Вони не могли нікуди сховатися і бурхливі потоки заливали їх майже до половини коліс.

— Бідні, - пожаліла їх Ганнуся.

— Чому це бідні? — заперечив я. — Змиє з них дощ пилюку, і заблищать вони під сонцем, немов новенькі.

Ганнуся знову зітхнула.

Раптом всі пішоходи, що рятувалися від зливи, почали сміятися і показувати пальцями на лисого товстуна в білій сорочці. Він саме вибіг з під’їзду по той бік площі і, прикриваючи портфелем блискучу, мов полив’яний горщик, голову, прожогом кинувся до однієї з машин. Йому вдалося завести двигун і навіть розвернутися проти течії. Але це все, що він зміг зробити. Червона машина пирхала, кашляла, завивала, гарчала — проте піднятися угору по вулиці їй так і не вдалося… Отакий то був потоп!

Кілька безстрашних чоловіків вибігли під зливу і взялися підштовхувати знесилену машину. Я теж було зібрався їм допомогти. Але в цю хвилину диктор оголосив посадку на наш теплохід.

Плавання виявилося не дуже цікавим. Теплохід шалено гойдало на високих хвилях, а трясло ним так, що інколи здавалося, ніби під його днищем була не вода, а погано вимощена бруківка. Потоки дощу стрімко пробігали по товстих шибках ілюмінаторів, за якими ледве вгадувалися контури зустрічних барж і теплоходів. А зелені береги взагалі сховалися за щільною завісою туману…