Ганнуся

Колорадські жуки

Одразу після сніданку Ганнуся випросила у моєї мами три великі скляні банки і позвала мене з собою:

— Гайда ловити колорадських жуків!

— А навіщо тобі три банки? — запитав я, тому що знав: мамі зараз ніколи, а Наталочці ще не дозволяється господарювати на городі.

— Миколка нам допомагатиме, — відповіла Ганнуся. — Він уже визбирав своїх жуків і зараз вільний.

В наших картопляних краях немає страшнішого звіра, ніж колорадський жук. Якщо вже він заведеться на городі, то не залишить його доти, доки не знищить на картопляних кущах останнього листочка. Чи доки його самого не знищать.

Тільки мало хто знає, як це робити.

А Миколка знає аж три способи розправи з колорадським жуком. Можна, наприклад, завести фазанів: для них колорадські жуки — як для нас морозиво. Проте у нашій Воронівці фазани ніколи не водилися… Можна труїти цих шкідників всілякими хімікаліями, але від цього передовсім постраждають корисні черв’ячки та комахи. Тож Миколка запропонував найпростіший спосіб — збирати з картоплі жуків поодинці і скидати їх у скляні банки з гасом.

Вийшли ми, наче три богатирі, на город, розподілили рядки і заходилися виловлювати колорадських приблуд.

Найважче довелося мені. Бо з моїм зростом згинатися до землі не так то й просто.

А от Миколці зріст не заважає. Він розходився так, що приємно було на нього дивитися: уподовж рядків підстрибує, то одним, то іншим оком на них позирає. І все нахиляється та нахиляється, наче справжній горобчик, що надибав розсипи зерняток.

Ганнуся ж походжає так, мовби вийшла на прогулянку, оглядає одразу по кілька кущів. І на її личку такий захват, ніби їй доручили нюхати невідомі квіти, а не збирати якихось шкідників.

А їх, цих колорадських жуків, збирати не так вже й важко. Личинки, неначе сонечка, червоніють на зеленому листі. А дорослі жуки — в білу та коричневу смужку. І втричі більші за сонечок.

Збираю я цих жуків та їхні личинки, до кожного куща приглядаюся. Проте, мабуть, погано приглядаюся, бо час від часу чую:

— Костю, а ти одного жучка проґавив!

— А ось іще одного пропустили. І личинку теж…

Прикро мені стало — виходить, я гірше від них працюю? Ні, вибачте, не може такого бути, щоб дорослі та поступалися якійсь там малечі!

Почав я ще уважніше придивлятися до кущів. Згинаюся в три погибелі. Але все одно чую:

— А ти ще одного жука пропустив!

— І ще одну личинку…

Не витримав я. Ні, голубочки, не буду терпіти ваших зауважень! Краще щось придумаю, аби ви перестали мене носом тицяти у тих жучків!

І придумав. Почав приглядатися до Ганнусиного рядка. Бачу — під листочком зачаїлася велика личинка. Зрадів я, начебто мені цукерку подарували, і закричав на весь город:

— Що ж ти, Ганнусю, ґав ловиш? Поглянь, яку красуню пропустила!

Перестала Ганнуся робити мені зауваження.

Зате, скільки я не придивлявся до Миколчиного рядка, нічого не міг знайти. Інший вже б давно здався на моєму місці, тільки не я. Завважив хвилинку, коли, як мені здалося, Миколка відвернувся, і підкинув йому двійко колорадських жуків.

— Ти, Колю, теж гарний, — докірливо кажу йому. — Іншим зауважуєш, а в самого он що робиться…

Почервонів Миколка, але промовчав. Не дивлячись на мене, підібрав жуків, кинув їх до банки і знову вирвався вперед.

— А чого ж ти не роздивляєшся весь кущ? — запитую його. — Може, там ще щось лишилося?

— Ні, — глухо відказав Коли. — Нічого там немає.

Добре мені тепер — ніхто не вказує. Добре, та не дуже. Може, не варто було їм підкидати тих жуків?

Перед обідом прийшла мама і заборонила нам працювати. Сказала, що не хоче, аби комусь із нас сонце напекло голову.

Не встигли ми сховатися у тінь, як Ганнусі заманулося визначити переможця, себто того, хто упіймав найбільше жуків. Та оскільки рахувати їх було незручно, то ми з баночками подалися до Миколки, у якого були точні ваги. Ми зважили наші банки, і виявилося, що найкращим мисливцем став я — обігнав Колю на цілих два грами, або ж на два жучки. У Ганнусі було на двадцять вісім грамів менше, ніж у Миколки…

— Це тому, що я з міста і ми такого в школі не проходили, — почала виправдовуватися вона. — А якби проходили, то ще невідомо, хто б переміг. А ти, Костю, молодець! І знаєш, що я тільки-но придумала?

— Ні, — відказав я.

— Я придумала, що нам з Колею треба стати перед тобою і тричі урочисто прокричати: «Слава найкращому жуколову!» Крикнемо, Колю?

Миколка нічого на те не сказав. Лише з-під лоба зиркнув на мене і відвернувся. І від того погляду мене ніби жаром обсипало. Мабуть, бачив-таки цей окатий Горобчик, як я підкидав йому жучків!

І так мені стало від тої думки соромно, що я замотав головою, як коняка, що відганяє ґедзів.

— Ні, Ганнусю, не треба кричати, — сказав я.

— Це ж чому? — здивувалася Ганнуся. — Хіба тобі буде неприємно?

— Не в тому річ, приємно чи неприємно. Річ у тім, що я вчинив нечесно, коли тихцем підкинув жуків у Миколчин ряд.

При цих словах Миколка кинув на мене більш приязний погляд і навіть посміхнувся. Підбадьорений цією посмішкою, я сказав далі:

— Тому, Ганнусю, я пропоную разом з тобою прокричати «Слава найкращому жуколову!» нашому Колі. Нумо — раз, два… три!

Схоже, Коли не мав нічого проти. І лише тоді, коли ми знову перейшли на мамине обійстя, він стиха сказав:

— От бачите! Якби ви не підкинули мені тих жучків, то напевно вибороли б перше місце…

І я не знайшовся, що на те відповісти. Бо таки мав Миколка рацію.