Ганнуся

Я ненавмисне підслухав

Я саме працював, коли мою увагу відволікли чиїсь кроки. А потім і приглушені голоси. Мабуть, то повернулися зі школи Миколка з Ганнусею.

Підводжуся з-за столу і навшпиньках, щоб не завадити розмові, підходжу до вікна. Ну звичайно, Миколка з Ганнусею, більше нікому. І розмовляють вони, схоже, не першу хвилину, бо встигли вже трохи посваритися. Це було видно з того, що Ганнуся сиділа на гойдалці спиною до Колі. Вона завжди так робила, коли сердилася на когось. Мовляв, бачити тебе не хочу…

Горобчик підпирав стовбур груші і, хоча вигляд у нього був дещо винуватий, все ж здаватися не збирався.

— Ну чим ти ще незадоволена? — запитував він. — Ми ж при тобі вирішили, що про все знатиме лише Віра Миколаївна. І більше ніхто з дорослих.

— Все одно, — вперто стояла на своєму Ганнуся. — Все одно не розумію, чому це Кості не можна нічого розповісти. Він же зовсім наш, невже ти забув, як ми колорадських жуків збирали чи квочку ловили?

— Нічого я не забув, — буркнув Горобчик і заходився збивати лозиною росу з куща порічок. — Я все пам’ятаю. Але ми з тобою — то одне, а клас — то зовсім інше. І дядько Кость для них чужий.

— Так це ж поки що…

— А крім того, він ще й дорослий.

— Ну й що з того? — не втихомирювалася Ганнуся. — Відколи це дорослим нічого не можна розповідати? У вашій школі всі так роблять чи тільки ви?

Я вже давно здогадався, про що йшла мова і кого саме захищала Ганнуся. Щоправда, я й не уявляв, перед ким вона мене захищала і чи потрібен мені цей захист. Проте, на всяк випадок, подумки подякував їй за добре серце.

А Горобчик все ще опирався.

— Тому не можна їм казати, що вони самі візьмуть та й зроблять усе, а ми лише дивитися будемо… — Тут він почухав лозинкою ногу і додав: — Та коли хочеш знати, я з самого початку був за дядька Костю.

— І правильно, — схвалила Ганнуся. — Бо хто ж, як не він, підкаже нам, що і як треба робити?

Але що саме вони збираються робити — про це Ганнуся не прохопилася й словом.

Миколка знову почухав ногу.

— Та… Вітько Бубна каже, що вистачить нам Віри Миколаївни. Що двоє дорослих — то вже занадто.

— Ну, гаразд, — Ганнуся зробила вигляд, ніби згодилася з Горобчиковими доказами. — Віра Миколаївна, звісно, покаже, що і як. Але хто нам підніме з землі отого важенного казана, хто його на плиту поставить і замурує? Ви ж уп’ятьох вчора ледве-ледве зрушили його з місця. А Костя он який дужий — аж вісімдесят кілограмів важить.

— Вісімдесят? — перепитав Горобчик і надовго замислився. Він навіть власні ноги залишив у спокої, так збентежила його моя вага.

— А ще дрова треба колоти, — не відступала Ганнуся. — І не якісь там гіллячки, а товсті-претовсті колоди і корчі… Хто з вас це може зробити, га?

Коля наче води у рота набрав. Думає про щось.

— До того ж Костя із своїми однокласниками садив перші дерева у шкільному садку, — переконувала Ганнуся. — От прийде він до нас і скаже: ану, гетьте з мого саду, бо не ви його садили! Що тоді ви робитимете, га?

«Молодець, Ганнусю!» — ще раз похвалив я її і дав собі слово честі, що при першій же нагоді накуплю для неї найсмачнішого морозива, і стільки, скільки вона забажає. А не впорається вона з ним — я залюбки їй допоможу.

Горобчик тим часом заходився чухати в задумі власну потилицю. Я ледве втримався, аби не простягнути з-за фіранки руку і не допомогти йому в цій нелегкій справі.

— Що ж, доведеться ще раз поговорити з хлопцями, — згодився він нарешті.

Тепер уже Ганнуся замислилася.

— А що, коли ваші хлопці не згодяться? — запитала вона. — Тоді і я не піду!

— Згодяться, — заспокоїв її Горобчик. — Пам’ятаєш, скільки минулого разу було за дядька Костя?

— Дванадцять, — сказала Ганнуся. — І чотирнадцять проти.

— От бачиш. А ми тоді ще не балакали ні про казан, ні про дрова…

Я навшпиньках відійшов від вікна і почав одягатися.

Цікаво, куди це вони збираються мене запрошувати? І навіщо їм здалися оті казани та дрова? І чому саме я повинен ними займатися?

Я так замислився над цими питаннями, що й не завважив, як одягнув сорочку задом наперед.