Ганнуся

Зустріч біля школи

У Черкасах, де ми зійшли з теплохода, дощу вже не було. Не було його і в нашому селі, куди ми за якусь годину дісталися автобусом.

Від автобусної зупинки ми спочатку рушили до кам’яниці, де містився пункт приймання металобрухту. Звідтіля повернули на широку вулицю, де з одного боку стояла школа, а з другого — ремонтно-технічна станція. Трохи далі, за садами та живоплотами, ховалися чисті білені будиночки під черепицею.

Десь там стояла і мамина хата.

Ганнуся бадьоро крокувала поруч зі мною і, щоб було веселіше, вимовляла рядки складеного нами вірша:

— Світить сонце, дощ ущух — раз, два! Ой, як хочеться борщу — три, чотири! Світить сонце, дощ ущух — раз два!..

Я намагався крокувати в такт Ганнусиним словам. Здається, виходило це в мене непогано. Особливо, коли вона згадувала про борщ.

І все ж біля школи ми трохи затрималися. Тут завжди людно. Хто на стадіоні ганяє м’яча, хто «крутить сонце» на турніку, хто працює на пришкільній ділянці. Якісь дві дівчинки за парканом заміряли висоту бурякової гички і щось записували до нотатника. Трохи далі інші дві дівчинки робили те саме, але біля куща картоплі.

— Вони що, проводять якийсь дослід? — здогадалася Ганнуся. — А який?

— У нас, Ганнусю, так заведено: всі учні, що є пластунами, повинні не лише допомагати батькам в садінні всілякої городини, а й знати про неї якомога більше. Оці дві дівчинки, що працюють на діляночці з буряками, — то не просто школярки, а дослідниці. Вони самі посадили буряки, доглядають їх, а заодно і досліджують, при яких умовах ці бурячки краще ростуть.

Те саме роблять і дівчатка, які пораються біля картопляної діляночки. І біля горохової. І морквяної. Потім восени вони обміняються досвідом.

А в затінку біля школи сиділо зо два десятки хлопчиків та дівчаток. Щоправда, якби не Ганнуся, то я не звернув би на них ніякої уваги. Та вона раптом сповільнила ходу і пошепки сказала:

— Костю, поглянь: здається, у них щось трапилося.

— Чому ти так гадаєш? — поцікавився я.

— Бо вони якісь невеселі. І мовчать.

І справді, щось таки трапилося у цих хлопчиків та дівчаток. Інакше чого б вони сиділи, мов у воду опущені?

Підходжу ближче до шкільного паркану, голосно вітаюся і запитую:

— А чого це ви всі такі набурмосені? Щось трапилося?

Вони врізнобій відповіли на моє привітання. А рудий хлопчина, найвищий серед них, сказав:

— Чого б це у нас щось мало трапитися?

«Ну й нечема!» — подумав я. Проте висловити цього вголос не встиг, бо до нас підбіг світлочубий худорлявий хлопець і запропонував:

— Давайте я вам допоможу.

— Дякую, — відмовився я. — Нам недалеко. То, кажеш, у вас нічого не скоїлося?

Хлопчина глянув на мене, тоді перевів погляд на Ганнусю і заходився длубатися носаком сандалії в спориші.

— Ні, - нарешті відказав він, — у нас все гаразд.

— Тоді чого ж ви такі сидите?

— Та-а… — якось невизначено відказав хлопчик і махнув рукою.

- І все ж таки у них щось трапилося, — переконано сказала Ганнуся, коли ми відійшли трохи далі.

Я теж був такої думки.