Ганнуся

Якщо потонеш…

Мама страшенно зраділа, коли ми показали їй банки з колорадськими жуками.

— Спасибі вам, мої дорогі помічники! — сказала вона. — А я за це приготувала вам драники зі сметаною.

Ми, звісно, не протестували.

По обіді мама витягла з кишені фартуха великого залізного ключа.

— Баба Віра передавала вам вітання, а ще — оцього ось ключа від човна. Можете хоч цілий день кататися на ньому. Тільки на вечерю не забудьте прийти.

— Спасибі бабі Вірі!

Річка протікала неподалік від нас, одразу ж за ставком, над яким схилилися старі верби. Треба було тільки пройти парк і збігти з пагорба…

Наталонька побризкала на себе водою і одразу ж вибралася на берег. Пісок подобався їй набагато більше, аніж вода. Справа в тому, що Наталонька була неабиякою майстринею з виготовлення пасочок.

А вода була така прозора і тепла, що зовсім не хотілося з неї вилазити. Тож я деякий час пірнав аж до дна, а тоді заходився шукати під берегом раків — колись їх тут було чимало. Проте скільки не шукав, не міг знайти жодного. Чи то вони перебралися в інше місце, чи стали розумнішими.

Миколка обережно заходив у воду по самісіньку шию, тоді повертався і плив назад. Він намагався плавати по-морському, зовсім без бризок.

Інколи йому це вдавалося.

Зате Ганнуся бризкалася найбільше. Вона «плавала» біля самісінького берега, ходячи руками по дну, і так молотила ногами по воді, що з водяного туману над нею здійнялася веселка.

— Дивіться, як я плаваю! — кричала вона. — Дивися, Костю, як у мене виходить! Правда, здорово?

Час від часу Ганнусині руки натрапляли на якусь ямку. І тоді з води долітало невиразне булькання, а на поверхні залишалися миготливі Ганнусині п’яти. Потому вона, немов ошпарена, вискакувала з води і над вербами здіймався її пронизливий крик:

— Рятуйте! Тону!

Наталонька, не відриваючись від своїх пасочок, спокійним голоском остерігала:

— Потонеш — додому не повертайся.

Цього вона навчилася у бабусі Віри.

Потому ми відімкнули човна, відштовхнулися від берега і по черзі гребли веслами аж до самісінької вечері.