Ганнуся

Туга за мамою

Якось під вечір ми всілися на лавці під горіхом і заходилися виймати кісточки з вишень. Для варення.

Миколка Горобчик виявився неабияким майстром і в цій справі. Шпилька так і миготіла в його руках.

Язик теж не зупинявся ні на хвилинку.

Наталочка з задоволенням запускає руку у відро, де лежать вже чищені ягоди. Півличка у неї обмазане густим і липучим вишневим соком, і коло неї вже починають кружляти бджоли. Все ж, порадившись між собою, вони віддали перевагу відру. Напевно, вирішили, що в ньому соку поки що більше, ніж на личку в Наталі.

Лише Ганнуся працює мовчки. Сумує чомусь, а чому — ніхто не знає.

— Що з тобою, Ганнусю? — запитав я.

Вона лише зітхнула у відповідь. Правда, за хвилину запитала вже сама:

— Як ти думаєш, Костю, добре нам тут?

Тепер уже замислився я. Кидаю кілька очищених ягід у відро і лише тоді відповідаю:

— Не знаю, як тобі, а на мене — то кращого місця в усьому світі не знайти.

— І мені також дуже-дуже тут подобається, — чесно визнає Ганнуся. — Тільки я весь час думаю про те, як там мамі на тому тигрячому сході?

— Немає тигрячого сходу, — негайно поправляє Ганнусю Миколка Горобчик. — Є просто схід. Або Далекий Схід.

Ніби й не чує його Ганнуся, провадить далі сама до себе:

— Таке скажеш, Ганнусю! — заперечив я. — З чого б це вона заблукала? Що їй — робити більше нічого?

І все ж, жаль мені стало Ганнусю, дуже жаль. Он вже до чого затужила — навіть віршами почала говорити…

І Миколка Горобчик теж, бачу, замовк. Замислився над чимось. Я вже не раз помічав, що варто Ганнусі засумувати, як йому теж стає не по собі.

Лише Наталочці ніколи журитися. Вона діло робить. Її невтомна рука все бігає й бігає від відра до рота…