Ганнуся

Мама з шаблею

Тільки-но ми повернулися із школи, як Ганнуся пішла до своєї кімнати і заходилася виймати з сумки кольорові олівці та фарби. Згодом попрохала в мене великий аркуш паперу і почала малювати картину.

Вгорі, ліворуч, вона намалювала сонце і довгі промені від нього. Під сонцем чорніли важкі грозові хмари. Назустріч хмарам зводилися гори з гострими вершинами. Підніжжя цих гір були вкриті густими чагарями та височенними деревами. Під деревами прогулювалися величезні ведмеді, а з чагарників шкірилися злющі тигри.

А ще на картині була річка Амур, і в ній плавали… ненажерливі крокодили…

Між горами в’юнилася червона стрічка залізниці, і по ній, попихкуючи кільцями диму, весело біг невеличкий паровозик з довгим ланцюжком вагонів. На даху переднього вагону сидів безмежно хоробрий чоловічок, звісивши ноги просто до крокодилячої пащеки. Чоловічок тримав у руках підзорну трубу. На боці у нього висіла довга шаблюка, з-за спини виглядав чи то автомат, чи то гармата.

— А це хто? — запитав я у Ганнусі і показав на хороброго чоловічка.

— Це моя мама, — пояснила Ганнуся, не відриваючись від малювання. — Невже ти її не впізнав?

— Тепер впізнав, — сказав я. — І маму твою впізнав, і тигрів, і особливо — морозостійких амурських крокодилів. Здається, що науці цей вид ще невідомий. І звідкіля вони там з’явилися?

— Ти і їх побачив?

Ганнуся з вдячністю подивилася на мене.

— Як ти гадаєш, Костю, — озвалася вона через хвилину, — мамі личитимуть вуса?

— Вуса? — здивувався я. — Навряд чи личитимуть. Вона тоді стане більше схожою на тата… А навіщо мамі вуса?

— Щоб її звірі боялися.

— Гм-мм… Тоді, звісно, малюй.

Намальовану картину Ганнуся пришпилила над своїм ліжком і довго милувалася своїм творінням.