Ганнуся

Воротарський стрибок

Якусь хвилину я відсапувався. Тоді скомандував:

— Ану, женіть цю кляту квочку на мене!

— А вона від тебе не втече? — запитала Ганнуся. Я навіть обурився.

— Таке скажеш! Та мені колись доводилося знаєш, які м’ячі ловити? Я три роки був воротарем шкільної збірної з футболу! А тут якась недощипана квочка…

Але я геть забув, що квочка — не м’яч і летить не по прямій, а як їй заманеться.

Спочатку вона намірилася проскочити між мною та повіткою. Я негайно змістився в той бік. Проте в останню мить квочка різко змінила напрямок і кинулася поміж мною та очеретяним парканом. Я виконав відчайдушний воротарський стрибок, але трохи не розрахував, і бідна моя голова, мов торпеда, по самісінькі плечі врізалася в очеретяний паркан.

А квочка спокійнісінько перелетіла наді мною.

Перше, що я побачив, коли протер очі, - на вулиці стояв Миколчин батько і з ошелешеним виглядом розглядав мою окрему голову, що жила собі незалежно від рук і ніг.

— Що це з тобою? — поцікавився він, коли трохи прийшов до тями.

— Так, нічого особливого, — якомога байдужіше відказав я, відпльовуючись від очеретяної потерті. — Це в нас гра така.

Микола Іванович недовірливо похитав головою:

— Нічого собі гра! Де та голова, а де ноги… Чи не Микола мій її вигадав?

— Ні-ні, - поспішив я заспокоїти його.

Коли я нарешті вивільнив голову з ліси, то побачив, що Миколка з квочкою в руках стоїть поруч. Я звівся на ноги і вражено втупився в неї.

— Як тобі вдалося її піймати? — запитав я.

— Дуже просто, — відповів Миколка. — Вона в повітку забігла.

Та на цьому мої неприємності не закінчилися. Квочка ніяк не хотіла всідатися на яйця. Вона виривалася на волю не гірше, ніж півень, і пронизливим кудкудаканням скликала на допомогу курей усього села.

— Не інакше як голову втратила з переляку, — висловила здогад Ганнуся.

— Якби за мною так ганялися, — додала Наталочка, — я б теж так кричала. А може, й голосніше.

— Нічого, зараз вона замовкне, — сказав я. — Ми влаштуємо їй темну ніч. Накриємо тазком — і сидітиме вона як миша.

Миколка зітхнув. Схоже, щось йому не подобалося в цій історії.

Мені вона теж не подобалася. Але нічого ліпшого придумати я не міг.

А тут і мама повернулася.

— Посадили квочку? — запитала вона.

— Та посадили, хай їй грець, — відповів я.

— А тазок навіщо?

— Бо вона не хоче сидіти на гнізді, — пояснила Наталочка замість мене. — І ми їй влаштували темну ніч.

— Дивно, — сказала мама. Вона підійшла до гнізда і підняла тазок. Тієї ж миті квочка кулею рвонула у двір.

А мама лише вдарила руками об поли.

— Та хіба ж це квочка?! Це ж не квочка!

— Як не квочка? — отетерів я.

Виявляється, це була звичайнісінька собі курка. Така ж біла, з таким же чубчиком. Але не квочка.

Справжню квочку мама розшукала в курнику на гнізді з єдиним покладом. Над нею стовбичили дві курки, які хотіли знестися. Мама мерщій перенесла квочку на її старе місце під столом. Добре, що яйця там ще не встигли охолонути. Інакше залишилася б мама цього літа без курчат.

Потому, коли квочка зручніше усілася в гнізді і завмерла, Коля з Ганнусею поглянули одне на одного і почали реготати. Вони аж падали від сміху.

А я сам себе покарав — у куток поставив. І от стою на кухні і сумовито роздумую над тим, як воно все негаразд вийшло…