Ганнуся

Порятунок

— Завваж, що кожен з них лазить по деревах, як та мавпа, — попередила мене Віра Миколаївна. — Та варто їм зустрітися удвох на одному дереві — чекай неприємностей… То ж дуже прошу тебе: будь насторожі!

Вона сказала це після того, як я встановив казана, нарубав дров і за те був обраний старшим відповідальним по збиранню ягід.

— Бо тільки ви можете перенести аж два кошики зразу, — сказав хитрий Коля Горобчик. Йому напевно було відомо, що старший відповідальний відповідає не так за збирання ягід, як за їх перенесення з саду до плити.

Ці його слова і вирішили мою долю. Здається, задоволеним залишився навіть рудий хлопчина, якого, виявляється, звали Вітьком Бубною. В усякому разі він поплескав Миколку по спині, щось прошепотів йому на вухо, і вони заіржали, мов два жеребчики.

Віра Миколаївна мала рацію — хлопчаки чудово лазили по деревах. Не встиг я озирнутися, як вони вже вибралися на найвище верхів’я і, немов ті шпаки, заходилися скльовувати вишні. Одну в посуд, іншу — до рота.

Кісточки, як здавен повелося у нашій Воронівці, летіли в сусіду.

Та незабаром стрілянина їм обридла і дехто затіяв на дереві гру в квача. А Коля Горобчик і рудий Вітько Бубна стали на товсту гілку, що росла метрів за три від землі, і заходилися штовхати один одного руками. Ніби це й не гілка зовсім, а спортивна колода на шкільному стадіоні…

У мене навіть під серцем замлоїло, коли я побачив таке змагання.

— Що це ви затіяли, довгоносики? — заволав я і кинувся до них. — Негайно припиніть! Ви що — покалічитися хочете?

Хлопці зверхньо поглянули на мене.

— Ми завжди так граємо, — відповів рудий. — А коли що — за гілки хапаємося. Бачите, скільки тут гілок?

— Хлопці, з таким не жартують, — попередив я їх. — Ще раз побачу щось подібне — миттю відішлю до дівчат кісточки з вишень вибирати. Зрозуміло? Бо хто тут старший — я чи ви?

Хлопці незадоволено перезирнулися.

— Казав же я тобі… — пробурмотів рудий, і вони розлізлися по різних гілках.

Незабаром кошики наповнилися великими червоними ягодами. Відніс я їх до плити, зібрався було погомоніти трохи з Ганнусею і Вірою Миколаївною, аж раптом чую — на вишнях здійнявся страшенний галас. Підхопив я порожні кошики і мерщій назад.

— Що тут трапилось?

Проте і без слів все було зрозуміло. Вітько Бубна, що й без того добряче мені набрид, якимось дивом зачепився джинсами за сучок. Висить, підчеплений за пояс, як метелик на шпильці. Руками та ногами вимахує, намагається хоча б за щось вчепитися, але нічого з того не виходить, бо ж спиною до гілки висить… А сучок, на який він так загадково нахромився, тонкий не лише для мене, а й для будь-якого хлопчини, котрий поліз би на допомогу. І з землі не дістати, бо, кажу, метрів зо три буде, не менше.

У мене навіть в очах потемніло з переляку. Не за себе, звісно, а за Вітька. Проте, аби не викликати ще більшого переполоху, навмисне бадьорим голосом кажу:

— Що, дострибався? От і помахай тепер руками, може, літати навчишся.

А в самого аж серце заходиться: а раптом не витримає сучок чи джинси тріснуть?

— Що будемо робити? — запитую у хлопців.

— Треба комусь збігати по драбину, — відповідає один з них. — Я біля школи її бачив.

— Це ти зранку бачив, — каже всезнайко Коля. — А зараз вона в прикалабку зачинена.

— То що, отак йому й висіти? — запитую знову.

А рудий Вітько вже й звиватися перестав. Зрозумів, певно, що нічого доброго з цього не вийде.

— Нехай Бубна розстебне пасок, — наразі порадив хтось із хлопців. — І коли він випаде із штанів, ми упіймаємо його внизу.

Вітько Бубна вже зібрався було прислухатися до тієї поради. Проте засоромився дівчат, що почали збігатися на хлоп’ячий галас. Та й я не дозволив.

— Не треба йому цього робити, — сказав я. — Бо що буде, коли ми його не спіймаємо?

Завмер Вітько Бубна. Тільки очі його злякано бігають туди-сюди. Хлопчики теж знітилися. Не знають, як допомогти товаришеві.

А у Вітька вигляд такий, начебто назавжди з нами прощається. Та крім сучка, що заліз йому під пасок, ніякої гілки довкола. Хіба одна он згори нависає. А що, коли…

І поліз я на вишню. Дістався до тієї горішньої гілки і обережно поповз по ній. Почала вона вгинатися піді мною все нижче і нижче. От-от доторкнеться до рудої Вітькової голови.

— Як тільки зможеш дотягнутися до неї, одразу ж чіпляйся! — наказую Вітькові.

Все ж не так то й легко згинати вишневу гілляку. Вона вже й потріскувати піді мною почала. Мимоволі поглянув униз — і навіть очі заплющив, такою далекою видалася мені земля… Але краще вже я сам зламаю ногу чи руку, аніж постраждає оцей рудий акробат Бубна.

Ще трохи… ще.

Гілка гучно тріснула піді мною.

Хтось із дівчаток зойкнув. Здається, Ганнуся.

Ще трохи…

Нарешті Вітько вчепився в гілку обома руками.

— Зачекай трохи, — кажу йому. — Зачекай, поки я відлізу до стовбура. А то не витримає вона двох.

Відповзаю до розгалуження, озираюся — а Вітько вже сидить верхи на гілці. І то з таким виглядом, начебто не я його, а він мене врятував.

А я злізти не можу на землю. Ноги не тримають, так перехвилювався за цього непослуха.

— Ура-а! — загаласували внизу.

І все ж Ганнуся всіх перекричала:

— Ось який він, Костя! Бачите? А ви не хотіли його приймати. Що б ви робили без нього, га?

Дякую тобі, Ганнусю. Ти справжній товариш…