Ганнуся

Листоноша

Аби я даремно не гаяв часу, мама принесла мені зламану праску. Ремонтую її і водночас прислухаюся, що робиться за вікном. А там звісно що робиться — обговорюється полювання на курку, бодай тій добра не було.

Трохи згодом у сінях почувся таємничий шепіт. Ще за мить у двері тихо постукали.

Мабуть, прийшли гості.

— Заходьте, двері не зачинені! — вигукнув я.

Двері трохи прочинилися, і в отворі з’явилася Ганнусина голівка.

— Скажіть, будь ласка, тут проживає славетний пан Квокченко? — ввічливо поцікавилась вона.

— Чи Квоктуненко? — пролунав у неї за спиною голос Миколки.

Я нічого не зрозумів.

— Який ще Квокченко? Який Квоктуненко?

— А ти у дзеркало поглянь, — порадила Ганнуся. — Це ж ти і є Квокченко!

— Квоктуненко, — гигикнув Миколка.

— Ну, знаєте! — обурився я і зробив швидкий крок до дверей. — Зараз я вам покажу Квоктуненка з Квокченком!

Ганнусина голівка миттю щезла. Почувся дружній тупіт ніг і голосний сміх.

Я зітхнув і знову заходився біля праски.

Коли ремонт наближався до кінця, у двері знову постукали.

Я посміхнувся. От же ж наївний народ ці діти! Невже вони гадають, що мене, дорослу людину, і цього разу вдасться ошукати? Ні-і, любі голуб’ятка, не дочекаєтеся! Зараз я вам влаштую такого Квоктуненка, що ой-ой-ой!

Навшпиньках підбігаю до дверей і стаю на чотирьох. Роблю вигляд, що я злющий-презлющий пес.

Стукіт пролунав знову. Гучний, вимогливий. Але я мовчу, лише тихо собі всміхаюся і уявляю, що ж воно буде, коли Ганнуся відчинить двері, а я я-ак гавкну біля її ніг, я-ак заклацаю зубами біля її сандаликів! Ех, як ті сандалики підстрибнуть! Як підлетять вгору!

Врешті, терпець у Ганнусі урвався. Двері почали повільно відчинятися.

— Гав! Гав! — гавкнув я щосили.

— Ой! — скрикнув хтось чоловічим голосом і на підлогу перед самісіньким моїм носом упала сумка з газетами та журналами. Піднімаю голову — на порозі стоїть наш старенький листоноша.

Стоїть наш листоноша і з острахом дивиться на мене. Можна лише уявити, що він думає в цю хвилину.

Ет, ну що за день такий нещасливий!

— Вибачте… — пробелькотів я, паленіючи від сорому. — Я, е-е… я гадав, що то діти дражняться і вирішив їх трохи того…

— Нічого, я вас розумію, — заходився заспокоювати мене листоноша, хоча у самого голос ще трохи тремтів. — До мене теж нещодавно приїхали онуки. То вони ще й не таке витворяють… А у вас гарно виходить, — полестив він мені. — Хоча дещо не завадило б трохи удосконалити…

— Удосконалити? — перепитав я.

— Еге ж. Треба робити ось так…

Листоноша відсунув сумку вбік, прийняв собачу стійку і загавкав точнісінько так, як я хвилину тому. При цьому його права нога витворяла щось незрозуміле. Я заглянув через плече листоноші і побачив, що вона енергійно шкрябає підлогу.

— Виявляється, і ви теж… — співчутливо почав я.

— Ага, теж, — сказав листоноша і піднявся з підлоги. — Зовсім заганяли мене онуки. Під кожним кущем змушують ховатися і гавкати на них. Я вже весь город перекопав задньою ногою, незабаром, здається, і до корисних копалин дістануся.

— Нелегко вам доводиться, — щиро поспівчував я. — То ви, може, вип’єте чогось холодненького? А то надворі така спека…

— З радістю вип’ю, — відказує він.

Вибрав я найбільшого кухля, налив холодного взвару по вінця. Надпив листоноша трішечки, поплямкав губами.

— Чудовий взвар, давненько такого не куштував, — похвалив він, коли в кухлі нічого не залишилося. — Смачний, ох і смачний взвар готує ваша мати!

— Це не мама, це Ганнуся приготувала, — відказав я. — А мама лише поради давала.

— Дивися ж ти! — здивувався листоноша. — То ви подякуйте Ганнусі від мого імені, настрахайте отак, як я показував. Жах, як дітям це подобається!

— Обов’язково настрахаю, — твердо пообіцяв я. — Дякую вам за науку!

А листоноша вже згадав, у якій справі зайшов до нас і почав щось шукати у своїй сумці.

— Вам лист надійшов, — сказав він нарешті. - І не просто звідкілясь, а з самісінького Далекого Сходу!

І простягнув мені товстого листа.