Ганнуся

В гостях

У тому, що Миколка, коли виросте, стане видатною людиною, можна не сумніватися. Це він вирішив твердо і остаточно.

Ну, в гіршому випадку, буде моряком. Або агрономом.

— А чому б тобі не стати футболістом? — поцікавився я, побачивши на стінах його кімнати великі фотографії славетних футболістів.

Засоромився хлопець, шморгнув носом і промовчав. Напевно, він і про це мріяв не раз.

Гарна у Миколки кімната. Сонячна, чиста, простора. Щоправда, колись це була не кімната, а приміщення, в якому його дідусь зберігав борону, плуг, ступу та інші забуті вже речі. Нещодавно Миколка разом з батьком віднесли все це до сільського музею. Натомість прорубали в стіні два вікна, поставили столярний верстак для праці, ліжко для відпочинку, стіл для занять… І вже друге літо мешкає Микола в цій кімнаті. Лише пізно восени перебирається до хати.

А ще в тій кімнаті був незвичайний запах. Як влітку у незайманому степу. І не дивно — підлога в ній вистелена молодим буркуном, чебрецем і маленьким полинком. У спеку все це пахне так, що аж голова кругом іде.

— Це євшан-зілля, — перехопивши мій погляд, пояснює Коля. — Я про нього в одному підручнику прочитав. Там написано, що був колись один войовничий половецький хан. Але якось київські князі побили його так, що він утік далеко-далеко — аж за Кавказькі гори. А коли померли ті князі, що його побили, половці, які жили в цих степах, послали по нього гінців, аби він повернувся. Хан відмовлявся, бо вже звик на новому місці. Та коли один з гінців показав йому євшан-зілля, хан понюхав його і раптом заплакав, бо воно нагадало йому край, який він покинув. І повернувся половецький хан назад. Але не воювати, а жити мирно з новими київськими князями.

— Гарна легенда, — схвалив я. — Тільки чому це зілля в твоїй кімнаті? Ти що — половець?

— Ні, - ухильно відказав Коля, — просто…

Він не доказав. Мабуть, не хотів ділитися своєю думкою.

— Ти хочеш, щоб рідний край був завжди з тобою? — першою здогадалася Ганнуся.

Миколка кивнув головою.

— А ще я послав стебло євшану своєму дядькові, - признався він за хвилину. — Він вже шість років, як поїхав на заробітки. А оце написав, що хоче там залишитися назавжди. От я й послав…

— І добре вчинив, — похвалила його Ганнуся. — У вас тут так гарно. Самі тільки їжачки чого варті…

Ми замовкли. Я згадав, що один з моїх далеких родичів теж поїхав на заробітки. І я б ніколи не додумався послати йому стебельце цієї трави, що нагадує людині про її землю. А Миколка, бач, здогадався. Дарма, що ще й молоко на губах не обсохло.

Проте мовчання наше тривало недовго, бо Ганнуся не з тих людей, що можуть довго мовчати. Вона пройшлася кімнатою. Розпиляла лобзиком тоненьку дощечку, покрутила лещата. Тоді запитала:

— А в тебе є чим випалювати по дереву?

— Звичайно, є, — пожвавішав Коля. Він відчинив дверцята саморобної шафи і дістав звідтіля велику коробку. — Це мені тато подарував. За те, що я закінчив другий клас майже на «відмінно».

Подивилася Ганнуся на коробку, кивнула схвально головою, ще раз пройшлася по кімнаті.

— А цікаві книжки у тебе є?

Багато цікавих книжок виявилося у Миколчиній бібліотеці: «Володар кілець», «Вінні-Пух і всі-всі-всі…», «Пригоди доісторичного хлопчика», «Шхуна «Колумб»»… Були також книжки і не зовсім для читання, а швидше для роботи, бо в них цікаво описувалося, як майструвати всілякі речі.

А на підвіконні лежала товстелезна книжка, де говорилося про те, коли що треба сіяти, коли й чим збирати, як боротися з бур’янами та шкідниками…

Погортала Ганнуся трохи цю книжку, проглянула малюнки. Доросла книга. Товста. І така вже, очевидно, розумна, що після неї інакше, як розумними словами, і розмовляти не можна…

Ганнуся поклала книжку назад на підвіконня, потім сіла на саморобний табурет і запитала в Миколки:

— Так чого ви сиділи біля школи смутні й невеселі?

І ось про що ми довідалися.

Виявляється, в моїй школі вже багато років існував чудовий звичай. Перед тим як восени відчинити двері наступного класу, учні повинні зробити якусь корисну справу. Причому таку, якої до них не робив ніхто.

Щоправда, дівчатка з Колькового класу хотіли було порадитися про це зі своїм класним керівником Вірою Миколаївною. Але та лише посміхнулася і сказала у відповідь:

— Думайте, любі мої, самі. Не мені ж переходити до третього класу, а вам. Звісно, коли не придумаєте самі, тоді будемо думати разом…

І третій «А» почав думати.

Спочатку вирішили назбирати більше за всіх макулатури. Тиждень хлопці та дівчатка гасали по Воронівці, проте зібрали всього три лантухи старих газет та паперу. Хіба ж такими здобутками можна пишатися, коли минулого року навіть першокласни… ні, вже другокласники, зібрали утроє більше?

Тоді одній дівчинці, а саме Юлі Гаврилюк, спало на думку взяти шефство над бабою Килиною, бо вона вже старенька, живе сама і до того ж недочуває.

Прийшов до неї третій «А» та й запитує:

— Бабо, вам допомога потрібна?

— Га? — не дочула баба.

— Вам допомога потрібна? — щосили зарепетував клас.

— А-а… То принесіть води, коли не важко.

Наносили хлопці повну діжку, ще й шаплик наповнили. Прийшли другого дня до баби і знову запитують:

— Може, бабо, ще щось треба зробити?

— Га?

— Ще що, кажемо, вам треба?

— А-а… То вже й не знаю, яку роботу вам загадати.

— То ви подумайте, а ми під лісою[1] зачекаємо…

Погомоніли трохи, аж дивляться — баба Килина сама йде до них.

— Що, бабо, придумали?

— Та вже ж… Ідіть, любі голуб’ята, краще додому, а то аж голова болить від вашого галасу.

От якою невихованою виявилася баба Килина! А ще недочуває!

Отож повернувся тоді Кольків клас до школи (це було саме тоді, як ми з Ганнусею проходили повз неї), усівся у затінку і почав думати, як же його бути далі. Тут один хлопець, Вітько Бубненко, і сказав, що треба зібрати якнайбільше металобрухту…

При цих словах Миколка знову почервонів і сором’язливо замовк. Та й ми його не дуже розпитували. Бо на власні очі бачили, чим закінчилося збирання металобрухту.

— Ну, а зараз ви вже щось придумали? — цікавиться Ганнуся.

— Ні, - невесело відповів Миколка. — Доведеться таки йти до Віри Миколаївни.

— Заведіть листування з кимось, — порадив я.

— Це вже є, - зітхнув Миколка. — До нашої школи приходять листи аж з п’яти країн світу.

— Тоді організуйте гурток «Умілі руки», — подумавши, підказала Ганнуся.

— І про це вже нам казали, — відповів Миколка. — Але ми відкинули, бо зараз гурток «Умілі руки» зустрінеш у кожному класі.

— А чому б вам сапою не попрацювати? — запропонував я.

Хлопець лише похитав головою.

— Ми й так щодня сапаємо. З батьками на буряках, у себе на городі, на шкільній ділянці…

— Може, краще збирати гриби? — втрутилася Ганнуся.

— Ми й про це вже думали. Та тільки у нас тих грибів дуже мало.

Замислилася Ганнуся. Замислився і Коля.

А мені вже зовсім кисло стало від їхніх заклопотаних облич. І я подумав, що непогано було б трішечки пожартувати.

— Не розумію, навіщо так довго ламати голову, — сказав я. — Створіть гурток вивчення власних велосипедів. Чи організуйте культпохід по чужих садках.

Я був переконаний, що після цих пропозицій у кімнаті пролунає одностайний сміх. І він таки пролунав, бо засміявся один лише я. Миколка лише знехотя посміхнувся, а Ганнуся подивилася на мене так, ніби я вчинив щось непристойне.

— Тут, Костю, не до жартів, — з докором зауважила вона. — Тут не сміятися треба, а дуже й дуже добре подумати.

А мені вже й жартувати перехотілося. Бо зрозумів, що сьогодні мої жарти якісь не такі. Тож я підвівся і сказав їм:

— Ну що ж, думайте собі на здоров’я. А я, мабуть, піду бабусі трохи допоможу. Коли щось придумаєте — шукайте мене під вишнею чи в малиннику…