Ганнуся

До побачення!

Нудьга…

Сьогодні минає тиждень, відколи ми з Ганнусею повернулися до міста.

Сиджу за столом у своїй кімнаті і з усіх сил намагаюся працювати. Однак чомусь не працюється. Хоч ти плач, хоч гопки скач — не працюється. Чи не тому, що навколо надто вже тихо і порожньо?

Хвилину тому дзвонила Ганнуся:

— Добридень, Костю! А я оце листа отримала з Воронівки! Ми вже п’ятдесят бутельків закрутили і євшан-зілля назбирали! А ти що робиш?

— Як тобі сказати… — ухильно відповідаю я. — Поки що нічого особливого.

— Тоді давай після обіду погуляємо, — пропонує Ганнуся. — І згадаємо, як нам гарно було у Воронівці. А зараз, вибач, мені ніколи. Я-відповідь-писатиму-до-побачення!

В слухавці запищало.

Нудьга стала ще нестерпнішою. Скільки хоч там до післяобіднього часу? Ого, майже три години!

За вікном вітер ганяє перше пожовкле листя. Вищать на закрутах тролейбуси і таксі. На подвір’ї, як завжди, мирно дрімають дідусі, прогулюються з візочками бабусі та мами. От тільки хлопчаків — тих, що під моїми вікнами грали у футбола, — ще немає. Відпочивають у таборах. Я вже вирішив, що коли вони повернуться, обов’язково пристану до їхнього гурту. А що — колись же я воротарем був! І, здається, непоганим.

Та коли ще вони повернуться! За тиждень, а то й більше.

На столі недописана праця лежить. Чекає не дочекається мене.

Журно на душі. Самотньо.

А десь далеко, майже за тридев’ять земель, ласкаве серпневе сонце пробивається крізь вигоріле листя і жовтаві прозорі яблука. В теплому повітрі плавають пахощі соснової смоли, нехворощі та гіркуватого диму, що піднімається над плитою. Навколо плити штовхаються гамірливі хлопчаки та дівчатка. Над ними з басовитим гудінням кружляють брунатні бджоли. А Віра Миколаївна готується збирати пінку з варення.

Ет, гарно там, де нас немає!

А що, коли оце зараз, негайно, підійти до телефону, набрати знайомий номер і сказати Ганнусиній мамі:

«Слухай, Ірино… Ти випадково не збираєшся знову у якесь відрядження?»