Ганнуся

Нещастя

Лихо не ходить поодинці.

Не встиг я освоїтися в кутку, як виявилося, що Ганнуся ще з ночі почувається зле. Болить голова, ноги — наче ватяні, а в животі часом шпигає так, що з Ганнусиних вуст злітає стогін.

Моя мама стурбувалася неабияк. Вона негайно дала випити Ганнусі якогось скріплюючого зілля і послала мене по лікаря.

Лікар, дебелий дядько з густими пшеничними вусами, прибув одразу. Він приклав Ганнусі до чола свою широченну долоню, подивився їй ув очі, зміряв тиск і пульс, тоді пригладив вуса пальцем і сказав:

— Все зрозуміло. Ваша дівчинка отруїлася.

— Але ж вона нічого такого не… — почала мама.

Проте я одразу здогадався, що справа не в домашніх харчах.

— Ганнусю, а що ти їла, коли була в місті? — запитав я.

— Нічого такого, — над силу відказала Ганнуся. — Хіба що у однієї бабусі купила пиріжечок. І грушку.

— А воду пила?

— Пила, — зізналася Ганнуся

— З-під крана?

— Так…

— Все зрозуміло, — сказав лікар. — Кошівка з тими пиріжечками стояла на асфальті. І, мабуть, під спечним сонцем. Чи не так?

Ганнуся схилила голову.

— А грушка була зелена, — провадив лікар. — Від таких грушок і в дорослого розладнається шлунок. Особливо коли їх запивати водою з-під крана.

Проте виписувати піґулки лікар не квапився. Він вважав, що мама моя на цій хворобі знається краще від нього.

— Минулого літа мій син теж з’їв щось не те, — сказав він. — А я саме в район поїхав. То ваша мама дала йому якийсь свій відвар, і він за день одужав. А моїми ліками він би три дні лікувався.

Все ж він порадив нам якомога довше утримуватися від звичайної їжі і пішов.

А Ганнуся почала лікуватися.

Спочатку вона поводилася, як всі звичайні хворі. Лежала в садку на розкладачці і гортала книжку. Та незабаром почала все частіше поглядати у бік літньої кухні. І я її розумів, бо зі мною теж таке було: як тільки я намагався утриматися від їжі, одразу з’являвся такий апетит, що, здається, і вовка з’їв би. Хоча за хвилину до цього навіть дивитися на ту їжу не міг.

— Їсти хочеться? — запитав я.

— Так, — визнала Ганнуся. — Я ж іще зранку нічого не їла. Ні, ще з учорашнього вечора.

— Нічого не вдієш, доведеться терпіти, — поспівчував я їй.

Трималася Ганнуся напрочуд мужньо. Вона навіть перестала озиратися у бік літньої кухні, де поралася моя мама. Вона навіть не запитала, що у нас було на обід. Навіть коли Наталя почала оповідати, які смачні були млинці з сиром, вона не зронила й слова. Лише судомно сковтнула слинку.

Вже кілька годин ми сидимо в садку. Я читаю уголос про пригоди Тома Сойєра. Краєм ока бачу, як у сусідньому городі походжає Миколчин батько. Він часто так робить перед тим, як після обіду знову повернутися на роботу. Наразі я завважив, як він нагнувся раз, другий. А тоді почув його голос:

— Сусіде, у вас огірки ще не виросли?

— Здається, ще ні, — обізвався я.

За хвилину Миколчин батько з’явився у нашому дворі. В його руках було кілька свіжих огірочків.

— Пригощайтеся, — сказав він і простягнув огірочки нам з Ганнусею. — Перші в цьому році.

— Ганнусі не можна, — відказав я. — Вона нездужає.

А от від свого огірочка я не відмовився. Та й хто б міг відмовитися від такого зеленого пухирчастого дива з поросячим хвостиком з одного боку і жовтою квіточкою з іншого? А що вже за пахощі йшли від нього!

Я не втримався, відкусив шматочок і навіть очі заплющив від насолоди.

— Ну й смакота! — вихопилося у мене. — Відро таких огірків з’їв би!

— Я теж, — згодився Миколчин батько.

І раптом замовк. Навіть жувати перестав.

Я озирнувся. Ганнуся з усіх сил намагалася не дивитися у наш бік. Вона вдавала, ніби взагалі не чула, про що ми балакаємо. Лише по її змарнілому личку повільно скочувалася сльоза.

Мене неначе шпигнуло щось. Бідна дитина! Як то їй, що майже добу і макової росинки в роті немала, вислуховувати такі похваляння дорослих!

Схоже, що й Миколчин батько подумав про те ж саме. Бо нараз винувато прокашлявся, заховав недоїдений огірок за спину і сказав:

— Ну, я те… піду, мабуть.

— І огірки свої нещасні забери з собою, — сказав я. — Бачити їх не можу! А я, Ганнусю, голодуватиму разом з тобою.

Звісно, Ганнуся не хотіла, аби я страждав разом з нею. Проте видно було, що вона неабияк втішена з мого вчинку.