Ганнуся

Великі лови

Сьогодні неділя. Ніхто не працює, всі відпочивають. Хто на річці купається, хто до лісу подався, хто в садку розкошує.

І лише я стою в темному кутку на кухні.

Дожився…

А як же чудово починався цей недільний день! В небі — ні хмарини. Тиша, спокій. Навіть вітерець, і той кудись щез. Лише пташки щебечуть.

З самісінького ранку всілися ми в садку за шаховою дошкою. Проти мене грали Миколка з Ганнусею, ще й Наталочка їм допомагала. Аби гра була рівною, я з самого початку віддав дві тури, потім зняв з дошки слона — і все одно вигравав.

Атож, день починався для мене чудово.

Та незадовго до обіду, коли ми закінчували п’яту партію, з хати вийшла мама. Вона була одягнена так, як одягалася завжди, коли йшла в село.

Мама подивилася, як ми граємо, поцікавилася результатом і, дізнавшись, покартала мене за те, що я такий безсердечний — збиткуюся над маленькими дітьми. Потім сказала:

— Пройдуся до крамниці і на пошту. А вам, коли ви не проти, можу доручити одну справу.

— Ми не проти, — відповіла за всіх Ганнуся.

— А яка справа? — поцікавилася Наталочка.

— Хвилин за п’ятнадцять треба загнати квочку на кухню у гніздо. Я її вже погодувала і випустила погуляти. То не забудете?

— Можеш спокійно іти на пошту, — сказав я і мимоволі погладив потилицю. — Зробимо все як слід.

Атож, квочку ту я навряд чи скоро забуду. Ще й досі, коли добре помацати, відчуваю ґулю на голові.

Правда, я так і не розгледів був її до пуття. Надто вже турботливою виявилася та квочка, гніздо своє залишала рідко. Знаю лише, що вона біла і з чубчиком на голові.

Зіграли ми ще дві партії. І знову я виграв.

— З тобою нецікаво грати, — сказала Ганнуся і зібрала фігури в коробку. — Нумо краще заженімо в гніздо квочку.

А квочка — ось вона, поруч з нами ходить. Щось вишукує у траві, чубчиком стріпує…

Відчинили ми двері до кухні. Проте навіть не дивиться квочка в той бік. Навпаки — то погребеться в спориші, то щось склюне. І поволеньки в кукурудзу прямує.

— Що це з нею? — запитала Ганнуся. — Вчора, так сама прибігла. Не встигла бабуся й двері відчинити, як вона одразу в гніздо вскочила.

— Еге, ще й як вскочила, — підтримала її Наталочка. — Трохи мене з ніг не збила — я на порозі стояла.

— Так то вчора було, — заступився я за квочку. — А сьогодні бачиш, який чудовий день! Тож і не хочеться їй у темряву лізти. Правильно, Горобчику?

— Все може бути, — ухильно сказав Коля.

Почали ми заганяти квочку до кухні, але з того нічого не вийшло. Рознервувалася квочка, розкудкудакалася на весь куток і таки дременула в кукурудзу.

А на цей гамір звідкілясь прибіг півень і почав страшенно обурюватися.

— Куд-куди! — репетує, мов навіжений, — куд-куди! — Чого це ви, мовляв, за нею ганяєтеся, що вона вам поганого зробила?

— Так у нас нічого не вийде, — зауважила Ганнуся. — Доведеться, мабуть, цю квочку ловити.

— Ага, — підтримав її Коля, — доведеться ловити, іншого виходу немає. Інколи квочки покидають гніздо.

— Але це так довго, — поморщився я. — Ні, треба придумати щось інше.

— А що саме? — запитала Ганнуся.

Я замислився.

— Ну, насипати, наприклад, зерна. А на ньому розкласти сильце.

— Так-так! — палко підтримала мене Ганнуся. — Розкладемо вели-и-ке сильце, а самі заховаємося в кущах. Прийде квочка зерно клювати, а ми — смик за мотузку!

— І квочка в наших руках, — підтримав її Миколка, але тут же розсудливо додав: — Та ще невідомо, чи спіймається вона в сильце. Може, й зовсім не прийде.

— Прийде, нікуди вона не дінеться, — запевнив я його і, не гаючи часу, скомандував: — Нумо, Ганнусю, збігай в комірчину по зерно! А ти, Колю, принеси моток шпагату. Я його в тебе на стіні бачив.

Зробили ми все, як і задумали. Потім заховалися за кущами порічок і почали чатувати на квочку.

Тільки першою прибігла не квочка, а той же півень. Розгрібає він зерно лапами, скликає курей:

— Ко-ко-ко!

Мерщій, мовляв, біжіть сюди, а то буде пізно!

На цей заклик збіглися всі кури. А було їх аж восьмеро. І миттю розклювали квоччині зерна.

Довелося Ганнусі ще раз збігати до комірчини.

І знову першим був півень.

— Так я до вечора бігатиму по зерно, — незадоволено зауважила Ганнуся і змахнула рукою. — Ану, киш звідсіля!

Від несподіванки півень підстрибнув, зачепив лапою сильце і сам себе спіймав.

Помиляється, ой, як помиляється той, хто гадає, ніби переляканого півня легко звільнити з сильця! Поки ми з Горобчиком розплутували мотузку, він показав нам усе, на що тільки здатні його крила, кігті і дзьоб. Дісталося навіть Ганнусі, що хоробро кинулася нам на допомогу. Неушкодженою залишилася лише Наталочка. Вона завбачливо сховалася за шаплик і звідтіля стежила за нашими героїчними зусиллями.

— Нічого не вдієш, — зауважив я, коли ми визволили півня з сильця і він знову опинився на волі. — Треба її ловити.

Так, іншого виходу в нас не було.

І почалися великі лови!

Ганнуся з Колею бігли уподовж ліси і голосно кишкали. Вони робили це для того, аби квочка не перелетіла через вулицю і не подалася в чужий город. А в чужому городі за нею не дуже поганяєшся.

Я орлом злітав над капустяними грядками, хвацько, немов олімпійський чемпіон, стрибав через кущі та огудиння. Наталочка тупцяла слідом, наче нитка за голкою. За нею залишалася стежка потолоченої городини. Ох, і попаде нам за таке від мами!

А попереду з відчайдушним кудкудаканням бігла, ледь торкаючись землі, біла квочка з чорним чубчиком на своїй пришелепуватій голові.

На наше щастя, бігала вона недовго. Невдовзі ми загнали її у неширокий проміжок між повіткою та очеретяним парканом. З одного боку відсапувався я, з іншого — Коля з Ганнусею.

А Наталочка все ще воювала з огудинням.