Ганнуся

Їжачки

Ми наносили води, повечеряли і вирішили перед сном трохи прогулятися. Наталочці теж закортіло піти з нами, та бабуся не дозволила.

— Час у ліжко, — сказала вона і заходилася розпушувати постіль. — Незабаром дев’ята година. І не пхикай, нічого тобі не допоможе.

Моя мама хоч і лагідної вдачі, проте на своєму вміє настояти. Це я добре знаю, сам колись був дитиною.

Та й Наталочка, певно, вже теж встигла познайомитися з бабусиним характером, бо лише ображено скривилася і забралася в ліжко.

А ми удвох з Ганнусею пішли знайомитися з моїми улюбленими, таємничими місцями. Є в нас такі, і чимало. Одразу ж за сусідньою вулицею починаються. Треба тільки обійти шкільну майстерню і звернути на широку стежину, що навпростець веде до нашого фірмового маслосирзаводу.

З двох боків цієї стежини розрісся величезний шкільний садок. І що тільки в ньому не росло! Яблуні, абрикоси, сливи, груші, смородина… За деревами проглядало кілька високих курганів — старі люди казали, ніби в них козаки ховали колись своїх товаришів, що загинули в битві з ворогами.

Розповідаю про це Ганнусі і бачу, як їй цікаво і лячно водночас. Почало поволі смеркати, і Ганнусі, певно, здавалося, що в густих смородинових заростях хтось ховається, чатуючи на неї. Такий собі бусурман з кривою шаблюкою та лантухом на маленьких дітей.

А мені тут зовсім не лячно. І не тому, що я вже дорослий. Я тут кожне дерево пам’ятаю…

Ось клени — стали рівною шеренгою упродовж стежини, садок сторожують. Поміж кленами з коротким тонким писком гасають кажани, і Ганнуся щоразу здригається, коли котрийсь із них підлітає зовсім близько — того й гляди, заб’ється їй у волосся. Але хоча й побоюється Ганнуся, все ж очей з них не зводить — вона ще ніколи в житті не бачила стількох кажанів одразу.

Неподалік від кленової шеренги завмерла моя улюблена груша. Мені навіть здалося, що й вона мене признала, — одразу ж загойдала гіллям, зашелестіла листям.

— Добрий вечір, — сказав я їй і погладив жорстку кору. — Ну, як тобі живеться без мене?

Ганнуся, що в цю хвилину уважно спостерігала за кажанами, аж підстрибнула з несподіванки. Потім повернулася ліворуч, праворуч, озирнулася назад, але нікого не побачила.

— З ким це ти розмовляєш? — чомусь пошепки запитала вона. Напевно, в такій тиші, що стояла навколо, мої слова пролунали для неї, мов удар грому.

— Зі своїми старими знайомими, — відказую їй. — З грушею ось цією, з яблуньками, черешнями, сливами… Ми ж, Ганнусю, були найпершими з тих школярів, хто садив цей садок. А скільки нам довелося повоювати з козами влітку та зайцями взимку! То найперші шкідники для молодих дерев…

— Ти мені розкажеш про це? — пожвавішала Ганнуся. — А то я ще ніколи не чула про війну людей з козами та зайцями.

— Гаразд, — згодився я. — А поки що просто погуляймо…

Коли ми вже поверталися додому, Ганнуся зненацька завмерла на місці і прошепотіла:

— Ой, що то таке?

По доріжці, нам назустріч, котилося трійко сірих м’ячиків. Той, що був більший, котився попереду, а два інших, зовсім крихітних, — трішечки позаду.

— Їжачки! — зойкнула Ганнуся.

Так, це були вони. Теж вирушили на прогулянку. Мама-їжачиха, побачивши нас, невдоволено чмихнула і хутенько згорнулася в клубочок. І своїм діткам звеліла зробити те ж саме.

Один синок послухався, а інший — не зовсім: нібито й згорнувся, але з-під голочок все одно поблискують маленькі зацікавлені очиці.

— Можна, я його погладжу? — запитала Ганнуся. А сама, бачу, не те що погладити — до самого серця ладна притиснути їжачка.

— Можна, — дозволив я. — Тільки обережно, а то ще вколешся.

Провела Ганнуся долонькою по їжакових колючках. Один раз, другий…

— Так він же зовсім не колючий! Навпаки, м’якенький, мов шовк!

Не повірив я Ганнусиним словам, сам доторкнувся. Справді, голочки у їжачка були м’якенькими, шовковистими. Справжнісіньке малятко ще, а не їжачок!

А йому теж, очевидно, набридло нас побоюватися. Розпростерся він і писочком почав шморгати — руки наші вивчати. Обережна мама-їжачиха щось говорить-наказує йому своєю їжаковою мовою, та не звертає уваги маленький синок на її застереження. Йому цікавіше з нами заприятелювати.

— Який же він гарненький, який чудовий! — у захваті шепотіла Ганнуся. — Давай візьмемо його з собою!

— Ні, Ганнусю, цього робити не можна, — відказав я. — Він ще зовсім крихітний.

— Ну то й що?

— А коли б тебе в такому віці забрали від мами — як би тобі було?

— Погано, — відказала Ганнуся і одразу ж посумнішала. Видно, не так вже й весело їй без мами. — Дуже-дуже погано!

Пішли ми своєю дорогою далі.

— Костю, та Костю ж! — зненацька прошепотіла Ганнуся, яка йшла задом наперед. — Ти тільки глянь, що він робить!

Я озирнувся.

Мама-їжачиха і одно з її діток обережно вистромили писки і почали принюхуватися, чи не минулася вже небезпека. А наше знайоме малятко за нами припустило. Очевидно, дуже йому не хотілося прощатися.

Ганнуся подивилася на мене так жалібно, що я мимоволі відвів очі вбік. І все ж сказав:

— Ні, не можна його брати, ні в якому разі не можна! Надто він ще маленький, не вижити йому без маминого молока і ласки.

Віднесли ми наше неслухняне нерозуменятко до мами-їжачихи, а самі хутко розбіглися в протилежні боки, аби не знало воно, за ким бігти.

Сховалися за кущами і обережно, щоб їжаченятко не помітило нас, визираємо звідтіля.

Пробігся їжачок сюди-туди, понюшкував писочком на всі боки: куди це, мовляв, поділися ті незрозумілі істоти?

Потім, прикро вражений, зітхнув і задріботів, час від часу озираючись, за своєю матусею і братиком.