Ганнуся

Чим витягують відра

Далеко внизу Ганнуся побачила своє відображення. Зовсім малюсіньке. Як дитячий кулачок.

— Ого, який глибокий у вас колодязь! — вигукнула вона.

— Дязь… дязь… дязь… — відлупилося з глибини.

Нараз Ганнуся відсахнулася, бо з колодязної темряви несподівано випурхнуло два горобці.

— Вони що — пили там воду? — запитала вона.

— Ні, вони там живуть, — пояснив я. — Кращого місця для цього їм не знайти: вода, прохолода і ніякі коти не страшні.

Ганнуся провела горобців захопленим поглядом.

— Хитрі які! — сказала вона.

Наталочка, чекаючи на нас, зупинилася неподалік. Бабуся заборонила їй наближатися до колодязя. Навіть зі мною.

— В нашому колодязі може втонути триповерховий будинок, — повідомив я Ганнусі.

— Ого! — тільки й сказала Ганнуся. Схоже, після моїх слів їй дуже захотілося опинитися поруч з Наталонькою.

Відро під мелодійний скрип корби ковзнуло в темряву. Нарешті далеко внизу почувся плюскіт і наші обличчя розчинилися в дрібних брижах.

Відро наповнилося, і я почав накручувати цеп на корбу. Та раптом відчув, що крутити стало підозріло легко. Поторсав цеп — вільно бовтається. От же ж лихо!

— Що ти там роздивляєшся? — цікавиться Ганнуся, проте схилитися над зрубом побоюється. — Гороб’яче гніздечко побачив, так?

— Та ні, — відповідаю їй. — Тут справи значно гірші. Відро відв’язалося і пішло на дно. Доведеться тепер нам з тобою його витягувати.

Очі у Ганнусі стали круглими.

— Витягувати? — перепитала вона. — З такої глибини? А як ми це зробимо?

— Давай поміркуємо разом, — запропонував я. — Може, я тебе прив’яжу до цепка і опущу вниз? Ти ж легка й маленька…

Очі у Ганнусі перетворилися на два блакитних блюдечка.

— Я… я б з задоволенням спустилася… Але ж ти, Костю, знаєш, що мама мені заборонила лізти в холодну воду. А маму треба слухатися, правильно?

Щось я не чув такого маминого наказу. Хіба що мама загадувала Ганнусі поводитися обачливо. А про воду не було ніякої мови.

— Ну що ж, сказав я, — коли ти не хочеш туди лізти, доведеться те відро кішкою діставати.

Ганнусі аж подих перехопило.

— Кі-і-шкою?

— Атож. Іншого виходу немає. Збігай-но, будь ласка, до бабусі на кухню і принеси її.

Проте Ганнуся не поспішає виконувати моє прохання, уважно дивиться мені у вічі. Гадає, мабуть, що я жартую.

— Ну, чого стоїш?

Ганнуся опустила голову і повільно попрямувала до кухні. За нею задріботіла цікава Наталочка.

Щось довго не було їх. Нарешті повертається Ганнуся. Іде, а на очах у неї сльози. І кота Васька цьомкає в лоба. Схоже, прощається з ним.

— Що ти мені принесла? — запитую я Ганнусю.

— Василька, — жалісливо відказала Ганнуся і шморгнула носиком, — бідного, нещасного котика Василька…

— Та навіщо він мені потрібен? Я ж тебе просив принести кішку, а не якогось кота Васька!

Виявляється, Ганнуся навіть не здогадувалася, що кішкою у нас називають такий собі маленький якірець, з допомогою якого витягають затонулі відра.

— Чому ж ти мені зразу про це не сказав? — ображено запитує Ганнуся, проте голос у неї радісний і веселий. — От, виявляється, який ти обманщик!

— Побалакай мені! — страшним голосом проревів я (так мене колись лякав один чорнобородий дядько). — Миттю в куток поставлю!

Проте Ганнуся лише засміялася. А Наталочка, що притупотіла слідом за Ганнусею, поцікавилася:

— А що ми в кутку робитимемо?

— Гммм… — тільки й сказав я.

Невже їх ніхто ні разу туди не ставив?