Ганнуся

«У нас збори…»

От і все. Скінчилися наші тихі, спокійні дні. Але, зрештою, чи варто жалкувати за тим?

А в усьому, здається, винен Коля Горобчик. Нарешті він придумав, якою справою мусить зайнятися третій «А». Проте ще ніхто не може сказати, корисна вона чи навпаки.

Після того як Ганнуся закінчила читати листа від своєї мами, Миколка ще так довго розпитував мене про Далекий Схід, нібито я тільки-но повернувся звідтіля.

Я, звісно, розповів йому все, що знав сам. Та коли запитав, навіщо він про це розпитує, Коля ухильно відповів:

— Просто цікаво… — І додав, аби мені все ж таки дещо прояснішало: — Дорослих завжди можна побачити по телевізору. А от далекосхідних дітей чомусь ні разу не показували. І не казали, чи є там євшан-зілля…

Після цього Миколка щез.

Не було його після обіду.

Увечері теж не було.

Не прийшов Горобчик до нас і наступного ранку. Молоко принесла його бабуся. Вона поставила глечика на ґанок і заходилася скаржитися на свого онука:

— Як погнав удосвіта Маньку до череди, то й досі не повернувся… — При цьому бабуся подивилася на мене так, ніби в усьому був винен я. — Тільки й того, що сказав: «Я, бабо, повернуся не скоро, у мене, бабо, у школі справи…» А які, цікаво, можуть бути там справи? В школі ж бо канікули… Ні, геть мій онучок відбився від рук…

Почав я її заспокоювати, сказав, що у нинішніх школярів і під час канікул справ більше ніж досить. Проте, мабуть, погано заспокоїв, бо вона важко зітхнула і правила далі:

— Все вигадують щось та вигадують. Гасають, наче ошпарені. А немає того, щоб хоч хвилинку посидіти із старою бабою… От у наші часи…

Про те, що було в бабусині часи, я не розчув, бо вона стукнула хвірткою.

Вже й роса висохла на деревах, уже й сонце підбилося високо в небі — немає Колі!

— Не інакше як він образився на нас, — висловив я свій здогад Ганнусі. — Ви часом не посварилися?

Ганнуся з докором поглянула на мене.

— Як ти можеш таке казати? Ну, подумай сам, навіщо нам з Миколкою сваритися? Ні, ми з ним дружно живемо.

— Тоді я нічого не розумію, — визнав я. — Треба, мабуть, провідати його.

— Я вже провідувала. Тричі заходила до нього.

— Ну й що?

— Ще не повернувся, — відповіла Ганнуся і в її голосі почулася тривога.

Миколка прийшов до нас лише тоді, коли сонце вже звернуло на захід. І прийшов не сам, а привів з собою десятків зо три хлопчиків та дівчаток.

Вони викликали Ганнусю у двір і попрохали прочитати їм листа від матері. Ганнуся одразу погодилася і урочисто вголос прочитала мамину розповідь про далекосхідних дітей. А Миколка стояв осторонь. Вигляд у нього був якийсь врочистий і загадковий.

Я підійшов до Миколки і запитав:

— Ти не міг би пояснити мені, що це все значить?

— Та-а… Нічого особливого, — відповів Коля і чомусь відвів погляд убік. — Просто… їм цікаво дізнатися, як живуть українські діти на Далекому Сході.

— А як вони мають жити? — здивувався я. — Нормально живуть. Так, як і ви.

— Не зовсім, — заперечив Миколка, і вигляд у нього став ще загадковіший.

А школярі почали обговорювати листа. Особливо їх цікавило те місце, де йшлося про повидло та варення… Нарешті вони чемно попрощалися зі мною і подалися з двору.

Та наступного ранку вони знову викликали Ганнусю з хати. Цього разу з ними прийшла і класний керівник Віра Миколаївна, з якою я, до речі, вчився колись в одному класі.

Віру Миколаївну, здається, теж неабияк зацікавив цей лист…

А коли вони виходили з двору, то хором попрохали відпустити Ганнусю з ними. Мовляв, у них до Ганнусі дуже важлива справа.

Я, звісно, дозволив. І теж зібрався було разом з ними. Проте рудий хлопчина, той, що, неґречно розмовляв зі мною біля школи, зиркнув на мене з-під лоба і пробурчав:

— Вам не можна. У нас будуть наші збори, а не дорослі.

Від тих слів я відчув себе так, наче на мене відро холодної води вихлюпнули.

— Он як… Чому ж тоді ви берете з собою Ганнусю? Адже вона теж не з вашого класу. І навіть не з вашої школи. Правда, Колю? — звернувся я по допомогу до Горобчика, який стояв неподалік.

Але той лише невизначено хитнув головою. Дивно. Чого-чого, а такого я від Миколки не сподівався.

— Ганнуся нашого віку, — відповів замість нього все той же рудий сміливець. — А ви вже дорослий.

У мене навіть рука засвербіла, так їй закортіло посмикати рудого за його вихори. Все ж я стримався. Хіба що сказав:

— Тоді дозвольте побажати вам успіхів. Тільки ж дивіться, щоб Ганнусі не довелося червоніти перед мамою. І переді мною теж.

— Ні-ні! — палко вигукнув Миколка і навіть руки притис до грудей. — Чесне-пре-чесне слово, що їй червоніти не доведеться! Навпаки, вона…

Тут рудий штурхнув його в бік, і Миколка замовк.

Та найбільше мене вразила Ганнусина поведінка. Вона пішла з новими знайомими і навіть не помітила, що я залишився вдома.

Тієї хвилини я для неї, мабуть, зовсім не існував. А коли й існував, то точнісінько так, як оця — ось колода, на котрій я зараз сиджу…