Ганнуся

Як складають верші

Ганнуся дивилася в ілюмінатор і час від часу скрушно похитувала головою.

— Як шкода! — нарешті сказала вона. — Я ще ніколи не плавала на річковому теплоході і Дніпра не бачила. А тут на тобі — дощ, і ще й такий! То що будемо робити, Костю? Може, у вірші пограємо?

— Яка ще там гра? — незадоволено пробурмотів я, бо, між іншим, зібрався трохи подрімати. — При такій погоді спати треба, а не гратися!

— А от і неправда, — заперечила Ганнуся. — Коли у нас в шкільному таборі стояла ось така погода, ми не спали, а гралися у вірші. Так цікаво було! То зіграємо, Костю?

— Може, трохи пізніше? — спробував я ухилитися від гри і з сумом згадав свою затишну кімнату, де мені ніхто не заважав.

— Але ж ти обіцяв, — з докором сказала Ганнуся. — Ти ж мені слово честі давав…

— Щось не пам’ятаю цього, — відповів я і позіхнув. — Здається, ніякого слова честі я тобі не давав.

— Ну, хай не давав… Але все одно обіцяв у «класи» зі мною гратися і по деревах лазити. А тепер тобі важко навіть вірші поскладати. Бач, який ти!

Мені нічого не лишалося, як тільки здатися.

— Ну, гаразд, — сказав я. — Тільки заодно поясни, що це за гра така.

— Дуже проста гра, — пожвавішала Ганнуся. — Найпростіша у світі! Я придумую перший рядок, а ти — другий. Я третій, ти — четвертий. І так, поки хтось не переможе. Зрозуміло?

— Ніби зрозуміло… Що ж, починай.

Ганнуся трохи подумала, змахнула з шортів невидиму пилинку, тоді уважно поглянула в ілюмінатор. І здається, щось там таки нагледіла, бо несподівано сказала:

— Незабаром поворот…

Я ледве не підстрибнув на сидінні. Що вона каже, який там поворот? Я ж не вперше плаваю по Дніпру і знаю, що в цьому місці ніякого повороту немає. Стривай, а раптом ми сіли не на той теплохід?

Я притиснувся обличчям до ілюмінатора. Уважно дивився, довго, проте ніякого повороту не побачив.

І лише тоді, коли поглянув на хитро усміхнене Ганнусине личко, зрозумів, що вона ні про який закрут не попереджувала, а всього-навсього склала перший рядок.

Я з полегкістю відкинувся на спинку м’якого крісла і, довго не роздумуючи, продекламував:

— На садок і на город…

Отепер, голубонько, твоя черга подумати над тим, звідкіля взявся цей садок, та ще й город при ньому. Бо за склом ілюмінатора навіть берега не видно…

Але Ганнусю ілюмінатор вже не цікавив. Вона підняла очі до стелі і примружилася, ніби розглядала там щось неймовірно цікаве. За хвилину сказала:

— А в долині, за городом…

Я теж задер голову до стелі. Стеля як стеля, блідо-блакитного кольору. На лампочці, що наді мною, сидять дві мухи і старанно вмиваються… Звичайнісінька стеля, і нічого на ній не написано. Отож доведеться і далі вигадувати самому.

І я заходився вигадувати.

У відповідь на Ганнусине «за городом» мені одразу спало на думку: «Ходять люди з бутербродом». І гарно б воно вийшло, якби не та обставина, що таких великих бутербродів у світі не існує. В усякому разі, мені ще не доводилося зустрічати диваків, які б гуртом несли один-єдиний бутерброд. А сказати: «з бутербродами» — аж ніяк не можна, не в риму буде.

Цікаво, а що ж все-таки є за тим городом — ліс, поле чи дорога?

А може, і не дорога зовсім, а річка якась. Звісно, не така велика й широка, як оцей Дніпро, однак і не маленька. Якраз така, аби вміститися у рядок. І брід, певно, є через неї…

Так ось же воно:

— Протікає річка з бродом!..

— Гарний рядок, — схвалила Ганнуся. — Я вже думала, що ти скажеш: «Ходять люди з бутербродом».

Я витріщився на Ганнусю — звідкіля їй про це відомо? Та у відповідь почув:

— А до річки рано-вранці… Твоя черга, Костю!

А що тягнеться до тієї річки? Городи тягнуться, луки… А на луках, звісно, корови пасуться, ластівки та метелики літають. А вночі, чого доброго, ще й вовк якийсь із темного лісу вигулькне…

Так і кажу:

— Ходять з лісу сіроманці…

З повагою поглянула на мене Ганнуся. Про вовків вона, мабуть, і не подумала. Проте, схоже, здаватися і не збиралася. Лише кирпу трохи наморщила, примружила блакитні оченята… І все ж таки придумала!

— Вони бігають і виють… Що ти на це скажеш, Костю?

Звісно, виють. Добре вовкам, вони хоч знають, що їм робити. А от що робити мені?

В задумі виходжу на палубу, ховаюся під тентом. Дощ періщить, як і раніше, проте на крайнебі вже з’явилася блакитна смуга. Мимохіть підставляю під струмені одну руку, потім другу. І чомусь привиділося мені, як найбільший з вовчої зграї, втомившись від безглуздого виття та біганини, усівся на зеленому моріжку біля берега і заходився полоскати в прозорій воді свої натруджені лапи…

Швидко повертаюся до каюти і кажу:

— В нашій річці ноги миють!

Ганнуся аж підстрибнула:

— Ой, як гарно ти придумав! Не «лапи» свої вовчі миють, а «ноги»! Зовсім як люди.

Я аж почервонів. По самісінькі вуха. Від задоволення. Хоча, по совісті, то так і не зрозумів, чим «ноги» кращі від «лап». І навпаки.

А Ганнуся тим часом почала уважно розглядати двох дебелих тіточок, які заходилися розв’язувати вузлики з їжею. Потім знову підсунулася до ілюмінатора, подивилася в нього і зітхнула. А через хвилину придумала таке:

— Світить сонце, дощ ущух…

Хоча в цьому рядкові і не йшлося про вовків, я промовчав, бо зрозумів, що в нього вкладено, як кажуть дорослі, крик душі.

Дуже вже, певно, хотілося Ганнусі, щоб з’явилося сонце.

Я не міг зосередитися на відповіді, бо прилип поглядом до тих двох тіточок. Вірніше, до того, що було у їхніх вузликах. А були там підрум’янені пиріжки з м’ясом та капустою, солоні огірочки, великі і червоні, аж малинові, помідори… Я ж від самісінького ранку й ріски в роті не мав. Коли, звісно, не рахувати того, що в Києві ми з Ганнусею купили дві порції морозива.

Дивився я, дивився на ті вузлики, та й не зчувся, як із мого язика теж злетів крик душі:

— Ой, як хочеться борщу!..

Ганнуся промовчала. Мабуть, і вона зрозуміла мій стан.

Згодом, коли наш теплохід підходив до причалу, Ганнуся сказала:

— А ти, Костю, непогано граєш у вірші. Не гірше, ніж дехто у нашому дру… ні, вже третьому класі.

Якби хто знав, як мені приємно було слухати такі слова! Ні, що не кажіть, а діти часом — теж чудовий народ.