Ганнуся

Довгоносики (продовження)

Колодязь у нас був на дві садиби. Тож коли я під вечір знову пішов по воду, біля колодязя зустрів нашого сусіду Миколу Івановича, відомого у Воронівці комбайнера.

— Ти чув, що сьогодні устругнули ті капосні песиголовці? — запитав він і аж почервонів від обурення.

— Ти маєш на увазі старого бульдозера? — здогадався я.

— А що ж іще? Він нам зараз отако-о-о потрібен! — Микола Іванович провів долонею по підборіддю. — Почалася косовиця, машини розтрушують зерно на вибоїнах, а загорнути їх, крім бульдозера, нічим.

— Але ж я чув, що той бульдозер уже працює…

— Авжеж, — згодився сусіда. — Мусить працювати, бо без нього, кажу, ми мов без рук. Та хіба справа тільки в ньому? Найгірше те, що ніколи не знаєш, що ті гаспиди встругнуть через хвилину. І головне — мій Микола теж був серед них!

Востаннє я приїздив у Воронівку років зо три тому і пам’ятаю, як у сусідському дворі бігало таке собі смирне дошкільнятко.

— Він же був таким тихим та спокійним, — зауважую я.

— Був та загув, — заперечує сусіда. — Тепер це ніс до кожної дірки. Але ні, сьогодні я з ним нарешті серйозно побалакаю. Це ж сором який! Хоч у Сірка очей позичай.

— Так він же не винен, — несподівано втрутилася Ганнуся.

Микола Іванович сторопіло втупився в неї.

— Як це — не винен? А хто ж тоді винен, га? Хто майже весь бульдозер до металобрухту перетягнув?

— І зовсім не весь. А потім, їм же сказали, що той бульдозер годиться хіба що на металобрухт, — вперто відстоювала Ганнуся своє. — Ви цього не знаєте, бо не були там. А ми з Костею бачили все на власні очі.

Микола Іванович перевів погляд на мене.

— Вона правду каже? — запитав він.

— Чистісіньку правду, — підтвердив я. — І треба лаяти не так хлопців, як ремонтників ваших. Щоб знали, коли й що говорити. А то тільки й чути було: на металобрухт, на металобрухт!.. Та ще й при дітях. Ми з тобою у їхньому віці після таких слів теж ні хвилини не гаяли б!

Деякий час Миколчин батько розмірковував.

— Та воно таки так… Звісно, не пропадати ж добру… — І несподівано посміхнувся винуватою, трохи розгубленою посмішкою. — Ти бач, як воно повернулося… А я вже вирішив було його сьогодні вперше познайомити з лозиною.

Зненацька Ганнуся схопила мене за руку:

— Костю, поглянь! Що там таке?

Наш колодязь стояв на невеличкому горбку. Навколо нього сонно погойдувалася чималенька вже кукурудза. І от в одному місці вона ні з того, ні з сього почала підозріло ворушитися. Схоже було на те, що до нас підкрадався якийсь звір розміром не менше добрячого пса.

Микола Іванович теж помітив те ворушіння.

— Хто там? — запитав він.

В кукурудзі одразу завмерли.

— То часом не ти, Колю?

Мовчання..

— Чого ж ти мовчиш? — продовжував допитуватися Микола Іванович. — Чи, може, з сорому втратив мову?

— Нічого я не втратив, — обізвалося нарешті з кукурудзи. — А дівчинка про металобрухт правду каже.

Миколчин бітько зітхнув і зняв відро зі зрубу.

— Звісно, правду, — сказав він. — А то я з тобою розмовляв би зовсім інакше. То ти вилізеш звідтіля чи, може, так і житимеш там?

Та Миколка не виліз. Навпаки, судячи з того, як захилиталася кукурудза, він подався в протилежний від колодязя бік.

— Чого це він тікає? — здивувалася Ганнуся. — Не вірить нашим словам, еге ж?

— Чому ж, вірить, — посміхнувся Микола Іванович. — Гадаю, що зараз він подався до таких же, як і сам, харцизяк. Аби підказати їм, що вони мають говорити батькам на своє виправдання.