Ганнуся

Глек молока

Дуже гарно улітку на селі. Так вже гарно, що й не знаєш, чи може десь бути ще краще.

Одне лише погано — треба рано прокидатися. Тим паче коли твоє вікно виходить на вулицю. Тут вже хоч не хоч, а піднімаєшся разом з курами. Ще з удосвіта вулицею починають гуркотіти мотоцикли та дзеленчать велосипеди. То люди їдуть на роботу. Трохи пізніше дівчатка та хлопчики женуть до череди корів.

Ганнусі краще — вікно її кімнати виходило на стежину, що вела до хвіртки. До того ж під ним буйно розрослося стільки бузку та жасмину, що як не прислухайся, ніякого вуличного гамору не почуєш.

І сонце в очі не б’є зранку.

— Хіба так можна, щоб в дитячій кімнаті не було сонця? — запитав я у мами, коли вона розподіляла, хто де житиме. — Та ще й улітку.

— Звідкіля ти взяв, що діти повинні цілий день сидіти у кімнаті? — в свою чергу запитала мама. — Нехай ідуть з тобою до лісу чи на річку. А в кімнаті влітку має бути прохолодно і затишно.

«Атож, в дитячій кімнаті повинно бути прохолодно, — розмірковував я тепер, роблячи ранкову зарядку. — Особливо, коли на вулиці стоїть страшенна спека. Забіжиш знадвору до Ганнусиної кімнати і неначе в прохолодну воду пірнаєш… Ні-і, розумна все ж таки у мене мама…»

Я вийшов надвір і навіть очі заплющив від яскравого світла. Сонце, здавалося, було всюди — в шибках, у суліях і полив’яних глеках, що їх мама вивісила сушитися на пакільцях; воно проникло в кожну краплину роси, виблискувало в траві і листі…

Я підійшов до молодої вишні і струснув стовбур.

— Гой-ой-ой!

Ніби тисяча холодних голочок вп’ялися в тіло. А в очах спалахнула райдуга — то всюдисуще сонце вже й на моїх віях встигло вмоститися. Ні-і, досить там всіляким маленьким лінивцям вилежуватися о такій порі на бабусиних перинах! За вушко їх, та на сонечко! Нехай хоч побачать, який нині чудовий ранок!

Та не встиг я й ступити на східці, як з дитячої кімнати долетів розпачливий зойк:

— Костю!!

Одним стрибком злетів я на ґанок, увірвався в сіни і смикнув за ручку дверей, що вела до Ганнусиної кімнати.

— Що трапилось?

Ганнуся, вже вдягнена, лише без сандаликів, чомусь втислася в найдальший куток ліжечка. А з-під ліжка визирало перелякане Наталоччине личко. Обидві пальцями показали в бік вікна і майже одночасно вигукнули:

— Там… хуліган… з каменюкою!

Я підбіг до вікна. Та біля нього вже нікого не було. Хіба що підозріло хиталися фіранки. Хотів було вибігти на вулицю, аби провчити того, хто зранку тиняється під чужими вікнами, але Ганнуся попрохала:

— Зачекай, я взуюся. А то ти вийдеш, а він у вікно залізе…

І справді, під вікном тільки-но хтось був. Он, біля призьби, видніються сліди чийогось взуття, навпроти вікна — невеличка калюжа, яку майже всотав пісок…

Пригнувшись, прослизаю між росяними кущами на стежку і віч-на-віч стикаюся з худорлявим хлопчиною років десяти. Обличчя хлопчикове було таке ж перелякане, як тільки-но у Ганнусі.

— Це ти тут з каменюками гасаєш? — суворо запитав я.

— Він, він! — підтвердили Ганнуся з Наталочкою, випірнувши з жасмину слідом за мною.

— Я? З каменюками? — вражено перепитав хлопець.

Я його одразу впізнав. Спочатку цей хлопець хотів допомогти нам з Ганнусею нести речі додому, а згодом я спостерігав, як він разом з іншими довгоносиками давав драла від розлюченого Григорія Сидоровича.

Не знаю чому, але цей хлопчина мені сподобався одразу. Сподобався ще тоді, коли запропонував свою допомогу. От лише не розумію, чому його занесло під Ганнусине вікно. Та ще й з каменюками.

А хлопчик немов підслухав мої думки, тому що відповів одразу ж:

— Ваша баба Настя домовилася з моєю мамою, що я носитиму молоко, доки ви тут житимете… — сказавши це, хлопчина простягнув мені глиняного глека, зверху зав’язаного марлею. — От я й хотів поставити його на вікно.

Я показав на глека Ганнусі і запитав:

— То оце та каменюка, так?

— Вони ж такі схожі, - ніяково почала виправдовуватися Ганнуся. — Я спочатку й не подумала, що то глечик…

А я взявся порівнювати відбитки слідів під вікном з сандаликами хлопчини. Розмір той самий, це видно будь-кому. Але звідкіля взялася тут калюжа?

Я спробував уявити собі, що повинен відчувати цей бідолашний хлопчик, почувши пронизливий Ганнусин крик. Та ще й в ту хвилину, коли, нічого не підозріваючи, ставив на підвіконня того глека з молоком…

Що ж, калюжа ця могла бути набагато більшою…

— Добряче тебе налякала Ганнуся, ох, і добряче! — співчутливо сказав я.

На хлопчиковому обличчі з’явилася ніякова посмішка.

— У мене навіть руки затремтіли, коли вона крикнула, — визнав він і кивнув у бік Ганнусі. — А молоко взяло та й вихлюпнулося трохи.

— Міцні в тебе нерви, — похвалив я його. — Просто-таки залізні. На твоєму місці я вже давно був би на другому кінці села.

Хлопець недовірливо поглянув на мене:

— Таке скажете… Ви он який великий.

— То ще нічого не значить, — заперечив я. — Дорослі теж часом лякаються.

Потому повернувся до Ганнусі і запитав:

— Скажи, будь ласка, хто з нас повинен вибачатися перед невинною людиною?

Ганнуся підійшла до хлопчини, кінчиками пальців підняла кінчик платтячка, мовби запрошувала до танцю, і кокетливо промовила:

— Вибач, будь ласка… більше такого не трапиться.

— Та… — відказав хлопчина.

Я навіть відсахнувся — так запашіли у нього щоки, вуха і навіть облуплений ніс.

Хлопчину звали Кольком, а також Миколкою чи просто Колею. Він, виявляється, був сином нашого сусіди Миколи Івановича.