Одного разу, коли робота мені не йшла і я не на жарт замислився, в квартирі щось гучно задзвеніло.
З несподіванки я ледь не звалився з канапи. А потім обурився: кому це заманулося відривати мене від улюбленої роботи?
Повертаюся на бік, дивлюся на годинника — мовчить. Вже другий місяць мовчить. З того дня, коли я вирішив самотужки відремонтувати його.
Прислухаюся до дзвінка, що біля вхідних дверей, — теж ні звуку.
А більше, здається, у квартирі нічого не може дзвонити.
Та не встиг я підібрати з підлоги олівця і папір, як дзвінок пролунав знову.
Довгий, настирний… Ага, ось воно що: то подає голос мобільний телефон з куртки, що висіла в коридорі.
Дзвонила одна моя давня знайома. Ірина. Між іншим, у неї теж є дитина, Ганнусею зветься. Нещодавно Ганнусі виповнилося дев’ять років і я подарував їй на день народження велику ляльку, яка вміла вимовляти слово «мама» і заплющувати очі.
Інколи мені здається, що Ганнуся нічим не відрізняється від тих хлопчаків, про яких я вже казав. Вона ні хвилини не може всидіти на місці. Дзиґа, а не дівчинка. Навіть дивно, як їй вдається приносити зі школи гарні оцінки.
— Вибач, будь ласка, що потурбувала, — сказала Ганнусина мама. — Ти ж, мабуть, працюєш?
— Як завжди, — відказав я.
— Тоді ще раз вибач… Але мені дуже потрібна твоя порада.
— Щось трапилося? — занепокоївся я.
Ганнусина мама відповіла не одразу. Певно, вагалася, чи варто такій зайнятій людині, як я, додавати ще й своїх клопотів. Нарешті обізвалася:
— Не знаю навіть, з чого й почати… Розумієш, вчора зателефонували з мого журналу і запропонували поїхати у тривале відрядження. (Відрядження — то така приємна річ, коли дорослі їдуть у своїх важливих справах, а діти залишаються вдома і роблять усе, що їм заманеться.)
— І далеко посилають? — поцікавився я.
— Та не дуже, — відказує Ганнусина мама і знову замовкає. — На Далекий Схід.
Нічого собі «не дуже»! Туди найшвидшим поїздом і за тиждень не дістатися!
— Так далеко! — вихопилося в мене. — І про що ж ти писатимеш?
Ганнусина мама трохи помовчала і почала пояснювати:
— Про долю наших земляків за кордоном. Розумієш, наш журнал хоче розповісти про те, як живуть в інших землях ті українці, що в пошуках кращої долі розбрелися по всьому світу. Мені випав Далекий Схід.
— Дуже радий за тебе, — щиро відказую їй. — Побувати на Далекому Сході — це ж так цікаво!
І справді, про таке відрядження можна лише мріяти. Несходжена тайга, уссурійські тигри, могутні сибірські ріки… І, звісно ж, земляки. Пам’ятаю, що з нашого села теж кілька чоловік подалося на Далекий Схід. їм пообіцяли гарну роботу і багато-багато вражень. Цікаво, як вони там облаштувалися?
Проте Ірина, судячи з її голосу, чомусь не дуже задоволена таким відрядженням. Дивно.
Так їй і кажу.
— Що ти! — вигукує Ірина. — Я дуже задоволена! Я надзвичайно задоволена! Але ж ти знаєш, що Юрій теж поїхав у відрядження і повернеться не раніше ніж за місяць…
Юрій — то Ганнусин татко. Він відомий кінооператор і оце подався аж у Африку, щоб зняти фільм про африканських звірів. Але я знаю Юру і певен, що самими звірами не обійдеться. Юра обов’язково пропливе по африканській річці Ніл, погляне на єгипетські піраміди, підніметься на африканські вулкани…
— Теж щасливий, — заздрісно зітхаю я.
— Авжеж, щасливий, — сумно погоджується зі мною Ірина. — А от на кого я маю залишити Ганнусю? Навіть не знаю, що з нею робити…
— Стривай, Ірино, — перебиваю її, - ти ж сама казала, що вона разом з класом відпочиває на березі моря!
— Відпочивала, — уточнює Ірина. — А оце вчора повернулася.
— Он воно як, — кажу я. — Тоді навіть не знаю, що тобі порадити.
А Ірина ледь не плаче.
— Таке чудове відрядження — і горить! Уявляєш, що в мене зараз на серці?
Атож, уявляю. Це й справді погано, коли горить таке відрядження. І взагалі погано, коли щось горить.
І тут мені в голову спадає одна думка.
— Слухай-но, Ірино, — кажу, — а чому б тобі не залишити Ганнусю у когось із знайомих?
— Так я вже всіх обдзвонила! — у відчаї вигукує Ганнусина мама. — Але, як на те, всі вони у відпустці… Тільки ти зараз у місті…
- І ти хочеш, щоб я взяв Ганнусю до себе? — здогадався я.
Ганнусина мама важко зітхнула.
— Розумію, що ти дуже зайнятий, — сказала вона. — Але в мене іншого виходу немає.
Звісно, можна було б узяти Ганнусю до себе. Але ж і я збираюся не сьогодні-завтра їхати в своє село Воронівку, до матері. Треба їй допомогти по господарству, дров нарубати на зиму. Та й взагалі хоч трохи подихати чистим сільським повітрям. А Ганнуся…
О! А що, коли її взяти з собою?
— Здається, я зможу тобі допомогти, — кажу Ірині.
— От спасибі! — вихопилося у неї.
— Зачекай з подяками, — зупиняю її. — Річ у тім, що я теж їду з міста. У Воронівку, до мами. Міг би й Ганнусю прихопити з собою.
— Але ж… — завагалася Ірина, — у твоєї мами, певно, і так клопотів вистачає…
— Не турбуйся, — відказую я. — Вона в мене добра і радіє всім моїм гостям. А до того ж фрукти у нас зараз достигають, овочі…
— Фрукти? Овочі?
Замислилася Ганнусина мама.
— Ну що ж, — нарешті промовила вона, — я згодна. Навіть не знаю, як тобі дякувати.
— Немає за що, — чемно відказую їй і вже збираюся попрощатися, але…