Місто біля моря

При світлі факелів

Весняний вітер роздуває факели. Вони горять, похитуючись на дерев’яних палицях. Хвостаті язики кіптяви в’ються над головами комсомольців, які крокують по дорозі. Ця кам’яниста дорога веде від вокзалу до міста. Обабіч, за канавами, повними талої води, розкинулись чорні, голі городи. Дивно, як швидко зійшов сніг, поки я їздив до Харкова! Мабуть, тільки далеко за містом у глибоких наддністрянських ярах, біля самого кордону, залишилися ще його брудні, останні кучугури.

Попереду колони майорить надуте вітром туге полотнище. Комсомольці чітко карбують крок на булижниках. З перших рядів лунає дзвінкий голос заспівувача:

І ряди дружно підхоплюють такі знайомі слова:

Чисте весняне повітря допомагає співати. Співаю і я, затискаючи під пахвою портфель, — знову обгорнутий газетою.

… Осередок залізничників уже шикувався з запаленими факелами на станційному майдані, коли поїзд підійшов до перону і я, скочивши зі сходинок вагона, вибіг на вокзальний ганок. Перед строєм, разом з секретарем осередку, походжав окружкомівець Панченко.

— Здоров був, Манджура! — сказав він мимохідь. — Приїхав? Давай лиш пристроюйся. Ідемо демонструвати, щоб випустили болгарського комуніста Кабакчієва. Швидше, швидше — запізнюємося!

Я швидко пристроївся, і ми одразу ж рушили, несучи на древках кумачевий плакат:

«Дійду з ними до Радянського майдану, а там і своїх розшукаю», — думав я, підспівуючи.

З темряви наближались білі будиночки — перші міські будівлі.

Рідне місто! Я вже відчував його вечірню тишу, яку розривали голосні пісні демонстрантів. Кожного разу пісні ці лякали пропахлих нафталіном обивателів — колишніх чиновників, священиків, приватних торговців і всіх, хто ще сподівався, що знову коли-небудь повернеться царський режим.

заспівали демонстранти нову жартівливу пісню.

Як мені хотілося розповісти сусідам по шерензі, що я оце тільки-но вернувся з Харкова, говорив з самим секретарем Центрального Комітету партії, передати всім, як секретар обізвав Печерицю «пейзажистом», а потім розповісти і про т. е, що я бачив у п’єсі «Суєта» гру Саксаганського! Але сусіди співали, не звертаючи на мене уваги.

Навіть Панченко на розпитав мене про поїздку. Він зустрівся зі мною так, наче я від’їздив у сусіднє село, а не в столицю… Панченко ішов збоку не зупиняючись. Його м’який, трохи глухуватий голос виразно чути було серед інших голосів.

По другій стороні Лікарняного майдану, біля темного будинку фабзавучу, освітлена факелами, рухалась до центру інша молодіжна колона.

«Фабзайці? Ну, звичайно ж, вони! Такі яскраві факели є тільки в нашого осередку!»

— Бувайте, хлопці! Спасибі за компанію. Біжу до своїх! — кричу я залізничникам і, залишивши стрій, мчу навпростець через майдан, щоб наздогнати далеку колону.

Ноги грузнуть у грязюці. Глинисте поле стадіону розкисло. Коли б не залишити в липкій грязюці Сашкові калоші!

Бризки грязюки, талої холодної води розлітаються в усі боки, холоші штанів уже намокли. Все ближче і ближче вогники знайомих факелів. Я дихаю похрипуючи. Аби тільки не напоротися на колючий дріт! Десь отут він був розірваний. Ну так, осьде!.. Раз, два — і я, наздоганяючи останню шеренгу, біжу вже по твердій бруківці.

— Хлопці, здорові були! Ура! — гукаю я і з радощів розмахую важким портфелем. Газета злетіла. Дарма! Тепер не страшно. — Пугу! — кричу я по-запорозькому побачивши веснянкуватого Сашка. — Бобир! Візьми свої калоші!

— Василь приїхав!.. Манджура приїхав! — загомоніли хлопці.

— Пристроюйся сюди, Василю, — почувся з перших рядів голос Микити Коломійця.

Втискаюсь у ряди. Міцно тисну руку нашому секретареві. Навколо знайомі обличчя — Сашко Бобир, товстенький Маремуха, всезнайко Фурман. Оглядаюсь — і бачу позаду насупленого Яшка Тиктора.

— Ну, як, на щиті чи під щитом? — заглядаючи мені в очі, говорить Коломієць.

Не знаю, що це таке «на щиті», і відповідаю просто:

— Все гаразд, Микито! Поїдемо в Донбас. Ось слухай… — І, захлинаючись від хвилювання, стараючись не збиватися з ноги, я квапливо розповідаю Коломійцю про зустріч у Центральному Комітеті.

На ніс мені впала з факела липка краплина мазуту. Швидко стираю її кулаком і розповідаю, перескакуючи з п’ятого на десяте. Хлопці зімкнули ряди так, що важко іти.

Щоб почути мої слова, вони наступають мені на ноги, натискають ззаду.

— Так і сказав: «Ваші мрії здійсняться»? — перебив Микита.

— Авжеж! І потім ще каже: «Молоді грамотні робітники скоро будуть потрібні всюди. І в Катеринославі, і в Донбасі».

— Ну чудово! Є, виходить, правда на світі! Бачите, яку мав рацію Полевой? Розумієте тепер, який розумний Нестор Варнайович? — переможно говорить Микита і, звертаючись до тих, що йдуть позаду, гукає: — Поїдемо скоро в Донбас, хлопці! А що я казав? Давайте лишень пісню з цього приводу, нашу, фабзавучну!

Всі разом ми співаємо шкільну пісеньку, складену для нашого фабзавучу молодим поетом-робітфаківцем Теренем Масенком:

— Ми б тебе покачали, Василю, та грязько ще, — на хвилинку перериваючи пісню, жартує Коломієць. — Упустить який-небудь вдячний — полетиш униз, вимажешся.

Вдоволений і гордий, я підспівую хлопцям:

— А Печериця ще не повернувся? — питаю я Микиту.

— Шукай вітра в полі! — похмуро кидає Коломієць.

— Його що, хіба вже зняли? По телеграфу, мабуть?

— Він сам знявся.

— Я, коли їхав з ним…

— Куди ти з ним їхав, цікаво? — пильно дивлячись мені в очі, питає Коломієць.

— «Куди, куди»! До Жмеринки їхали разом, а потім…

— Що, що? — насторожуючись, вигукує Микита. — Ти їхав з Печерицею до Жмеринки?!

І не встигаю я розповісти історію зустрічі з Печерицею в поїзді, як Микита раптом зупиняється і кричить мені просто в обличчя:

— Дивак! Та зрозумій ти: це все надзвичайно важливо! Чого ж ти раніш не розповів? Ану, давай зі мною!.. Фурман, веди за мене колону!

Ми вискакуємо з рядів.

Осередок у світлі факелів іде далі, на Радянський майдан, до трибун, несучи великий портрет Кабакчієва, а ми з Микитою щодуху мчимо на Семінарську, до великого двоповерхового будинку.