Місто біля моря

Сусідка будить мене

Приятелі ще не повернулись: їхні цехи закінчували роботу пізніше, ніж ливарний. Хоч, на відміну від учорашнього дня, стояла спека, в напівтемній кухоньці Агнії Трохимівни було на подив прохолодно, та й у нашій кімнатці, незважаючи на близькість даху, дихалось легше, ніж на вільному повітрі.

Берег моря був запруджений людьми. Одні купалися: вилискували на сонці їх мокрі тіла. Інші лежали нерухомо на піску.

Подивився я на цю картину з вікна — і захотілось піти туди, на сонечко, погрітися до приходу Маремухи і «Бобиря, та й помитися за одним заходом після роботи.

Недовго думавши, я зняв робочі черевики, загорнув у рушник чистий одяг, надів кепку і, попередивши хазяйку, де мене шукати в разі чого, вибіг босий у двір.

Лише кілька хвилин побув я в тіні будинку, а зараз сонечко знову вдарило мені в очі, і я йшов до хвіртки хмурячись. Високі мальви розпливались перед очима в тремтячому від спеки повітрі.

Сонце нажарило бетонний парапет набережної. Пробігши по ньому кілька кроків, я змушений був сплигнути на м’який пісок. Одначе ступати по ньому, як виявилось, було ще важче: верхній шар піску розпікся до того, що здавалось, його навмисно розжарили на величезній сковороді.

Хотілося швидше добратися до води.

Навколо лежали і вигрівались на сонці купальники. Я анітрохи їм не заздрив.

Після першого дня роботи на заводі, втомлений, змучений, але гордий, я вважав їх неробами. «Доки вони тут переверталися безцільно з боку на бік, закриваючи носи клаптиками цигаркового паперу та листками бузку, ми там, у цеху, тягали важкі ковші з розплавленим чавуном», — думав я і відчував, що більше, ніж будь-хто інший, маю зараз право відпочити тут.

Біля самої води стояла вільна низенька лавка. На одному кінці її лежав чийсь одяг, вкритий згорнутою вдвоє пікейною ковдрою. Як видно, хазяїн речей плавав серед тих купальників, які хлюпалися далеко в морі, за червоними поплавками. Я не поспішаючи роздягся і, кинувши робочу одежу під лавку, пішов до води.

Море ще вночі вигладило смужку піску понад берегом. Піщаний схил, який входив у воду, був рівний і твердий, наче навмисно накатаний для зручності купальників. По ньому ковзали маленькі, ледь помітні чисті хвилі — останні зітхання змученого штормами Азовського моря.

Я поплавав трохи біля берега, а потім, вийшовши на пісок, упав на нього мокрий. І от тільки тут, лежачи з заплющеними очима на м’якому піску і слухаючи тихий шурхіт прибою, я зрозумів, як стомився за цілий день. І хоч я лежав непорушно, даючи цілковитий відпочинок стомленому тілу, але мені все здавалося, що мої пальці міцно стискають набійник і він раз у раз підскакує передо мною, вгризаючись у чорний формувальний пісок, який димиться з минулої ночі. «Швидше, швидше! Натискай! Не можна відставати від Науменка!» — у думці шепотів я собі. Лопата літала у мене в руках. Потім десь удалині задзвонила ринда. «Наша черга, — почувся наче з неба суворий голос Науменка. — Кидай все. Ходімо за чавуном!»

… Ми йдемо по сухому піску головного проходу. Попереду, простягнувши назад сильні руки, йде Науменко. Зморшкувата шия його почервоніла від натуги. Кисті рук з’єднані на кільці держака. Його сорочка мокра від поту і де-не-де прилипла до спини. А я плентаюсь позад учителя, підтримуючи рукоятки рогача, і відчуваю, що ось-ось упаду. Сили залишають мене. Ледве пересуваю ноги і дивлюся в одну точку: на пляму в’язкого коричневого шлаку, яка, мов пінка в топленому молоці, тихенько погойдуючись, плаває у ковші, оточена вінчиком сліпучо-яскравого, що аж ріже очі, рідкого чавуну.

Іти щодалі важче й важче. Далеко ще до машинок. Швидше б добратися до них! Швидше б поставити важкий ківш на сухий пісок, передихнути, втерти рукавом солоний піт, що затікає з розпаленого лоба в куточки очей, хоч на хвилину відчути полегшення в долонях!

«Швидше! Швидше!» — думаю я, але почуваю, що ноги провалюються кудись… Яма! Яма, вирита посеред плацу, куди ливарники зливають рештки чавуну…

Силкуюсь затриматися, але дядя Вася швидко іде вперед, і я, затримуючи його, падаю на спину. Ківш вискакує з кільця держака. Чавун линув мені на груди, потім на ноги. Гаряче-гаряче стало…

Непритомніючи, вже на порозі смерті, я важко застогнав і ту ж саму мить почув над собою сміх і відчув якийсь холодний доторк…

… На груди мені капають важкі краплі холодної води. Вони враз розганяють рештки короткого і страшного сну.

Ще не розплющуючи очей, намагаюсь пригадати, де я. Я зовсім забув, що заснув на березі; Спросоння мені здалося, що я заснув, чекаючи друзів, у нашому мезоніні, і, заставши мене сплячим, Бобир, за своєю безглуздою звичкою, ллє мені на груди з дорожнього чайника холодну воду.

— Облиш, ну що за хлопчачі витівки! — бурчу я невдоволено і, протираючи очі, бачу над собою зовсім не Бобиря.

Заступивши сонце, вся блискуча від води, тримаючи в руках мій рушник, стоїть наша сусідка.

— На сонці спати не рекомендується, особливо білошкірим. Обгорите! — говорить вона.

Миттю схоплююсь на ноги і спросоння хитаюсь. Люди, що лежать навколо, здаються мені якимись примарами, наче я дивлюсь на них крізь закопчене скло.

— Хотіла прикрити вас рушником, та ненароком капнула. Вибачте.

— Нічого, спасибі! — бурмочу я і, засоромлений, що мене застала сплячим усміхнена дівчина, грузнучи в піску, кидаюсь до моря.

Розсікаючи пругку воду, занурююсь у неї і пливу у відкрите море. Скоро, однак, пальці мої торкаються дна. Вдалині від берега пісок хвилястий і тугий, без єдиного камінця. Вода здається дуже холодною, і я, наче обпалений, вискакую на берег.

Сусідка сидить на лавці. Тепер я можу вільно заговорити з дівчиною, якщо вона перша зачепила мене, але що сказать їй — ніяк не можу придумати. Хіба запитати, де вона навчилася так добре плавати? Ні, це дурниця!.. Всі підхожі слова вилетіли з голови, і навіть кашлянути важко. Але, полегшуючи моє становище, дівчина перша звернулась до мене:

— І отак зразу кидатися в море не слід. Вода ще холодна, а ви перегрілися. Легені застудите.

— Ну, дурниця! — сказав я протягом.

— Зовсім не дурниця. Я давно біля моря живу, а ви новак і багато чого ще не знаєте. Зводьте слухати старших!

— Чому ви думаєте, що я новак?

— Не думаю, а знаю!

— Дивно, звідки ви знаєте? — І, користуючися з нагоди затягти розмову, відповідаю: — А от і нічого подібного. Я тутешній і живу на Матроській слобідці.

— Нічого мене обманювати. Я все чисто знаю…

— Що ви знаєте, що?

— Знаю, що ви приїжджий.

— Хто це вигадав?

— Сорока на хвості принесла. Пташка така.

— Тут сорок нема. Сороки в лісі водяться, а тут море і степ.

— Ну, не сорока, так баклан… Ну гаразд, не варто більш інтригувати; Я ваша сусідка і. навіть учора ввечері бачила, як ви біля колодязя зуби чистили. Ну, а крім того, Агнія Трохимівна розповіла нам, що у неї нові квартиранти, дуже симпатичні молоді люди.

— Ви і з Агнією Трохимівною знайомі? — випалив я перше, що спало на думку;

— Ще б пак! Ми третій рік беремо у неї козине молоко. У тата легені хворі, і лікарі рекомендували йому козине молоко пити.

— Козине молоко дуже допомагає, — згодився я. — З нами живе зараз один товариш, Бобир на прізвище, так у нього справжнісінькі сухоти були. Матуся примушувала його силоміць пити, за рецептом лікаря, козине молоко і розтоплене сало…

— Вилікувався?

— Здоровий, як кінь. Тільки уві сні скрипить іще іноді зубами.

Дівчина засміялась і, трохи помовчавши, запитала:

— Ви сюди… чого приїхали?

— На роботу.

— Куди саме?

— На завод імені лейтенанта Шмідта поступили.

— А що ви там робите, якщо не секрет?

— У цехах, працюємо. Я, — наприклад, у ливарному, а товариші мої в інших: Маремуха — в столярному, а Бобир…

— Техніками, еге ж? — перебила мене дівчина.

— Чому техніками? Робітниками!

— Робітниками?.. Простими робітниками?

— Атож! Робітниками. А що ж тут дивного?

— Та ні, я просто так спитала… А потім, мабуть, в інститут поїдете? Вам, напевно, стажу робочого для вступу не вистачає?

Тепер для мене було вже цілком ясно, що дівчина вважала нас за якихось спекулянтських синків. «Напевно, — думала вона, — приїхали у чуже місто робочий стаж наганяти». Слід було образитися уже за саме таке припущення, але я, і взнаки це> даючи, сказав солідно:

— Попрацюємо — побачимо. Рано ще вгадувати, що буде завтра!

— У ливарному, мабуть, вам важче за всіх доводиться?

— Чому? Звичайна робота?

— Найшкідливіший цех на заводі. Там завжди такий дим їдкий. Сіркою пахне. А стелі низькі-низькі.

— Дах скоро підіймуть. Уже стовпи назовні виведені.

— Ах, коли це буде! Мені вас дуже шкода.

— Звідки ви все знаєте про ливарний?

— Мене тато водив туди одного разу. Показував, як чавун ллють. Я волосся шампунем насилу відмила від того пилу.

— Як вас пустили, дивно… На завод сторонніх не пускають.

— Пустили, — сказала дівчина недбало. — До того ж я не стороння: мій тато на заводі головним інженерам працює. Ви повинні були його бачити.

— Ще не бачив, — признався я. — Ми ж тільки перший день сьогодні працювали.

— Так, я забула… А вас як звуть?

— Василь.

— Ну, тоді давайте познайомимося. Мене звуть Анжеліка. А скорочено, для знайомих — Ліка.

— Гаразд, — буркнув я.

— Який ви все-таки дивний! — Дівчина засміялась. — Справжній відлюдько! Що «гаразд»? Знайомлячись, люди повинні одне одному руки подати. Ну!

— Чому я відлюдько? Раз ми з вами говоримо, то ми вже знайомі, по-моєму. Але, коли ви хочете, то чого ж! — І я незграбно простяг дівчині мокру ще руку.

Вона потиснула її своїми тонкими пальцями, і саме в цю хвилину у мене за спиною почувся обурений голос Бобиря:

— Ну тебе, Василю! Ми гукали тебе, гукали, Маремуха аж на дах виліз, а ти…

Наче ошпарений, я висмикнув руку з долоні Анжеліки.

Задихані від бігу, перед нами стояли Бобир і Петрусь. Сашко дуже здивований переводив погляд то на мене, то на Ліку.

А сусідка спокійнісінько оглядала моїх приятелів.

— Ходімо обідати! — кинув Маремуха.

— Оце і є ваші друзі, еге ж, Василю? — спитала Анжеліка. — Чому ж ви нас не знайомите?

— Познайомтесь, хлопці, — зніяковівши уже вкрай, промимрив я. — Це… це…

Мовби бажаючи допомогти мені, сусідка підвелася з шавки і, ступивши назустріч друзям, сказала:

— Анжеліка!

Хлопці теж оторопіли. Петро з ходу потиснув дівчині праву руку, Бобир — ліву, і обидва назвали себе.

— Так ось, виявляється, хто з вас Бобир! — сказала з цікавістю Анжеліка, пильно розглядаючи присмирілого Сашка. — Це, значить, ви по ночах зубами скрипите?

Дужче і образливіше Сашка вколоти не можна було. Він подивився на мене з обуренням: багато сказав його погляд, сповнений презирства й образи! Вийшло так, що я наплів сусідці про Бобиря, бажаючи його осоромити, а себе піднести. А в мене і в думці не було принижувати товариша: просто вирвалось якось випадково…

Розмова вчотирьох явно не клеїлась, і ми залишили Анжеліку на пляжі, а самі пішли додому.

— Подивись на цього… Індуаліста! — спіткнувшись знову на цьому трудному слові, сказав Сашко. — Ми з тобою все горло порвали, а він, виявляється, красуні лапки тисне під шум приазовської хвилі! А ще вчора обурювався, навіщо я визвався її халат стерегти… Теж — залицяльник!

Хіба сказати їм, як трапилося все? Не повірять! Скільки не клянись і не старайся — не повірять!.. І я вирішив промовчати.