Місто біля моря

Жертви салону

— Цілий день у неділю разом з хлопцями ми провалялися в приморському піску, як справжні курортники.

Прожарений сонцем до самих кісток, коричнево-червоний від загару, я повільно йшов по м’якому асфальту і наткнувся на Головацького.

Він вийшов на прогулянку в легенькій апашці, у кремових брюках, у сандалях на босу ногу.

— Шукаю пристановища від спеки! — сказав Головацький вітаючись. — Вентилятор дома зіпсувався. Спробував відремонтувати — несила. Розморює. Уже і бузу пив, і квас з ізюмом — не допомогло. Давай заберемося туди, далі! — І Головацький кивнув головою в глибину парку.

Признатися, я думав з нагоди неділі відвідати Турунду, навіть друзів кликав туди до нього, в Лиски, на берег моря, але вони відмовились. Пропозиція Головацького змусила мене змінити свій план. Ми змішалися з гуляючими і пішли по алеї йовз майданчик літнього театру, відгородженого високою решіткою. Там дрібно стрекотів кіноапарат і під самим екраном чути було самотні звуки рояля. Сьогодні на вільному повітрі давали «Ведмеже весілля» і «Цеглиночки» — дві картини в один сеанс. Гуляючі повалили туди, і в алеях для святкового дня було порівняно просторо.

У зеленому тупику, куди прийшли ми з Головацьким, було зовсім порожньо. Крізь садові грати видно було освітлений провулок, який вів на Генуезьку. Тупик саду, утворений крислатими деревами, лишався в тіні, і ми зразу відчули себе чудово, відкинувшись на вигнуту спинку лавки.

— Тс-с! Увага, Манджура! — підштовхнув мене Головацький, показуючи на провулок.

У півтемряву Паркової вулиці випурхнули дві дівчини в легеньких ситцевих платтях. Тільки-но вони опинилися в тіні лип, як перша з дівчат сіла на сходинку ганку. Квапливо, наче її доганяв хтось, вона стала проробляти якісь фокуси з своїми ногами. Скоро я зрозумів, що дівчата роззуваються. Потім, як шкіру з гадюки, вони стягли довгі панчішки, засунули їх у черевички і обережно загорнули взуття в газету, ще заздалегідь приготовлену для цього. Оглядаючись і розминаючи ноги, як видно, почуваючи себе чудово босоніж, дівчата побігли в бік Лисок. І зразу ж з освітленого провулка під тіні лип випурхнула ціла зграйка подруг. Підбігши до ганочка і сідаючи на ту саму сходинку, вони проробили те ж саме, що і їх попередниці, і, загорнувши свої вузькі черевички хто в стару газету, хто в хустку, легко і радісно розбіглися по домівках.

Усміхаючись і таємничо поглядаючи на мене своїми розумними очима, Головацький сказав:

— І сміх і гріх, чи не так? Таке видовище можна спостерігати звідси щовечора.

— Дивись, іще! — шепнув я.

На Паркову вирвались, похитуючись, дві подруги: одна була в блузочці-матросці, з чубком на лобі. Друга придумала собі плаття-туніку з дуже широкими рукавами.

Дівчина в матросці з відкладним коміром навіть до заповітної сходинки не могла добратися. Вона з ходу обхопила стару липу і, притулившись до неї, скинула з ніг блискучі черевички.

— Яке блаженство! — почули ми її тоненький голосок. — Думала — зомлію, так тиснути стали!

— Ти панчохи стягни, Марлен, — сказала її подруга, яка вже сиділа на ганочку, — підошву протопчеш!

— Зажди, нехай пальці відпочинуть… — І дівчина у матросці тихо пройшлася під липами в самих панчохах, мовби остуджуючи ноги на камінні тротуару.

— А охота ж тобі було такі тісні замовляти! — сказала її подруга, стягаючи панчохи.

— Та коли ж і так тридцять сьомий ношу. Куди ж більший? Сміятимуться… — обізвалась Марлен.

Коли дівчата зникли в присмерку, побігши босоніж на Лиски, Головацький сказав:

— Ота, що в матросці, на заводі у нас працює.

— Звідки ж вони так бігли?

— Штатні завсідниці танцкласу Рогаль-Піонтковської… Ти не був там?

— Був! — буркнув я і завагався: чи варто розповідати Головацькому, як та мадам назвала мене хамом?

— Що ж ти думаєш з приводу баченого?

. — Заклад для одурманювання молоді!

— Руку, друже! — вигукнув Головацький. — Отже, ми з тобою одної думки… В салоні Рогаль-Піонтковської молодь відучують думати. Їй підносять сурогат веселощів і заступають від неї навдивовижу цікавий світ, можна сказати — всесвіт. — Головацький оглянувся і говорив далі: —… Оці дерева, зірки, що мерехтять на небі, навіть оці піщинки, що хрустять під ногами, заховують іще в собі безліч нерозгаданих таємниць природи. Таємниці ці чекають на людину, яка б прийшла до них і, відкривши їх, допомогла суспільству. Глянь на ці будиночки, що перед нами. Пізнай спосіб їх збудування, поворуши мозком: а чи не можна будувати краще, практичніше, вигідніше, ніж будували наші діди, будувати так, щоб сонце гостювало в цих будиночках цілий день? Хіба це не завдання, якому варто віддати все життя? Або, скажімо, перенесемося з тобою в думці на берег моря. Як ми ще мало його знаємо! Рибку нашу, азовську, і досі ще по-стародавньому волокушами ловлять, але десь-то уже є електричний лов. Або інше завдання: спіймати енергію прибою, поставити на службу соціалізму! Хіба це це казка, яку можна зробити дійсністю? А тут щовечора десятки людей — перед якими можливе отаке цікаве майбутнє! — по кілька годин зряду, як найняті, дригають, ногами. Ганьба!

— Так треба це неподобство припинити!

— Бачиш, Манджура, одного разу, я вже пробував розпочати боротьбу з цією мадам, але дехто з ортодоксів на мене зашикав: «Дрібницями займаєшся, мовляв, Толю! Нам, мовляв, треба проблеми вирішувати, а ти причепився до танцюльки». А це ж зовсім не дрібниця. Якщо мадам Рогаль-Піонтковська і дасть дуба в один чудовий день, з впливом її будемо ще довго боротися… Оця, в матросці, — скромна і дуже тямуща дівчина. Одного разу в бібліотеці я заглянув у її абонемент і дивом дивувався, скільки книжок вона прочитала. А потім затягли її подружки на оці шимі та фокстроти раз-вдруге, і на очах змінюватися стала. Спершу чубок собі завела модний, потім брови вищипала якимись неймовірними зигзагами, а згодом і перехрестилась.

— У церкві? Комсомолка?!

— До церкви поки що справа не дійшла, — сказав Головацький, — домашнім способом перехрест зробила. Набридло, бачиш, їй скромне ім’я «Ольга», назвала себе «Марлен». Ну, а подружкам тільки подавай! Вони самі такі: учора ще були Варвари, Даші, Каті, а як заглянули до Рогаль-Піонтковської — перехрестились на закордонний лад: Неллі, Марго, Лізетти. В слюсарно-складальному навіть одна Беатріче об’явилась — Яв доха у минулому…

— Скажи… а Анжеліка — теж закордонне ім’я? — запитав я мимохіть.

— Ти про доньку головного інженера? Теж перехрест. Правда, скромніший. За метрикою — Ангеліна. Лише дві літери змінила.

— А хлопці-перехрести є?

— Трапляються. В транспортному цеху, наприклад, працює візником якийсь Мишко Осауленко. Позаминулого року він зробив дурницю — сколовся весь у одного безробітного морячка. Живого місця на тілі не лишилось. Усе в татуїровках: якорі, русалки, мавпи, Ісаакіївський собор, а на спині йому зобразили банановий гай на Гавайських островах. Замалим зараження крові не схопив від цих наколів. Їздив на битюгах забинтований, поки не звалився. А потім проклинав себе на чому світ стоїть. Вийде на пляж загоряти — а навколо нього натовп збирається що це, мовляв, за оригінал такий розрисований? Люди приїжджі думали, що Мишко — старий морський вовк, а він далі Білоріченської коси не відпливав, та й то в тиху погоду, бо його море закачує. Довелося йому, сердешному, ходити купатися за Матроську слобідку — далі від очей. Але, думаєш, він набрався ума-розуму від цього промаху?.. Відкрила Рогаль-Піонтковська свій танцклас, він і причалив туди з нудьги. А танцювати хлопець може! Ясно — мадам компліменти говорить і на свій лад усіх настроює. Іду одного разу на завод, чую — ззаду оцей розрисований Мишко їде на своїй платформі і співає на весь голос: «Джон Грей був сміливіший за всіх, Джон Грей завжди такий…», а другий танцюрист йому кричить з панелі: «Едуарде! Закурити нема?»

— Ти жартуєш, мабуть, Толю? — сказав я.

— Які можуть бути жарти! Чиста правда. Пішов я в транспортний цех. «Як тобі, — кажу, — не соромно? Невже ти сам себе не поважаєш?»

— А він що тобі сказав?

— Брикався спершу. Мовляв, це «моя особиста справа». Поговорили ми з ним годинку-другу, і він нарешті згодився, що дурість показує.

— А зараз на танцюльки ходить?

— Одумався. Зате інші без танцкласу жити не можуть. Ось оця Марлен. З робітничої родини, хороша розмітниця, а теж попленталась до наймоднішого шевця Гарагонича: «Поший, — каже, — мені лакові черевички на найвищому каблуці, як у журналі». Гарагонич, не бувши дурним, злупив з неї всю получку, підняв її на цілих десять сантиметрів, а як там вона ходитиме — це його не стосується. Ти сам бачив — хитається, як на ходулях. І все це, друже, з того салону розповзається. Головне кубло міщанства! Мадам дів на молодь тихою сапою. Приятельки їй пісеньки шлють закордонні, ноти, пластиночки для грамофона, модні журнали. А вона їх тут розповсюджує. Пора нам, Васю, дати бій!

— Як же бій давати, коли в неї патент?

Головацький засміявся:

— По-твоєму, патент — це охоронна грамота для приватника? Запорука того, що держава йому на п’яти наступати не буде? Наївний же ти, Манджура! Давай лишень краще поміркуємо, як діяти.

… Отак душним вечором на околиці міського парку, поблизу кущів розквітлого жасмину, виник наш план наступу на танцювальний салон Рогаль-Піонтковської.

Все до дрібниць ми продумали і обговорили на цій лавочці. Коли все вже було домовлено, Головацький спитав:

— Ти не дуже стомився сьогодні?

— Ні. А що таке?

— Може, ми підемо в мою хатинку і там усі наші задуми занотуємо на папері, щоб нічого не загубилось?