Місто біля моря

Радісна ніч

Чавун, зібраний подільськими комсомольцями, вивантажили.

Ще сонце стояло в небі, а ми вже, пообідавши і трохи відпочивши, зібрались біля копра і, за вказівкою копрового машиніста, почали підтягати до решітки уламки старих дорожніх машин, замаслені станини якихось невідомих верстатів минулого століття і навіть іржавий, поламаний прес для виготовлення маци. Його, сказав Коломієць, розшукали у дворі старої синагоги комсомольці-друкарі.

Найбільше довелося нам попрацювати, поки заштовхнули за огорожу копра чавунну основу друкарської машини. Ми, обливаючись потом, напружували всі сили. Навіть старі вагранники вийшли допомогти нам. Нарешті машиніст зачинив двері огорожі, і ми відбігли набік.

Тоді Толя Головацький ввімкнув рубильник лебідки. Трос, повискуючи, потяг уверх важку металеву бабку. Ось вона затрималась угорі, під блоком копра, виразно помітна на рожевіючій блакиті передвечірнього неба. Толя натиснув важіль, і звільнена бабка, розсікаючи повітря, понеслася вниз. Кілька разів довелось гнати догори оцю важку металеву грушу і бомбардувати нею чавунні підпори, аж поки станина, задеренчавши і крякнувши, не розламалась на частини.

— Добре! — скрикнув Толя, відриваючись од важеля лебідки, і з задоволенням потер замаслені руки.

Найважче було зроблено.

Незабаром ми зайшли в огороджений квадратик двору під копром і побачили на місці машини купу чавунних уламків. Крупнозернистий, славний чавун поблискував на зломах. Головацький підняв обома руками уламок станини на рівень очей, подивився на нерівну поверхню злому, як у дзеркало, і сказав Микиті:

— Добрячий чавун! Дрібний. Графіту небагато, зате фосфору і кремнію вдосталь. Такий чавун плавитися буде, як масло, а деталі з нього багато років послужать!

І, випробовуючи силу своїх мускулів, Толя вижав правою рукою уламок станини. Він зовсім не був подібний зараз до того охайного секретаря, який так насторожив мене своїм зовнішнім виглядом при першому нашому знайомстві.

Щоб, чого доброго, комсомольський чавун не сплутали з загальноцеховими запасами, Закаблук спорудив особливу загородку: вбиті в землю кілочки обтяг вірьовкою. Ми знесли в цю загородку важкі чавунні уламки, і коли все, що містилось на трьох платформах, було готове для засипання в пащі вагранок, Закаблук повісив на вірьовці табличку з написом: «Чавун для молодіжного суботника».

Я вже бачив наочно: вилискують і перекочуються над бистрим Дністром золотаві хвилі пшениці. І, наче кораблі, по цьому жовтіючому морю пливуть на пшеничних ланах, стрекочучи ножами, жатки, зроблені нашими руками.

Турунда заступав секретаря партійного осередку ливарного цеху Флегонтова, посланого дирекцією заводу у виробниче відрядження в Ленінград. Щодня радився я з Лукою Романовичем, як краще скеровувати нашу молодь на виробниче завдання, щоб у дрібницях і у великих справах була вона надійною помічницею партії.

Турунда простими діловими порадами більшовика і досвідченого виробничника спрямовував наше молодіжне завзяття на конкретні справи. Він керував нами дуже вміло, вчасно підказував, що ще треба зробити. Після кожної нової розмови з ним я бачив виразно ті «вузькі місця» в цеху, де можна було застосувати нашу енергію. Я навчився розуміти Турунду з півслова, і він, у свою чергу, керував комсомольцями так, щоб ми могли виявляти найширшу ініціативу в усякому починанні.

Аби почати, а там воно і піде. Через тиждень після того дня, коли я посперечався з інженером Андрихевичем, у цеху з’явився другий, номер молодіжної газети. Вибійник Гриша Канюк попрацював на славу.

Високий, широкоплечий хлопчина в шкіряному фартусі і захисних окулярах стояв біля кранового розливочного ковша і повертав його штурвал. З носика ковша лився струмінь розплавленого металу і писав літеру за літерою, з яких складалась назва: «Молодий ентузіаст». Ця вогненна назва зразу привертала увагу молодих і старих робітників цеху.

Всі дописи акуратно надрукував на машинці в заводоуправлінні Коля Закаблук. Він був і автором двох із них.

У статті, присвяченій режиму економії, наш мовчазний табельник хазяйським оком оглянув ливарний цех.

Ні цехові комірники, ні Федорко, ні головний інженер заводу Андрихевич, писав Коля, ще не сприйняли серцем заклику партії боротися за режим економії. «Чи подумав головний інженер, скільки вільної площі гуляє поблизу недобудованого мартена? А треба тільки очистити запущений плац від піску і скрапу — буде де встановити формувальні машинки, які вже більше року чекають ремонту в коморі ливарного… А скільки набійників з поламаними дерев’яними клинчиками валяються на стелажах! Тим часом кожного разу, коли не вистачає набійників, майстер Федорко посилає все нові й нові замовлення в ремонтно-інструментальний цех. Інструментальники витрачають дорогий метал, виготовляючи для нас нові набійники. А чи не простіше було б насадити на старі залізні держаки нові клинці і цим обмежитися?»

Таких переконливих прикладів Закаблук відшукав силу-силенну. Він просто у вічі обвинувачував адміністрацію в неекономному витрачанні графіту, сульфітного лугу і патоки в шишельній. І він не тільки вишукував хиби, а й закликав робітників боротися за кожну краплю чавуну, за кожну жменю жирного гатчинського піску, який привозили до нас здалека, за всяку надтріснуту опоку, яку при бажанні можна зв’язати заклепками і пустити в хід без переплавки.

У дописі «М’якосердя майстра Федорка» Закаблук протирав наждачком Олексія Григоровича за його примиренське ставлення до шкурників і бракоробів. Коля говорив щиру правду у вічі. Він писав, що досить якому-небудь бракоробові запросити майстра до себе на весілля або покликати його на хрестини кумом, як Федорко ладен дивитися крізь пальці на всі їх штуки. «Якщо ці нехлюї не захочуть виправитися, — попереджав Закаблук, — треба майстру негайно очистити від них ливарню».

Свій допис я підписав «Василь Киянка». Мені до вподоби було це слово ще в фабзавучі. Киянкою звичайно плацові формувальники розштовхують моделі, перед тим як обережно вийняти їх з піщаних форм. Так і я хотів своїм дописом розхитати лінивих і надміру спокійних людей, від яких залежав розвиток цеху.

Василь Киянка висловлював у газеті «Молодий ентузіаст» думку, яка давно вже мучила його: він пропонував відкинути кустарне підігрівання машинок, і викликану ним зайву біганину по цеху за плитками.

Нам допоміг докладний лист, якого надіслав Турунді з Ленінграда секретар партійного осередку Флегонтов. Враження Флегонтова ми опублікували в газеті.

Він розповідав про раціоналізацію в ливарному цеху заводу «Красный выборжец», про набивку форм стисненим повітрям, про точний розподіл обов’язків між ливарниками і формувальниками. «А чому б усе це не застосувати у нас?» — запитувала редколегія «Молодого ентузіаста».

Флегонтов формував у нас колеса для жаток. Середнього зросту, присадкуватий, сивуватий чоловік років п’ятдесяти, він виконував дуже тонку і забарну роботу. Занадто повільними і обережними здалися спочатку мені рухи Флегонтова, коли я стежив за його кремезною постаттю в полотняній робі і в казенних жовтуватих черевиках. Занадто вже він довго возився біля кожного розкритого колеса, примочував краї форми уважно і ніжно, заглядав за допомогою дзеркальця у вузькі пази майбутнього обода, перевіряючи, чи нема там сміття. В той час, як ми на «кулеметах» набивали без оглядки опоку за опокою, виставляючи їх добрий десяток на м’яку піщану постіль, Флегонтов із своїм напарником встигав зняти талями і з’єднати одну з одною лише дві половинки одної форми. Якось я висловив Турунді свою думку з приводу повільності Флегонтова, на що він відповів мені:

— Дуже швидкий ти в своїх оцінках! Там, голубчику, не побігаєш. Колеса та корпуси — найбільш трудомісткі деталі. Не випадково їх формують робітники найвищих розрядів. Чому це так? Та дуже просто! Ти «запореш» у гарячці півдесятка шестерень — прикро, але поправно. А уяви собі, що погано заформоване таке колесо. Подумати страшно, скільки чавуну в брак піде, на переплавку!.. А Флегонтов — він великий майстер!

… Лист партсекретаря в нашій молодіжній газеті з великою цікавістю прочитали літні робітники, та і весь номер справив неабияке враження.

… Тієї ночі, коли молодь ливарні вирішила вийти на роботу не з чотирьох, а з першої, щоб задовго до приходу всіх робітників встигнути, не поспішаючи, заформувати комплект деталей для виробництва жаток, що мали бути надіслані комуні над Дністром, я хвилювався страшенно: «А що як ми, молоді формувальники, не справимося з цими трудомісткими і небезпечними деталями? А на них тримається ж уся жатка!» Але непокоїти просьбами старших нам не хотілось. «Упораємося власними силами», — підбадьорювали ми себе.

Не встигли ми взятися до роботи, як з двору в цех зайшли Турунда з Гладишевим, а потім один по одному стали заходити «старички» — кадрові робітники, які давно вже вийшли з комсомольського віку.

— Здрастуйте, Луко Романовичу! — вигукнув я, зупиняючи Турунду. — А ми хотіли було на ваших машинках попрацювати. Як же тепер буде?

Лука Романович усміхнувся і сказав:

— Рано ти у старики записати нас хочеш! Та ми ж допомагати вам прийшли. Загальна справа — спільний клопіт. Хіба не так?

Наче чавунна чушка звалилась у мене з плечей. Спасибі Турунді! Все буде гаразд. Зараз можна було вже не сумніватися в тому, що всі чавунні частини жаток будуть відформовані і залиті як слід.

Почали точно о першій годині.

Зашипіло всюди біля машинок стиснене повітря, зачервоніли розжарені плитки під моделями. Леза лопат врізались у піщані купи, і звідти повалила густа пара.

Ми заздалегідь домовились, що зі мною в парі буде формувати шестерні Коля Закаблук. І з того, як, не дивлячись, він закрутив гвинти, що притискали опоку до чавунної рамки, я пересвідчився зайвий раз, що формування йому знайоме здавна.

Не встиг Коля набити першу опоку, як ми почули буркотливий голос Науменка:

— Ей-ей, молодче! Не займай чужого місця. Підірвешся — і знову захворієш. Без тебе упораємось!

З цими словами Науменко відсторонив Колю від машинки і, перевіривши, чи надійно закріплена опока, з розмаху опустив у димучу піщану суміш гострий клинчик набійника.

— Нічого, Колю, не журись! — заспокоїв я мого невдачливого напарника. — Ми з дядею Васею поформуємо, а ти погуляй. Або знаєш що? Покажи краще Коломійцю, як пісок просівати. Або ось що: підносьте до машинок плитки, щоб ми не відривались. Бо часу в обріз!

Микита теж не лишився осторонь. Хіба міг він, з його неспокійною вдачею, безтурботно спати цієї ночі, знаючи, Що молоді ливарники почали робити жатки для придністровської комуни?

Далеко над Дністром колосяться густий сріблястий овес, сизувате жито, пшениця, ячмінь. Наближався день збирання врожаю. Не можна було гаяти ані хвилини!

Для нашого подільського гостя Микити я одержав у Федорка тимчасову перепустку. Коломієць дав згоду виконувати всяку роботу, яка буде йому під силу. Отож і став він бігати з цеху до палаючих коминків наввипередки з Закаблуком і вертався звідти, тримаючи в кліщах розжарені плитки для підігрівання.

Маремуха заохочував молодь у себе в столярному цеху, щоб понадурочно і безкоштовно зробити дерев’яні частини машин. Сашко Бобир тієї ночі теж прийшов зі мною в ливарню, щоб подати першу слюсарну допомогу в разі якоїсь поломки.

А дядя Вася, я відчував це, був дуже невдоволений чимось. Він усе бурчав собі під ніс і чомусь-то зітхав, а потім не стерпів і сказав мені:

— Ах ти, жаль який! Спізнився трохи. І все через стару! Казав їй: розбуди опівночі. А вона сама проспала. Я глянув на годинника — пів на першу. І в порту першу склянку пробили. Поки лице сполоснув, поки одягнувся, а ви вже і застукотіли!..

— Дарма, дядю Васю! І так упораємось до початку роботи, — заспокоював я старого.

— Не в тому справа, що упораємося! Справа ж громадська! А для громадської справи і тим паче запізнюватись соромно. Я не Кашкет, у мене вовчої думки ніколи не було. Я з усіма спільно жити хочу!

Ніколи так радісно не працювалось, як цієї ночі! Нема чого гріха таїти — в звичайні дні ні-ні, та й підраховуєш у думці, скільки заробиш, і якщо до шабашу звичайна норма перевиконана, підеш додому веселий. Сьогодні ж вночі ми працювали для громадської справи. Зусилля наші були радісні, легкі, одна рука випереджала другу, і ноги самі несли на плац.

Через три дні ми зайшли разом з Микитою і Головацьким у малярний цех. Запахи оліфи і скипидару зустріли нас іще в тамбурі. Багато новеньких жаток стояло в просторому цеху і чекали, поки їх відправлять.

У світлі опівденного проміння ми швидко впізнали наших п’ять жаток. Та й неважко було відшукати їх серед сотень інших машин: на борту кожної жатки, зробленої для придністровської комуни, красувався значок Комуністичного Інтернаціоналу Молоді. А трохи далі, під фабричною маркою, молоді малярі акуратно вивели два рядки з нашої улюбленої, дуже розповсюдженої на той час пісні:

І під словами цієї пісні, що звучали, як лозунг, дрібнішими літерами було виведено: «Комсомольській комуні імені Ілліча від робітників машинобудівного заводу імені Петра Шмідта».

Транспортний відділ заводу обіцяв відправити комунарам жатки з першим товарним ешелоном після півночі.