Місто біля моря

Де Печериця?

Після огляду жаток, готових до відправки, я запропонував друзям і нашому гостю сходити на косу. Давно ми збирались піти туди самі, а сьогодні і привід був хороший. Вечір був погожий, з легеньким вітерцем, що повівав із степу у відкрите море.

Усі оці дні, заповнені тривогою, поки в заводських цехах обробляли відлиті нами деталі, море штормувало. А сьогодні на світанку хвилювання втихло, і нам удалось без особливих труднощів дістати на причалі ТРНАВ[8] легкий біленький тузик.

Маремуха з Микитою сіли загрібними, а я взявся за румпель. Тільки Сашко спочатку байдикував і, знявши тапочки, сидів, звісивши ноги з форштевня.

Змінюючись по черзі на довгих ясеневих веслах, через годину ми уткнулись в піщану обмілину коси між курортом і маяком.

Привільно і безлюдно було тут. Обабіч коси розстилався вкритий жмурами водяний простір, розділений лише невеличкою, вузенькою смужкою надзвичайно чистого сріблястого піску.

Місто ледве видно було: присадкувате, схоже здалека на велике приморське село, воно розтяглося маленькими своїми будиночками від Лисок до Матроської слобідки. На краю коси, що простяглась до хвилеріза, праворуч височів білокамінний конус маяка. Багато, мабуть, праці вкладено було, поки збудували його там на хисткому піску, коли й тут перешийок був такий вузький, що штормова хвиля вільно його перехльостувала.

Грузнучи в сухому піску, як у засіках з пшоном, ми витягли тузик із води, і Маремуха проворно почав роздягатися.

Як гусак, що пробує силу своїх крил, Микита кілька разів змахнув руками, глянув, мружачись, на рожеве сонце і по-хлоп’ячому кинувся до води. Наздоганяючи Коломійця, кинулись і ми в море, яке грало блискітками сонячного проміння.

Приємно було купатися тут, на широкому морському роздоллі! Чиста, як у степовій криниці, тепла вода. Дно, вкачане хвилями затихлого вранці прибою, було все в маленьких піщаних складках. Солонуватий і такий приємний вітерець ледь віддає запахом риби і гниючих водоростей. А як ляжеш на спину — бачиш, як десь біля берега високо в небі тремтить повислий над приморським степом кібець. Вишукує здобич, шельма, та все не може вирішити, на кого б кинутися йому з висоти.

Викупались ми на славу, і коли, мокрі і стомлені, похитуючись, вибрались на берег, Коломієць став робити гімнастику. Він до хрускоту в кістках розводив руки, крутив кистями, і хоча нас обвівав ніжний бриз відкритого моря, здавалося, наче ми розкошуємо на дозвіллі з Микитою на нашому Поділлі. Згадалось, як ми разом гуляли вночі по місту, і знову охоплений нетерпінням, я гаряче попросив його:

— Та годі тобі в мовчанку грати, Микито! Розкажи нарешті толком: що ж трапилося з Печерицею?

— Скажу, скажу, не хвилюйся! — заспокоїв нас Микита і, сівши в човен обличчям до заходячого сонця, почав розповідати.

… З тої самої хвилини, як Дженджуристий знайшов у під’їзді окружної наросвіти пасмо пожмаканих рудих вусів Печериці після його втечі, Вукович не знав спокою.

Щоб правильно визначити, де Печериця може переховуватися, треба було вивчити все його минуле, сучасне і навіть заглянути в його майбутнє, перевірити всіх його давніх і теперішніх друзів та знайомих. Треба було з’ясувати, де він мандрував, в яких місцевостях жилося йому найпривільніше, і тоді легше догадатися, де він зміг би знайти собі спільника і переховувачів.

Житомир і Проскурів відпадали. Навряд чи Печериця наважився зупинитися в цих маленьких містах, розташованих поблизу тодішнього державного кордону. Був він «на замку» завжди, а після втечі Печериці з нашого міста тим більш йому було рисковано наближатися до нього.

З квитка, залишеного мені Печерицею, можна було припустити, що він мав намір їхати до станції Міллерово. Невже він пустився навтіки в колишню Область Війська Донського чи на Кубань?

З розпитів співробітників та з анкетних даних утікача Вукович з’ясував, що Печериця ніколи не бував у придонських краях. Більш того: скоро після приїзду. в наше місто, будучи ще поза всякою підозрою, Печериця з гордістю заявив друкарці окрнаросвіти:

— У Московщині я ніколи не бував і, дасть бог, не буду. Пощо мені залишати межі України?

Важко було припустити, щоб цю випадкову фразу він кинув з певним наміром, щоб і нею, в хвилину небезпеки, замести свої сліди і зникнути якраз у ненависній йому «Московщині».

На всяк випадок були уважно вивчені всі підозрілі особи в станицях Міллеровська, Вільховий Ріг, Нікольсько-Покровська і навіть у селищах Криворіжжя і Вільховчик. Слідів Печериці там не було виявлено. Найімовірніше, квиток до Міллерова Печериця взяв, щоб відвести очі. І хто знає, чи не виписав він собі для цих мандрів ще кілька безплатних літерів у різні кінці України, та, можливо, і на різні прізвища?

І Вукович почав розв’язувати оце заплутане завдання.

Перш за все, розповів нам Микита, він ознайомився з матеріалами того періоду, коли Печериця носив австрійський мундир і прийшов через Збруч на охоплену полум’ям революції Україну.

Австрійські генерали використовували тоді українських націоналістів з Галичини, одягнутих в австрійські військові мундири. Цілий легіон «українських січових стрільців» кинутий був тоді в складі австрійської армії на грабування України.

На Київщині, Херсонщині, Катеринославщині спалахнули народні повстання. Цілі села, волості і навіть повіти з’єднувались у партизанські загони і провадили боротьбу з окупантами. Тільки поблизу Звенигородки партизани розгромили кілька регулярних німецько-австрійських частин.

Східну армію австрійців привів на Україну фельдмаршал Бем-Ермолі. Потім його заступив генерал Краус. Наприкінці березня 1918 року, за домовленістю з німцями, цей генерал грабував Подільську, Херсонську і Катеринославську губернії — величезний простір України від Збруча до Азовського моря.

Як тільки генерал Краус очолив командування східною армією, радник австрійців в українських справах Зенон Печериця дістав призначення в штаб XII австрійського корпусу у Катеринослав. Він часто виїздив у складі каральних експедицій в райони, охоплені селянськими повстаннями, і ліз із шкури, щоб краще та хитріше догодити австрійцям.

… І ось, простежуючи шлях Печериці від занепалого містечка Коломиї до берегів Азовського моря, Вукович, за словами Микити, виявив, що найчастіше, відриваючись од Катеринослава, австрійські каральні загони базувались у німецьких колоніях і, зокрема, в Таврії.

Треба сказати, що райони Таврії ще з дитинства були знайомі Вуковичу. Якраз сюди ще у першій половині минулого століття втік із Сербії його дід, учасник повстання проти жорстокого князя Милоша Обреновича. У Таврії дід Вуковича одружився на українці і залишився назавжди, а вже батько Вуковича почав працювати в Маріуполі на металургійних заводах майстром доменних печей. У Маріуполі син його вступив до комсомолу, і звідси ще в роки громадянської війни він був посланий на роботу у війська ВЧК — ВДПУ.

Вивчаючи тепер маршрут Печериці по знайомих йому з дитинства степах України, Вукович узнав, що один з австрійських загонів, у складі якого був і Печериця, добрався аж до німецької колонії Нейгофнунг, розташованої на березі річки Берди. Вукович негайно поцікавився історією цієї колонії і узнав, що її заснували ще на початку XIX століття німці, які переселилися в Таврію з Вюртемберга.

Вукович озброївся лупою і став по карті вивчати маршрут Зенона Печериці до Азовського моря весною 1918 року. Перед очима уповноваженого зарябіло безліч німецьких назв: Фюрстенау, Гольдштадт, Мунтау… Це були багаті німецькі колонії, густо розташовані в родючому Таврійському степу. Жили німці в них розкішно, поки царювала династія Романових. Але як тільки з Смольного почувся заклик: «Вся влада Радам!» — страх перед народною владою не раз будив серед ночі багатих німецьких колоністів і змушував їх тремтіти.

Австрійську армію зустрічали вони з розкритими обіймами. Фельдкурати[9] в сірих мундирах служили урочисті молебні в кірхах за здоров’я династії Габсбургів, і старожили колоній плакали від зворушення під тягучі звуки органів.

Зенона Печерицю — австрійського служаку, який добре володів німецькою мовою, — колоністи, поза всяким сумнівом, мали за свого. Вони охоче допомагали йому в грабіжницьких набігах на українські села.

«Без сумніву, — думав Вукович, — у такого спритного ворога, як Печериця, повинні були залишитися зв’язки в тих колоніях, де він бував».

Не була таємницею і та обставина, що в цих колоніях залишились законспіровані німецькі агенти. Явку до одного з них Зенон Печериця також міг дістати на той «чорний день», коли загроза викриття змусила б його покинути насиджене містечко і перейти у підпілля.

Незабаром Вукович узнав, що на племінну ферму радгоспу в колонії Фріденсдорф прибув із Поділля для проходження навчальної практики студент сільськогосподарського інституту Прокіп Трохимович Шевчук. Він оселився на всьому готовому у колоніста Густава Кунке — людини похилого віку, що виконувала за відсутністю пастора релігійні обряди в лютеранському молитовному домі.

Як тільки Вукович прочитав це повідомлення, йому принесли ще одну шифровку. З приазовського невеличкого міста, яке відтепер стало нашою другою батьківщиною, сповіщали, що запідозрений у шпигунстві Зенон Печериця був помічений на вулиці міста, але йому вдалося зникнути.

Провадячи розслідування і передбачаючи всі можливі вчинки ворога, Вукович ніяк не міг уявити, навіщо треба було Печериці показуватися серед білого дня в людному курортному місті. Простіше, вигідніше і безпечніше було для нього пересидіти небезпечний час у знайомого колоніста Густава Кунке. Після довгих роздумів Вукович прийшов до висновку, що Печериця пересів у Жмеринці на поїзд, який ішов в Одесу, і звідти став пробиратися на Приазов’я морем.

Але таке припущення виявилось помилковим. Печериця не був в Одесі і не їхав у Таврію морем.

Спершу він заїхав у Харків, гадаючи там знайти підтримку і притулок. Але залишатися в Харкові було для нього небезпечно: в цей час почались викриття і розгром українських націоналістів. Печериця ночував без прописки то в одного, то в іншого «дружка»-націоналіста. Цим він міг дуже пошкодити їм. І вони йому порадили переховуватися десь в іншому місці.

Він доїхав поїздом до Маріуполя і звідти на візнику курними приморськими шляхами приїхав у наше місто. Можливо, це він був отим самим «грошовитим пасажиром», про якого розповідав нам візник Володя, зовсім не підозрюючи того, яку персону він віз на своїй труській лінійці.

Роблячи гак на Маріуполь, Печериця по-своєму міркував правильно. Він побоювався погоні і хотів заплутати свої сліди.

На відстані всього не поясниш, про багато не розпитаєш. За домовленістю з начальством Вукович, який знав Печерицю в обличчя, виїхав у район, де з’явився Печериця. Отож і трапилось, що я побачив Вуковича в день його приїзду, коли в чесучевому костюмі і в панамі з голубою стрічкою він ішов з вокзалу в місто. А він не признався, бо хотів на якийсь час зберегти в таємниці свій приїзд.

У нашому місті Вуковича чекала велика несподіванка. Він прийшов у міський відділ ДПУ, і там йому показали термінове донесення бід чергового по станції Верхній Токмак. У цьому донесенні повідомлялось, що в балді поблизу станції, де завжди копали фарфорову глину, знайдено труп людини з документами на ім’я Печериці-Шевчука…

— Що-о-о-о? Труп? — затремтілим голосом вигукнув Бобир. — Та не може бути! Хто ж його вбив?

— А ти думаєш, що я знаю, хто його вбив? — сказав Коломієць.

Спокійний тон Микити обдурив і Маремуху. Введений в оману, Петрусь гірко сказав:

— Вукович усе тобі розповів, Микито. Такі подробиці, що навіть і вигадати важко. Невже він не міг тобі доказати наостанку, хто ж убив Печерицю?

— Уяви собі, не доказав… — насилу стримуючи усмішку, процідив крізь зуби Коломієць і запитав: — А ви упевнені, хлопці, що жатки до ночі будуть навантажені на платформи?

— Раз Головацький взявся за цю справу, все буде гаразд! — сказав я. — Чиєму-чиєму, а Толиному слову можна вірити. До нічного поїзда їх перегонять з заводу на товарну станцію.

— Ну, тоді слухайте, що було далі! — сказав Микита.