Місто біля моря

Чарльстоніада

Хоч як ми старалися зберегти в таємниці план наступу на салон Рогаль-Піонтковської і репетиції драмгуртка юнсекції провадили при зачинених дверях, чутка про це розповзлася по місту. Старики, і ті стали допитуватись, коли ж нарешті покажуть той спектакль, який придумали комсомольці.

У наше приморське місто приїхав відпочивати з Ленінграда артист, співак і музикант Аркадій Гнатович з дружиною — артисткою ленінградської естради.

Аркадій Гнатович часто приходив на пляж з своєю гітарою. Набридне йому загоряти мовчки — сяде на краю причалу, спустить ноги над морем і давай перекривляти мандрівних естрадників-шахраїв, які за нісенітницю здирають з довірливої публіки гроші.

Він сам склав уїдливі пародії на розповсюджені пісеньки тих, непівських, часів. Ох, і діставалося ж у його пародіях одеській пісеньці «Клавочка», яка «багато лопає, ніжкою тупає» і під якою «бідний стілець тріщить»! Не пощадив Аркадій Гнатович навіть новий романс, який подобався занадто довірливим людям: «Він був шахтар, простий робочий…» В. цій пісні, складеній на манір романсу, Аркадій Гнатович підмітив те, чого багато хто не помічав: пошлість. Та й насправді, шахтар, який двадцять років «довбав пласти похмурих шахт», в цьому романсі закохувався і страждав, як великосвітський ледар!

Гість із Ленінграда привіз також із собою блискучий нікельований саксофон. Коли вранці він брав високі ноти на цьому ніколи не баченому мною раніш інструменті, то навіть задумлива коза Агнії Трохимівни починала жалісно мекати, а кури, кудкудакаючи, розбігалися на всі боки, наче по двору пробігла страшна тінь яструба.

Ленінградські артисти оселились через два будинки від нас, біля морських ванн на Приморській. Ми вирішили просити їх допомогти нашій юнсекції.

Аркадій Гнатович вислухав мою плутану розповідь і сказав поважно:

— Інакше кажучи, ви готуєте пародію на місцеві звичаї? Ну що ж, давайте потривожимо міщанське болото!

… Іноді я заглядав у репетиційну, де ленінградці і Толя Головацький відбирали виконавців для молодіжного вечора. Аркадій Гнатович сидів завжди в кріслі, відкинувшись на спинку, з гітарою в руках. У нього було довгасте сухорляве обличчя з випнутим підборіддям і гострим профілем. Його дружина, тендітна, граціозна Людмила, в синенькому спортивному убранні з червоними кишеньками і якірцем, вишитим на грудях, сидячи рядом, відбивала такт то каблучком, то носком черевичка. Головацький походжав позад них — солідний і поважний.

Так, на одній з репетицій побачив я «перехреста» Осауленка. Він заглянув у клуб на запрошення Головацького і був трохи збентежений цим викликом, гадаючи, чи не хоче Толя знову поговорити з ним з приводу його татуїровок. Але, узнавши, в чому справа, Миша, з кличкою «Едуард», охоче включився в роботу. Якісь приховані сили виявилися в цьому чубатому хлопці, від шиї до п’ят розрисованому русалками, мавпами та старовинними фрегатами. Йому хотілося все робити на вечорі — і танцювати, і жонглювати пудовими гирями, і навіть співати, незважаючи на те, що голос «Едуарда» був не з мелодійних і часто на репетиціях він «пускав пізня». Зайшовши сьогодні у репетиційну, я побачив Мишу Осауленка в танці. Він ламався весь у розслаблених рухах, розсував широко ноги, опускаючись на них майже до самої підлоги і мало не розриваючись пополам, в’яло махав руками і шаркав підошвами, з’єднуючи ноги знову «ножицями».

— Як цей танець називається? — похмуро спитав Головацький.

— Блек боттом! — відповів Михайло, важко дихаючи.

— Хто ж тебе навчив цього танцю? — допитувався Толя.

— Матрос один танцював у «Родимій сторонці». Хлопці, які ходили за кордон, казали, що в Англії зараз це дуже модний танець.

— А ти знаєш, що означає «блек боттом»? — спитав Головацький.

— Ну, назва така… Скажімо, «вальс».

— А все-таки, що вона означає, ця назва, ти знаєш? — Толя хитро переглянувся з Аркадієм Гнатовичем.

— Ні-і-і… — протягом відповів Михайло.

— Ех ти, тютя! Повторюєш, як папуга, чужі слова і навіть не поцікавишся, що вони означають. Невже тобі цікаво все життя прожити отаким лінивим і нецікавим? «Блек боттом» у перекладі на українську мову значить «чорне дно». А тобі подобається іти на дно? Та ще у кромішню темряву?

Михайло усміхнувся, показуючи срібні зуби:

— Ні-і-і. Не подобається!

— Отож, голубе. Нехай буржуазія, яка вважає цей танець модним, сама йде на дно, а ми для себе виберемо щось веселіше. Нам до світла треба йти, а не в пекло!

… Коли по цехах розподіляли квитки на молодіжний вечір, я взяв два квитки зайвих і послав їх поштою просто додому Анжеліці Андрихевич, а внизу, де пишуть зворотну адресу, написав: «Від лейтенанта Глана». Чого мені спало на думку це — сам не знаю. Захотілося попустувати.

Як і слід було чекати, вона з’явилась на вечір разом з Зюзею Тритузним. Він бундючився, сидячи біля неї в третьому ряду, угощав із синьої жерстяної коробки моссель-промівськими льодяниками, нашіптував їй щось смішне у вухо і сам усміхався перший.

Стежачи за його залицянням, я думав: «Чекай, Зюзю! Ти навіть не уявляєш собі, яка жде тебе прпемність!»

Незважаючи на всі зусилля Тритузного розважити її, Анжеліка нудьгувала і дивилась на сцену далеким поглядом, зрідка неуважно поправляючи пишне волосся і мовби відмахуючись водночас од настирливого сусіда. Вона навіть не усміхнулась, як інші, коли Головацький почав своє вступне слово.

«Дурний той, хто хоче позбавити молодь веселощів і не вміє розумно організувати її дозвілля!» — саме так відкрив Толя Головацький молодіжний вечір. Усе те, що глядачі мали побачити згодом, він називав лише «першою спробою показати в натуральному світлі потворні явища оточуючого нас старого побуту і затаврувати назавжди ганьбою потяг до пустої і безідейної іноземщини».

— Занепадницька музика, всі оці фокстроти і циганщина, — говорив Головацький, — викликають почуття безвілля, пасивності, знижують працездатність людини. І не випадково вороги воюють проти нас за допомогою цієї чужої музики. Але, тавруючи гниле і чуже нам, — говорив Толя, — треба вчитися хорошого, треба дбайливо відшукувати його, пестити і показувати справжні народні таланти.

Слова Головацького, що передвіщали незвичайне видовище, уважно слухав переповнений клубний зал. У залі сиділа не лише заводська молодь, але й старі виробничники з своїми дружинами. В першому ряду я побачив Івана Федоровича Руденка, Флегонтова і секретаря міського комітету партії Казуркіна.

Я вже чув одного разу Казуркіна на виробничій нараді ливарного цеху, коли він закликав нас усіма силами боротися з браком і не затримувати інші цехи. Турунда розповів мені, що Казуркін під час громадянської війни служив у кінній армії Будьонного, під самий Львів ходив з нею з приазовських степів. Недарма в пам’ять про цей похід поблискував на його білому френчі дуже рідкісний у ті роки орден бойового Червоного Працора.

Казуркін допоміг комсомольцям у підготуванні вечора. Не раз Головацький ходив до нього, і тоді все знаходилось: і коленкор, і гримери, і балалайки на прокат із сусіднього клубу Водмісцтрану, і кавказькі кинджали з трофейного фонду міліції, відібрані міліціонерами у викритих махновців…

Тільки-но Головацький закінчив говорити, я перебрався до сигнального дзвона. Звідси можна було стежити не тільки за тим, що робиться на сцені, але й поглядати скоса у зал для глядачів. Правда, напис на серпанку, коли відкрилася завіса, мені насилу вдалося прочитати:

Клубні декоратори точно зобразили салон Рогаль-Піонтковської. Навіть колони з пап’є-маше, розставлені по боках сцени на рівні людського зросту, були, як і там, засмальцьовані.

Серпанок з написом, згортаючись, поповз догори, і на авансцену вискочив тапер у фраку з довгими фалдами — точна копія тапера з салону Рогаль-Піонтковської. Він став, гаркавлячи, на всі лади розхвалювати танці, яких можуть навчити в танцкласі за полтиник протягом вечора «мадемуазель» і «мусью». Потім він підбіг вистрибом до піаніно, і дроб чарльстону прокотився по сцені.

Із-за куліс під цю музику почали виходити пари.

Спочатку смішок пронісся по залу, як легкий порив вітру, що передвіщає незабаром неминучу грозу, потім шум переріс у гучний сміх, і скоро весь зал зареготав так, що здавалось, шибки брязкотять у високих вікнах, які виходять на море.

Художники клубу постарались! Роблячи ескізи костюмів для «Чарльстоніади», вони разом з гримерами добилися майже фотографічної подібності виконавців, які танцювали зараз на сцені, з відомими постійними відвідувачами салону Рогаль-Піонтковської.

Вихляючи в танці, вискочила на сцену розмітчиця Марлен. Вона була в матросці з довгим коміром, з дуже низько підстриженим чубком, майже зовсім безлоба і через те похмура. Біля неї трясли ногами її подружки на таких височенних каблуках, що глядачі просто дивом дивувалися: як вони взагалі пересуватися можуть?

Губи у дівиць були розмальовані яскраво, але вже не бантиками, як вимагала мода, а цілими бантами! Майже в кожної з танцюристок червоніла під носом кривава пляма помади з куряче яйце завбільшки. А які зачіски придумав їм гример! І чубок з напуском на вищипані стрілками брови, і настовбурчені тюрбани з волосся. Були тут і підібрані догори, з потилиці, воронячими гніздами, цілі копиці волосся, і завиті щипцями пишні кучерики, як у болонок.

Одна танцюристка в черевичках на босу ногу причепила собі на зачіску чучело зелененької папуги-нерозлучника і підперезалась навскоси двома рудими лисицями, зв’язаними ззаду хвостами.

Усі кавалери «чардьстонили» у вузеньких і куцих штанцях. Було боязко, як би ці картаті і смугасті штанці не роз— лізлись по швах.

Глядачі зразу ж догадались, кого зображував актор з проділом, розчесаним посеред сивуватого і прилизаного волосся. Його одягли в кремові брюки і сірий піджачок, а обличчя покрили густим шаром пудри для загару, перемішаної з тавотом. Обличчя сивого танцюриста просто лисніло, смугляве, як в індійця, а на руці він неуважно тримав самшитовий ціпок з монограмами.

Поза всяким сумнівом, це була копія адвоката Мавродіаді. Напівгрек, напівтурок, невідомо якими вітрами прибитий до берегів Таврії, він з’являвся у визначений час на шумливому проспекті і не одну пару підметок стоптав на його асфальті. Взимку він сидів десь у своїй юридичній консультації, відкладав гроші і давав поради приватникам, як вислизнути від великих податків, відсуджував спадщину різним тіточкам-салопницям, а коли надходила весна, коли в місті з’являлися перші курортники, виповзав на проспект. Він знайомився на проспекті з молоденькими приїжджими дівчатами, ворожив їм на руці і на картах, ходив з ними на пляж і до присмерків лежав там біля самої води в червоній фесці з чорненькою китичкою. Увечері, зробивши кілька турів по проспекту, поважно йшов, постукуючи палицею, в салон, цілував руку Рогаль-Піонтковської і танцював до півночі.

Але найнебезпечніше було те, що цьому підтоптаному пошлякові подобалось бути в оточенні молоді.

Ми сподівались, що клієнтура Мавродіаді після цього вечора значно зменшиться, бо найкращий спосіб викрити пошляка і шахрая — це висміяти його прилюдно.

Раптом на сцену із-за куліс вискочила ще одна пара, що запізнилася. Зал відразу ж зареготав: даму у туніці, в зачісці, задраній від потилиці вгору, вів у танці Зюзя Три— тузний…

Штанці йому змайстрували картаті, але по коліна, як футбольні труси, на ноги натягли оранжеві бутси, так що ні в кого не було сумнівів у тому, хто саме зобраяіений на сцені. Скопіювали все: і Зюзину любиму зачіску «під бокс», що оголювала майже до маківки його червонувату потилицю в складках, і бантик, затиснутий крохмальним комірцем, і всі манери — люб’язно-ввічливі, з нахилом голови вперед, з улесливим, нудотним зазиранням у вічі своїй парткеріпі. Танцюючи чарльстон, Паша із столярні, який грав Тритузного, навмисно зображував дрібну пасовку — «дриблінг» — і раз у раз вигукував басом улюблені Зюзині іноземні слівця і футбольні терміни: «аут», «сіль ву пле», «ах, тарман!», «ожюрдюї», «апсайт»…

Мабуть, ні разу за всю свою футбольну практику Зюзя не почував себе в такому дурному становищі, як цього вечора. На зеленому полі йому було значно привільніше. Якщо і промазав біля самих воріт і погнав м’яч замість сітки на кутовий, то скоро цю помилку могли й забути. Увага глядачів швидко переключалась на інших гравців. А тут Зюзя маячив і вертівся в різних положеннях перед глядачами досить довго.

Спершу справжній Тритузний, упізнавши себе у двійнику, пирхнув і, зневажливо знизавши плечима, заговорив з Лікою. Але коли столяр Паша, наблизившись до рампи, став вигукувати улюблені Зюзині слівця, майстер «гарматного удару» зрозумів, що з нього сміються досить зло і образливо. Він став поволі червоніти, шия його побагровіла, губи стиснув. Він силував себе сидіти, наче нічого й не було, але чимдалі більше й більше глядачів спиняло на ньому свої уважні погляди. Ось і директор заводу Іван Федорович обернувся в його бік і теж засміявся. Зюзя уже не міг стерпіти! Різко повернувшись, він щось прошепотів у вухо своїй сусідці. Анжеліка усміхнулась і похитала заперечливо головою. Зюзя схопив її за руку, видно, намагаючись вивести з залу, але Анжеліка на подив спокійно відняла руку і знову похитала головою, продовжуючи з увагою стежити за тим, що відбувалось на сцені.

Зюзя ображено знизав плечима і, стукнувши сидінням, пішов до виходу. Він ішов довгим проходом, риплячи довгоносими туфлями, і голови глядачів поверталися йому вслід. Хто підморгнув, інші шепотіли» йому навздогін уїдливі слівця, але найдужче доконав Тритузного Паша з столярного цеху. Побачивши, що піжон, якого він грає, виходить із залу, Паша вибіг із своєю дівчиною в туніці на авансцену і гукнув навздогін Зюзі:

— Оревуар!

Раптом, відштовхуючи Пашу, на сцену вибігла сама Рогаль-Піонтковська. Вона підбігла до рампи, замітаючи сцену подолом свого старомодного убрання, зшитого з чорного матеріалу для спецівок. Дивлячися в зал крізь скельця кістяного лорнета, Рогаль-Піонтковська стала повільно танцювати.

І ніхто б не повірив, що точна копія власниці танцкласу не актриса, а мій приятель Маремуха!

Петрові накрутили сиві буклі, нарум’янили як слід його повні щоки. До мочок ушей Петрусь причепив кришталеві підвіски від люстри. Вийшла точнісінько вилита мадам! Обман виявився лише тоді, коли Петро глухуватим чоловічим баском почав свій монолог.

Звертаючись до своїх вихованців-танцюристів і гладячи їх долонями по плечах, Маремуха бурмотів скоромовкою, зрідка попадаючи в такт мелодії чарльстону:

— Ну що, мої комашечки? Що, тарганашечки? Скучили за своєю мамусенькою? Еге ж? Не треба скучати, не треба журитися! Я швидко відучу вас думати… Навіщо вам учитися, мріяти про майбутнє, читати книжки? Не треба! Це просто жах — як шкідливо! Танцюйте! Думайте ногами! Отак, як я, дивіться сюди. Отак! Отак! Раз-два! Раз-два-три! Маестро, швидше!..

Підібравши довгу спідницю, Петро став викаблучувати щось немислиме. Чи то була чечітка, чи український гопачок. Та хіба справа була в цьому?

Він наблизився до піаніно і, відштовхнувши тапера набік, підібравши спідницю, сів за клавіатуру сам. І тільки-но торкнувся він пальцями до білих клавішів, як мелодію підхопив невидимий глядачам оркестр.

Хоч Петро розхитувався над клавіатурою і натискав педалі, роблячи вигляд, що це саме він грає, всі розуміли, що його гра — обман, і перестали потроху звертати на нього увагу.

Під музику рухи танцюристів прискорювались. Кожна пара танцювала по-своєму, хто на що здатний. У Марлен відломився каблук. Вона впала, тягнучи свого кавалера — довгов’язого здоровила з гострими вусиками. Їх падіння було зігране, як справжнє, і потягло за собою «купу-малу». У дівиці в рудих лисицях зірвали в загальній сутичці з її пишної зачіски папугу-нерозлучника, і якийсь вродливий франт намагався непомітно заховати його до кишені. Паша-Тритузний покинув свою даму в туніці і почав танцювати з іншою дівчиною.» Його ображена дама накинулась на суперницю з кулаками. Мадам Рогаль-Піонтковська стала їх розбороняти. Усі дрібні, нікчемні пристрасті проривались у танцюристів під час цього замішання. З манірних і надутих вони ставали метушливими і сварливими, штовхали одне одного, лаялись. Адвокату Мавродіаді наступили на ногу. Не перестаючи танцювати, він погрожував кривдникові палицею.

Одна за одною дівиці на високих каблуках стали чимдалі частіше поглядати на ноги. Страдницькі гримаси з’явились на їх обличчях. Нишком, у танці, вони доторкувалися руками до туфельок, намагаючись хоч цим трохи зменшити біль у пальцях.

Раптом чиїсь послужливі руки висунули із-за куліс на край авансцени деревце і маленький кущик. На деревці були покажчики: «Дорога на Лиски», «На Собачу балку», «У Матроську слобідку», «На Кобазову гору»… Танцюристки кинулись до заповітного «гайка». І тепер глядачі побачили приблизно те саме, що й ми з Головацьким бачили, сидячи на лавці під кривою акацією. Дівчата зривали вузькі туфельки, стрибали босі навколо деревця, зображуючи радість і полегшення, і з криками: «Ах, як хороше!» розбігались по домівках.

Кілька найупертіших пар іще танцювали.

Нарешті освітлювач повернув коло прожектора. Зеленаво— синє місячне світло залило сцену, і коли знову вернулось звичайне освітлення, кавалери виявились сивобородими. Вони протанцювали уже все життя. І дам підмінили: з молодих і жвавих вони перетворились на старух. Рухи їх були втомлені і розслаблені. А Зюзя Тритузний був уже не тільки бородатий, але, — на довершення всього, ще й лисий.