Місто біля моря

На вулицях Харкова

В дорозі були заноси, і поїзд прибув у Харків увечері, спізнившись на десять годин.

Обережно переходячи вулиці, я пішов по Катеринославській до центру. Мимо пролітали освітлені трамваї; з-під їхніх дуг раз у. раз вилітали зеленуваті іскри.

— Вечірнє радіо! Вечірнє радіо! Радіо — вечірня газета! Останні телеграми з Рима! Собака Муссоліні лишився живий! — горлав маленький газетяр.

Вогні магазинів сліпили мене. Смажені горішки, імбир, пряники, купи пастили, корзини з кавказькою шепталою, ізюмом, фініками, яблука-антонівки, лимони і апельсини в цигарковому папері — все це лежало за вітринами. На дверях облізлого двоповерхового будиночка я помітив фанерну Вивіску: «Домашні обіди на чистому коров’ячому маслі. Єва Капульська. Просто розкіш. Смачно. Скромно. Недорого. Обіди як у матусі!!!»

З відчиненої кватирки домашньої їдальні виривався на вулицю смачний запах смаженої баранини і часнику.

«Пообідати б!» — подумав я і облизнувся. Уже більш як дві доби я не їв нічого гарячого. Всю дорогу харчувався то ковбасними обрізками, то холодним молоком. Ото тільки, правда, у Жмеринці перекусив трохи. А сьогодні зранку ще майже нічого не їв… І я вже рушив було до Єви Капульської, але на порозі її царства передумав. Ще невідомо, що таке «недорого». Для неї, приватниці, може бути недорого, а для мене навіть дуже дорого. Не можна сіяти громадськими грішми. Хтозна, скільки днів доведеться пробути тут!

Мабуть, від недоїдання ноги у мене були легкі-легкі, і я відчував запаморочення, наче оце тільки вийшов з лікарні. Я йшов, не знаючи дороги, але догадуючись, що Катеринославська приведе мене до центру. З-під ніг розліталися бризки: тротуар був покритий талою сніговою рідотою. Як добре все-таки, що я позичив у Бобиря на дорогу його новенькі калоші!

Вузеньким провулочком я вийшов на просторий майдан і побачив жовтий з колонами будинок ВУЦВКу. Маленькі, засипані снігом ялинки немов охороняли його. Зрідка, гудячи сигналами, проїздили автобуси; подзвонюючи бубонцями, мчали через майдан візники на санках, закритих ведмежими запонами; вдалині, на Сумській, горів, переливаючись вогнями, напис «ВІСТІ» — так називалась у ті роки центральна урядова газета на Україні.

В цю хвилину я згадав далеке наше прикордонне місто і гуртожиток у фабзавучі на тихій його околиці. Може якраз у цю хвилину хлопці балакають про мене, сподіваючись, що я привезу їм добрі вісті? А можливо, вони ще сидять на довгих лавах комсомольського клубу на Кишинівській? Ну, звичайно, вони в цю пору були там! Адже сьогодні в клубі вечір самодіяльності. До нього вже давно готувались. І найголовніше, що на цьому вечорі в музикальній картині «Тройка» повинні виступати наші фабзавучники: Петько Маремуха, Галя Кушнір, «філософ» Фурман і навіть Сашко Бобир!

І мені знову стало журно від думки, що я не побачу виступу клубного драмгуртка, не зможу посміятися разом з хлопцями над грою веснянкуватого Бобиря. Але, стоячи один на майдані цього незнайомого міста, я знав, що, навіть розважаючись там, у клубі, хлопці неодмінно згадують про мене…

Заглядаючи в освітлені вікна, я повільно брів на суміжний майдан Рози Люксембург.

Свіжий номер харківської газети був вивішений на фанерному щиті біля Будинку всеукраїнських профспілок.

Я звернув увагу на коротеньку замітку:

«Теж мені стрілець! — подумав я. — Не краща за Бобиря. Бути отак близько від цього ката-фашиста — і не знищити його назавжди! Уже не бралась би, коли стріляти не вмієш. Смішно навіть: «пробила ніздрі!..» Так ось чому хлопчисько на Катеринославській гукав: «Останні телеграми з Рима!» Треба глянути, може, ще щось цікаве в газеті є?»

Поряд, була вміщена замітка про знущання болгарських фашистських властей над комуністом Кабакчієвим. Трохи далі — повідомлення про те, що скоро з Італії в Ленінград вилітає дирижабль «Норвегія». А перебігши очима на другу сторінку, я побачив у центрі її портрет гололобого, кремезного чоловіка. Над портретом — напис:

Я уважно розглядав портрет секретаря, його лагідні, усміхнені очі, і мені здалося, що я його десь бачив. «Ну, ясно де — на обгортці журналу «Всесвіт», у нашому гуртожитку».

Розмахуючи портфелем, я брів по тротуару. «Я в Харкові! Я в Харкові!» — стукотіла в скронях одна і та ж сама думка. Поспішали перехожі, і я старався нічим не відрізнятися від них, ішов твердо, упевнено, ні з чого не дивуючись, і мені починало здаватися, що я давній мешканець цього великого, столичного міста…

З тієї хвилини, як я вийшов з вагона у Харкові, мені весь час здавалося, що ось-ось із-за якого-небудь рогу назустріч вирине Печериця, так само раптово, як несподівано з’явився він у поїзді.

За рогом Старомосковської на стіні цегляного будинку то спалахував, то гаснув заманливий напис: «Приголомшливий, захоплюючий американський бойовик «Акули Нью— Йорка». Дві серії в один сеанс. Нервовим і дітям вхід заборонений!»

Побачивши цей напис, я вдруге за час моєї подорожі втратив розум. — Вмить забувши про голод, я щосили пустився в напрямі цього напису. Коли ще така цікава картина доповзе до маленького нашого міста!

Каса містилась у темному і сирому підворітті. З того, як нервово пробивались до неї, відпихаючи один одного ліктями, чоловік вісім хлопців, я зрозумів, що продаються останні квитки і на останній сеанс.

Раз-раз — і я в черзі.

Затиснувши під пахвою портфель, тремтячими руками відстібаю англійські булавки. Моя черга наближається.

— Хто там далі? Який ряд? — покрикує з своєї будочки касир.

Нарешті, відстебнувши другу булавку і щохвилини оглядаючись, виймаю з внутрішньої кишені піджака гроші. Висмикую з пачки помацки два папірці по карбованцю і відчуваю, що на мене дивляться.

Біля каси, заклавши руки в кишені, стоять два підозрілих здоровила в картатих кепках, насунутих на лоб, і широких брюках кльош.

«Ракли!» — подумав я і глибше засунув у кишеню піджака пачечку грошей. Швиденько запхнувши в кишеню чумарки здачу, я схватив синенький квиток і, розмахуючи портфелем, кинувся наздоганяти хлопчину, який купував квиток переді мною.

— Швидше, золотко! Починається, — підігнала мене білетерка, одною рукою відриваючи контроль, а другою повертаючи дерев’яний хрест у проході.

Тільки-но влетів я в шумливий, що аж гудів, зал — погасло світло, і з стіни, розсікаючи темряву, вирвалось голубе проміння. Я наступив по дорозі комусь на ногу, на мене цикнули: «От ведмідь, прости господи!» Я плюхнувся в перше, яке попалося крісло, намагаючись не дивитися в бік людини, яка гримнула на мене… Минуло хвилин десять… Я забув, що я в Харкові, що надворі ніч і ще невідомо, де мені доведеться ночувати.

… Громили Нью-Йорка — страшні, волохаті, з якимись звірячими обличчями, з перебитими носами і квадратними, випнутими вперед підборіддями — никали по екрану з величезними кольтами і парабелумами. Вони перепилювали стальні грати, просвердлювали і зламували вогнетривкі каси, доганяли один одного на кур’єрських поїздах, аеропланах, моторних човнах і автомобілях і спритно, з якоюсь незрозумілою насолодою, в упор убивали своїх суперників.

Мені здавалось, що я вже десять разів прострелений наскрізь, і було навіть дивно, як я ще залишився цілий після цього жахливого видовища. І тільки на вулиці, розпалений, схвильований і задоволений з того, що ще живу, я згадав, що ночувати мені ніде.

І все це через те, що поїзд прийшов у Харків з таким запізненням! Коли б я приїхав раніше, завидна — зайшов би в комсомол, дали б мені талончик у гуртожиток. А зараз куди?

Під аркою воріт уже погасили світло, і глядачі виходили помацки, мало не наступаючи один одному на п’яти.

— Не штовхайтесь, ради бога, містер Дуглас! — сказав хтось позад мене, і в ту ж мить мене дуже ударили в спину.

— Чого штовхаєшся? — сказав я, обертаючись до довгов’язого парубка в насунутій на очі кепці.

— Пардон, це не я, це він, — і здоровило, нахабно усміхаючись, кивнув на сусіда.

Мене знову штовхнули. Та ще як! Мало не випустив портфель. І раптом хтось різко, каблуком наступив мені на ногу. Я підстрибнув від болю.

«Краще не зв’язуватись, краще потерпіти», — подумав я і, міцно стискаючи портфель, вирвався з півтемряви підворіття на освітлену вулицю.

«От бісові жулики! Навчились хамству в оцих американців! Видно, під час сеансу всі бійки завчили напам’ять!.. Чужі калоші потоптали!»

На вокзалі в головному буфеті ще торгували, і я вирішив перекусити, а потім прилягти де-небудь на лавці і подрімати до світанку.

Витрати передбачалися великі, харківське повітря нагнало апетит, — ось чому, підійшовши до заскленого буфету, я негайно поліз у бокову кишеню, де схоронялись мої гроші, і раптом згадав, що, купуючи квиток, не пришпилив кишеню булавками.

«Ой! Що таке?»

Я відчув, як у мене підломлюються ноги. Замиготіла, заіскрилась кришталева люстра під високою ліпною стелею…

Грошей у боковій кишені не було.

«Спокійно, спокійно, — говорив я собі. — Головне, без паніки. Більше витримки!»

Порожніми і журними очима я дивився на вищирену пащу щуки, на блюда з холодцем і тихенько, у відчаї задкував далі від буфету.

«Нічого, нічого, тільки не хвилюватися! — заспокоював я себе. — Просто заховав не в ту кишеню».

Підійшовши до підвіконня, я шпурнув на нього портфель і квапливо, тремтячими руками почав обмацувати кожну складку кишені. Все даремно: грошей ніде не було, вони зникли на «Акулах Нью-Йорка».

Тільки в кишені чумарки я намацав пожмаканий карбованець і дрібноту, видану мені касиром кінотеатру. Але що могли значити ці гроші у порівнянні з тими грішми, які були у мене вкрадені! Не інакше, як оті шахраї-«дугласи» їх хапнули!

Як же я додому поїду?

згадались раптом слова давнозабутої пісні.

Так, по шпалах… Нічого не поробиш! Буду по дорозі найматися до куркулів на поденну роботу. Батракувати буду — і дійду!

А може, чумарку продати?.. Але хто її купить, отаку стару, перешиту?

У найтяжчих, випадках життя Коломієць радив нам згадувати старовинну морську приказку: «Три до носа — усе минеться». Я так потер око, що, мабуть, шкіру зідрав. Ніякого полегшення!..

Ударити хіба телеграму Коломійцю, щоб виручав мене? Послати депешу з одним тільки словом «Обікрали» і адресу дати — «Вокзал, до запитання?..» Але ж який тоді переполох зчиниться в школі! «От, — скажуть, — послали роззяву, а він, замість того щоб наші кровні інтереси захищати, байдикував, гав ловив, — шляпа!» І найдужче буде злорадіти Тиктор.

Ні, телеграму посилати не можна.

Треба виплутатися самому. Сам винуватий, сам наварив каші — їж тепер! Тепер я зрозумів, який правий був Микита Коломієць, весь час безперестану попереджаючи нас: «Глядіть, хлопці, не захоплюйтесь Дугласами Фербенксами та Рудольфами Валентіно — це отрута, яку виробляв американська буржуазія. Ці фільми — школа бандитизму. До добра вони не доведуть!»

«Як він був безмірно правий, якими справедливими були його слова! І чого я пішов на тих «Акул»! І нічого б не трапилось, коли б я навіть і не знав про існування такої картини!..»

«Що робити? Як врятуватися? Де вихід із цієї пастки? — питав я себе. — Отакі гроші украли! Отакі гроші!»

Я зразу ж став перераховувати залишену мені злодіями здачу. Карбованець сорок дві копійки. Небагато! Одначе на хліб і на зельтерську воду вистачить. Як-небудь перебідую два дні, зроблю все, що треба, а потім зайцем махну додому. Залізу під вагонну лавку і буду лежати нишком, щоб контролер не помітив. Або на товарняку влаштуюсь.