Місто біля моря

Лист під каменем

Через два дні після появи в нашому цеху стінної газети з заміткою про прогульників Маремуха, ідучи після мене на роботу, побачив на стежці, що вела до нашої хвіртки, придавлений важким булижником білий конверт.

Зміст листа заслуговує на те, щоб навести його цілком:

А замість підпису був намальований вищирений череп, і під ним перехрещувались дві кістки.

Коли ми вернулися з заводу, Маремуха подав мені конверт з цим листом і сказав схвильовано:

— Гади, загрожують! Читай, Василю!

Пробіг я очима наспіх це послання, написане нерівними літерами і, як видно, лівою рукою, і розсміявся.

— Що за дурний сміх, не розумію! — буркнув Сашко.

Він, як сільська жінка пряжу, намотував на спинки двох стільців довгі і тонкі резинки для свого аероклубу.

Я подивився допитливо то на одного, то на другого і сказав:

— Ви з мене, хлопці, не жартуєте?

Петро обурився:

— Бачив Хому невіруючого? Він думає, що це ми йому від імені махновців листа послали! — І Петро розповів мені, як знайшов він конверт, придавлений каменем.

Доводи Петра переконали мене. Та й справді: хіба годилося комсомольцям жартувати так, підробляючись під ворогів Радянської влади?

— Хто ж це написав, га, Василю? — наївно поцікавився Маремуха. — Чи не з ливарні хтось?

— Ясне діло, з ливарні. Хтось із прогульників. Ми їм на хвіст наступили, а вони тепер залякують, — згодився я.

Бобир півшепотом порадив:

— Якщо ти певен, що це Кашкет — біжи і заяви. Справа це політична!

— Якби ж я знав точно… Не спійманий — не злодій. Він викрутиться, а я опинюся в дурному становищі. Ще й на сміх мене піднімуть!

Сашко сказав дуже впевнено:

— Нічого, нічого! Там розберуться. Там розумні л; юди сидять і до всього докопаються. По одному почерку всюди людину знайдуть.

— Василю, слухай, Сашко діло говорить, — знову встряв у розмову Маремуха. — Листа цього покажи кому треба. Там вживуть заходів. Адже це вилазка ворога!

До пізнього вечора ми обговорювали клятий оцей лист, що заповнив усі наші думки, і ні про що інше не говорили. Ми прийшли до спільного висновку, що не від хорошого життя, не від сили, а скоріше всього від слабкості вдаються наші вороги до таких підлих листів.

Ще зовсім недавно я дуже ображався, коли мене вважали хлопчиськом. Як хотілося швидше перескочити юнацькі роки, стати дорослим, таким, як Турунда або хоч Головацький! Однак образливий прикметник «голопупий», що натякав на мої молоді літа, дошкулив мене сьогодні не так, як образлива і огидна кличка «хохол». Таким словом називали українців за царату урядники, жандарми і всяка знать. Я чув не раз, як денікінські бойскауті презирливо обзивали нас — робітничих підлітків із Заріччя — «хохлами». Все це давно вже минуло, я з гордістю писав в анкетах «українець». Любив вечорами співати в комсомольському клубі українські пісні, говорив українською мовою, тепер виявилось, що мерзотник, який підкинув мені анонімного листа, глумився і з моєї національності, і це мене обурило найбільш.

… Бобир і Петро вже давно не подавали голосу. Сашко сопів усе більше й більше. Жовтуватий місяць, схожий на скибку тонко відрізаного гарбуза, зазирав у відчинене вікно. В міському сквері, як і завжди в суботу, все ще шуміли гуляючі. Зі сходу потягло бризом, і разом з легеньким подихом вітерцю я почув дзвінкий стукіт засувки. Заскрипів гравій під ногами людини, яка швидко йшла від хвіртки до нашого будиночка. Хто б це міг бути? Хазяйка давно вже спала. Сусіди в такий пізній час рідко її тривожили. З вікна я окликнув людину в дворі.

— Телеграма! Василю Манджурі, — обізвався голос знизу.

Прожогом кинувся я східцями. І поки розписувався у листоноші та повертався назад у мезонін, розбуджені колотнечею хлопці запалили світло. Сонні, в самих трусиках, стояли вони, чекаючи мене, і обличчя їх виявляли нетерпіння.

При світлі лампи прочитав я станцію відправлення: «Синельникове». Що за нісенітниця! В Синельникові у мене абсолютно нікого не було. А може, це мій батько — друкар — вирішив відвідати мене і їде із своїх Черкас у відпустку до моря?

— Та розкривай її швидше! Не муч! — простогнав Сашко.

Слухаючись його поради, я розірвав синеньку заклеєчку, і жорстка телеграма з наліпленими стрічечками літер розкрилась перед очима, як маленька географічна карта.

Друковані літери застрибали перед очима. Їх сполучення вразило мене своєю несподіваністю, і я гукнув:

— Хлопці! Микита сюди їде!

— Микита їде до нас? Ти жартуєш. Тут якась помилка! — вигукнув Маремуха, спинаючись навшпиньки і через моє плече заглядаючи в телеграму.

— Яка помилка? Слухай! — І я прочитав чітко: — «Завтра опівдні прибуваю товарняком Зустрічайте Підготуйте негайний прийом вантажу крп… Коломієць».

— Який жаль, що я не зможу його зустріти!

— Ти здурів? — накинувся я на Бобиря. — Ти що?.. Не будеш зустрічати Микиту?

Бобир жалісно протягнув:

— Не зможу, Васильку. Важлива справа є!

— Які можуть бути важливі справи в неділю? — стаючи на мій бік, скарав Маремуха.

Але Сашко не здавався і багатозначно заявив:

— Такі. Важливі. Але поки що вони — таємниця!

— Свого секретаря, Микиту, ти не підеш зустрічати? Та він нам чавун везе, дурню ти отакий!.. Ти мусиш бути на вокзалі! В порядку комсомольської дисципліни. Зрозуміло? — тоном наказу сказав Маремуха Сашкові.

— А я не можу! — уперто твердив Бобир. — Якраз на цей час у мене таке призначено…

І ніщо не допомогло. Як ми не дорікали Сашкові, як не соромили його тим, що він зустріч старого друга і вихователя міняє на якесь там побачення, Бобир був непохитний і не піддавався на умовляння.

На другий день, взявши з собою Головацького, ми з Петром прийшли на вокзал. Пасажирський з Катеринослава прийшов іще вранці. Порожній зелений состав давно загнали на запасну колію. Вагарі, стрілочники, буфетник — усі сховалися від опівденної спеки в прохолодних кімнатах вокзалу, який іще не так давно був для нас, фабзавучників, новим і чужим. А сьогодні ця приморська тупикова станція з розпеченими від сонця, поблискуючими рейками здавалася рідною і знайомою мало не з самого дитинства. Як швидко можна освоїтися в новому місті, коли зустрінеш на своєму шляху хороших людей! Навіть веснянкуватий моложавий черговий по вокзалу, схожий у своєму червоному кашкеті на гриб-мухомор, здавався мені давно знайомим.

Удалині, біля вихідних стрілок, клацнув, підіймаючись догори, щиток семафора, і тонко загули стальні троси в ящику, прокладеному вздовж колій. Ми почули далекий гудок паровоза.

«Який-то зараз Микита? Чи стане він, як раніш, говорити з нами як старший, чи буде вже вважати нас рівними?» — думав я, напружено стежачи за клубочком паровозного диму, який чимдалі збільшувався.

Товарний ешелон, що його тягнув важкий паровоз, летів із степів Таврії назустріч морським просторам. І ось нарешті, обдаючи і без того розпечений сонцем перон хмарами гарячої пари, паровоз промчав повз вокзал — чорний, маслянистий, лиснючий від мастила і лаку, пахучий і громіздкий, з молодим замурзаним машиністом, що виглядав з квадратного віконечка.

Коричневі платформи з будівельним лісом, з ящиками якогось вантажу, засипані поташем і вугіллям, проносилися перед нами, і я думав, що кінця й. краю їм не буде. Але ось на одній із платформ показалась постать у солом’яному брилі, не схожа на тих провідників, що подекуди вітали нас прапорцями з тамбурів. Минула секунда, друга, і ми впізнали Коломійця. Одягнутий у синій комбінезон, він стояв на якомусь величезному верстаті.

Тільки-но наші погляди зустрілись — Коломієць зірвав з голови бриль і замахав ним, вітаючи нас. Дуже чорний, сухорлявий, з розтріпаним од вітру волоссям, він щось кричав, але стукіт вагонних коліс глушив його слова. Не встиг іще поїзд зупинитись, як Микита спритно стрибнув на перон.

— Здорові були, хлопці! — вигукнув він.

Спочатку Микита просто потиснув мені руку, потім, повагавшися мить, міцно обняв мене і поцілував в обидві щоки. Від нього пахло степовими просторами, гірким полином, таволгою і чебрецем. І з Маремухою він поцілувався. Тоді я відрекомендував Микиті Головацького.

Коломієць, весело дивлячись на Толю, тиснув йому руку:

— Чув, аякже! Василь писав мені про тебе. Спасибі за те, що дали притулок нашим вихованцям… А жатки будуть?

— А чавун буде? — також усміхаючись на відповідь, спитав Толя.

Коломієць обернувся лицем до ешелону і показав рукою на причеплені до хвоста його три навантажені платформи.

— Невже не вистачить? — сказав він не без гордості.

— Ще й залишиться! — прикинув зразу ж на око Толя. — Але, я бачу, не дійшли ще до ваших країв слова Фелікса Едмундовича: «З металом поводитися, як із золотом». Цілі поклади, як видно, його у вас. А я, признатися, думав, що Василь трошечки перебільшує.

— До вашої телеграми нам якось і на думку не спадало зібрати весь оцей брухт, — виправдувався Микита. — Спасибі, напоумили!

— І як ви все це так швидко зібрали? — здивувався Петро.

— Треба швидко. Урожай не жде. Уночі, при факелах збирали. Тепер уся надія на вас!

— А що це за штука, Микито? — запитав я, показуючи на розбиту чавунну станину, що з вигляду нагадувала підставку для величезного стола.

— Це, брат, не «штука», а машина для друкування грошей.

— Чи не та, що в духовній семінарії стояла? — згадав я.

— Вона сама! — ствердив Микита і, звертаючись до самого лише Головацького, пояснив: — Бачиш, у нашому місті затрималась одного разу петлюрівська директорія. І от німці прислали тоді Петлюрі з Берліна оцю машину для друкування грошей. Петлюра стільки гривеників і карбованців на ній надрукував, що й досі дядьки по селах ними світлиці замість шпалер обклеюють. Стояла потім оця поламана машина в підвалі сільськогосподарського інституту. Одержали ми Василеву телеграму — і давай по всіх підвалах шукати, метал збирати. А комсомольці-студенти її знайшли за штабелями дров. Згодиться?..

Головацький повільно, карбуючи кожне слово, сказав:

— А не жаль таку махину на брухт брати? Чи не можна її для якої-небудь друкарні пристосувати?

— Думали. Прикидали. Артіль «даремна праця»! — кинув Микита. — Німецькі інструктори як тікали з Петлюрою за Збруч, усі цінні частини захопили з собою, а станину оцю підірвали. Вся вона тріщинами пішла. Нову легше зробити, як її лагодити.

Я дивився на громіздку станину, поставлену посеред платформи і прив’язану до її бортів канатами. Згадався мені далекий рік громадянської війни, коли в місті, захопленому петлюрівцями, пройшла чутка, що в духовній семінарії будуть друкувати нові гроші. Виразно пригадалося мені, як силоміць хотіли петлюрівці і мого батька, друкаря, примусити під охороною гайдамаків друкувати їх розмальовані папірці з «тризубами», скріплені підписом головного петлюрівського скарбника, якогось Лебедя-Юрчика. Батько закричав: «Я друкар, а не фальшивомонетник!» — та тільки його й бачили. Він пішов тоді в Нагоряни, до партизанів.

І ось знову клята машина, від якої тікав у ті роки з міста батько, зустрілася на моєму шляху, але тепер вона вже годилася лише в переплавку.

Головацький зразу ж пішов до чергового по станції і попросив його відчепити платформи з чавуном і перегнати на завод.

— Ви, друзі, ведіть гостя додому. Він проголодався, мабуть? Та й помитися йому не шкодить, — сказав Толя, беручи у Коломійця накладні. — А я вже тут усе сам проштовхну!

— А так, помитися б не завадило, — зауважив Микита і погладив себе по загорілій щоці.

— Невже ти на відкритій платформі всю дорогу їхав? — спитав Маремуха, коли ми вийшли на вокзальний майдан.

По-молодецькому труснувши шевелюрою, Коломієць сказав:

— Дуже добре їхав! Як бродяга у Джека Лондона! Лише з тією різницею, що ніхто не прогонив мене з поїзда. Уночі, на великих перегонах, провідники до мене збирались, як у клуб.

Не без заздрості я запитав:

— Весело їхалось?

— І не говори! Будинок відпочинку на колесах. Тільки-но сонце піднялось — спецівку скидаю і давай загоряти. Вітерцем тебе провівав, а обабіч пролітають полустанки, села, річки, поля, вся Україна!.. До чого ж багата наша країна! Ми увечері до Катеринослава під’їздили, так заграва над заводами на все небо! От індустрія — навіть дух забивав! Словом, чудова поїздка у мене була. Подібного задоволення я ще в житті не зазнавав.

— Микито, а ще все-таки з Печерицею? — спитав раптом Маремуха.

— З Печерицею? — Коломієць одразу зробив загадкове обличчя. — Це, брат, довга розмова. І ночі не вистачить, щоб усе вам розповісти.

І в цю хвилину на Кобазовій горі почувся якийсь тріск. Він усе посилювався, переростаючи в гудіння. Звернувши погляди в той бік, ми побачили, як з краю гори раптово зірвався і поплив над містом невеликий аероплан.

Аероплан накренився, забираючи ще крутіше, до моря, і ми побачили на невеликій висоті не тільки широкоплечого пілота в окулярах і шкіряному шоломі, але й другого чоловіка — худенького, вихрястого і, надзвичайно знайомого, який сидів позад нього. Струмінь повітря, що бив від пропелера, відкидав назад і тріпав його біляве волосся. Пасажир махав нам рукою, і Маремуха раптом скрикнув:

— Хлопці, та це ж Бобир! Слово честі, це він!

І, плутаючись, збиваючись, але не зводячи очей з літака, Маремуха швидко розповів нам, що ось уже два тижні четверо комсомольців з ремонтно-інструментального цеху щось поралися разом з комісаром Руденком біля учбового літака, привезеного з підшефної ескадрильї. Все тепер стало зрозуміле: і часті зникнення Сашка вечорами, і його таємниче відмовлення зустрічати Коломійця. Не будучи певні в успіхові, не знаючи, чи пощастить їм відремонтувати літак, змовники з аероклубу до останньої хвилини приховували свій перший політ. Як же тільки вони зуміли перетягти потайки літак з аероклубу на Кобазову гору?

Тим часом літак віддалявся у відкрите море. Він уже був над хвилерізом. Я стежив за його польотом жадібними очима і — що казати! — заздрив Сашкові. Дуже хотілось бути зараз в його кабіні і з неба розглядати наше місто, що розкинулося на піщаному мисі. За хвилину-другу Сашко промчав над містом, а ми все йшли та йшли по проспекту і не добралися ще навіть до центру. А тут іще Коломієць розпалив мою заздрість:

— Невже це Олександр?

— Ну, звичайно, він! — крикнув Маремуха. — Він якось вихвалявся: «Я бортмеханік!» А я йому: «Який ти бортмеханік, коли ні разу не літав!» А він: «Побачиш — полечу!» І полетів! Дивіться, дивіться — до маяка повернули…

— Сміливий, значить, хлопчина Бобир! Виходить, не такий уже він боягуз був, яким ми його вважали після злополучного вартування біля штабу ЧОПу. Щоб так літати, потрібні міцні церви і ясна голова. А він іще рукою махає, наче з даху. Нічого не скажеш — обставив вас Сашко! — сказав Коломієць.

Літак віддалявся в синяву неба і був схожий на велику бабку, яка ненароком залетіла в солоне море.

— На косі сядуть, я вам кажу! — пророкував Маремуха.

І справді, літак пішов над косою, але завернув назад до міста, минув курорт і, зробивши коло над вокзалом, привітно помахав крилами.

— Та він з тобою здоровається, чуєш, Микито! — захоплено сказав я. — Думає, що ти ще на вокзалі, біля того ешелону.

— Можливо, можливо… — схвильовано згоджувався Коломієць, стежачи поглядом за літаком, який узяв тепер курс на Кобазову гору. Через секунду він зник за гребенем гори.

Поки наш гість повільно і неквапливо відмивав у морі жорстку від дорожньої пилюки шевелюру, ми з Петром робили у воді такі кульбіти та стрибки, на які здатна лише людина, сповнена великої радості. Я щільно згорнув долоні і обстрілював Петруся каскадами водяних бризок. Він відпирхувався, ковтаючи воду, намагався відбиватися, але без успіху. Потім ми відпливали далі, де вода була не так скаламучена, і з розгону поринали. Під водою я розплющував очі і бачив крізь зеленувату товщу піщані складки дна, іржавий уламок рибальського якоря, пучки водоростей, схожі на підводне перекотиполе.

Хороше було купатися, знаючи, що поряд хлюпочеться давній друг Микита Коломієць.

Сашко влетів у кімнату, коли ми, умиті і посвіжілі, їли втрьох приготовлену хазяйкою на льодяному і міцному хлібному квасі холодну окрошку з молодими огірками. Рум’яний від хвилювання, з обличчям, забризканим краплинами мастила, з брудними руками, Бобир привітався з Коломійцем так, наче тільки вчора з ним розстався, і одразу запитав:

— Бачив, як ми літали?

— Бачив, бачив, Сашко, і, признатися, не повірив спершу, що ти на таке здатний! — підморгуючи нам, відповів Микита.

Бобир розсердився:

— Що? Нездатний?! Та ми ось перевіримо мотор як слід і зразу ж у Ногайськ махнемо або в Генічеськ. В агітаційний політ. Сам Руденко говорив. А я за бортмеханіка. Вірно кажу… Нікому з хлопців Руденко не довірив складання мотора, тільки я з ним працював…

— Поздоровляю, Сашко, і вірю, що не тільки до Ногайська судилося тобі літати. Якщо злетів — забирай вище і не зупиняйся! — сказав Коломієць.