Місто біля моря

ЕПІЛОГ Через двадцять років

Двадцять років минуло з того сонячного ранку, коли пароплав «Фелікс Дзержинський» сповнив тремтячим гудком устя річки Кальміус, входячи по каналу в порт Маріуполя.

Заметушились матроси біля брашпиля, готуючись опустити якір, вийшли з своїх кают пасажири, а ми, зібравшись на верхній палубі, голосно заспівали:

Славна пісня! Запам’яталася вона мені назавжди!

От і зараз, через двадцять років, сиджу я в невеличкій кімнаті, перегортаю старі газети, слухаю, як періщить у шибки дощ, а у вухах дзвенить знайомий мотив цієї пісні.

У вікно видно намоклі каштани. Вони настовбурчились і опустили вниз велике лапчате листя. Рясний дощ збив з них останній цвіт, оголив маленькі колючі шишечки.

Я приїхав сюди вночі з Ленінграда. Вкладаючись спати, я мріяв зранку побігти в місто і відвідати Стару фортецю.

Хазяйка квартири, Олена Лук’янівна, — лікар-невропатолог. Вона втратила в Ленінграді в першу ж блокадну зиму всіх своїх рідних і після демобілізації приїхала на роботу в мій рідний край. У вагоні ми розговорились. Уже одне те, що нам довелось приблизно в один час прожити більше десяти років у Ленінграді, зразу ж зблизило мене з цією задумливою, передчасно посивілою жінкою в зеленуватій гімнастерці з слідами від недавніх погонів на плечах. Адже так, як і її рідні, загинув у мене на руках, від голоду, в грудні 1941 року мій батько, який після тимчасового відходу наших військ із Черкас приїхав у Ленінград і працював на Печатному дворі.

— Боюсь, що житла ви не дістанете, — сказала Олена Лук’янівна, коли поїзд підходив до міста. — В Старому місті самі руїни… Якщо хочете, можете зупинитись у мене.

Нікого з родичів у місті в мене уже не було, і я охоче скористався з запрошення попутниці.

А вночі пішов дощ. Ллє він і зараз безперестану, хоч уже четверта година дня і давно б уже час вибратися в місто, якого я не бачив більше як двадцять років.

Коли Олена Лук’янівна збиралась у лікарню, я спитав, чи нема в неї чого-небудь почитати.

— Все медичне, — сказала Олена Лук’янівна. — Моя бібліотека ще не прибула… Але на горищі складені якісь книжки і журнали. Ще з часів окупації. Подивіться, що там таке, — може, все це спалити треба?

І ось другу годину я перегортаю розмальовані сторінки «Ді вохе», «Сигнала» й інших фашистських журналів. Звідусіль з їх сторінок дивиться на мене нестямне обличчя Гітлера: він зустрічає Муссоліні, приймає іспанського посла, любується зруйнованою німецькими бомбами Варшавою. І всюди застиглі в оціпенінні гітлерівці, цвинтарна пустота майданів, полотнища прапорів із свастикою над зруйнованим містом…

Але що це?..

Я витягаю з самого споду корзини важку підшивку газети. Її назва, «Подолянин», повертає думки назад, уже до далекого дитинства. Так називалась російська газета, що виходила ще за царату в нашому губернському місті. Але чому вона українською мовою?

Дивлюсь дату: 1942 рік. Я перегортаю сторінки фашистського «Подолянина», і здається мені, що передо мною навиворіт крутять військову хроніку загарбників. Я бачу гітлерівців, які в’їжджають на безлюдні вулиці Києва, читаю галасливі заголовки про неминуче падіння Ленінграда і Москви та інші фашистські повідомлення. Їх читаєш тепер з усмішкою, як поганий сон.

І раптом у вічі впивається знайоме прізвище: «Григоренко». Поспішно читаю:

Григоренко! Петлюрівський бойскаут, син лікаря, який служив німцям і Петлюрі, ось, виявляється, коли він знову виринув на поверхню!

— Я бачу, ви знайшли цікаву роботу? — говорить, заходячи до кімнати, Олена Лук’янівна.

— Я знайшов сліди давніх знайомих, Олено Лук’янівно, і жалкую про те, що в юності не зміг віддати декого з них у руки правосуддя.

— Сьогодні я теж зустрічала давніх знайомих, — не вникаючи в смисл моєї фрази, сказала Олена Лук’янівна. — Серед них є хлопець із Сибіру, Дима. Його поранили в бою під час звільнення нашого міста. Дуже важкий хворий. Другий рік не може сказати ні слова.

— А що з ним?

— Треба вирішити — чи оперувати його, чи не оперувати, — наче думаючи вголос, говорила Олена Лук’янівна, знімаючи халат, який був одягнений під шинеллю. — Сьогодні я послала виклик у Львів з просьбою надіслати консультанта. Там працює теж мій знайомий професор-невропатолог з Ленінграда…

— Для вас, Олено Лук’янівно, зараз це звучить дуже просто: «Послала виклик у Львів, професору!» — сказав я. — Але коли б ви знали, як багато значить ця фраза для мене, уродженця цього міста! В ньому захований величезний смисл змін, які сталися на Україні. Двадцять років тому Львів був дуже далекий від нас, як Париж, Лондон або Мадрід, хоч вашому професору із Львова летіти сюди не більше двох годин.

— Не більше, — згодилась Олена Лук’янівна.

Настав другий ранок у рідному місті. Розплющую очі. О радість! Синіє небо у вікні, і покроплені останніми краплями нічного дощу каштани здіймають назустріч сонячному промінню своє темно-зелене листя.

Швиденько одягаюсь і біжу в місто.

Буйна парость пробивається всюди з кам’яних стін: жовта кульбаба, медунка, дикий виноград. Кози блаженствують в оцій рясноті зелені, подзвонюючи дзвіночками, зробленими з консервних банок. Все це з дитинства знайоме, бачене!

Незрозуміло тільки, чому бруківка, яка спускається до Нового мосту, поросла подорожником. Невже по цьому бруку ніхто не їздить? А тут була головна проїжджа магістраль з нової частини міста через центр до Дністра!

Сумна картина відкрилась передо мною, тільки-но підійшов я до обриву. Від красуня Нового моста залишилися тільки високі кам’яні бики над проваллям, на дні якого поблискує Смотрич. Через них перекинута вузенька кладочка, дошки якої риплять і гнуться під ногами.

Ніхто не йшов зараз мені назустріч із Старого міста, що виросло на високій скелі, яку огинає Смотрич. Майже всі будинки там зруйновані.

З уламків стін я насилу догадуюсь, в якій я частині міста зараз. Це, здається, Поштовка? Ось руїни будинку, де збиралася таємна група декабриста Раєвського. А ось тут народилася велика артистка Марія Савіна.

А он там, далі, стояв зниклий зараз ресторан «Венеція», в якому справляв шумливі поминки по померлій бабусі Монус Гузарчик…

Де він зараз, наш «безпартійний прошарок», складальник двигунів, шумливий Моня? Останнього листа від нього я одержав у 1940 році в Ленінграді. Гузарчик писав мені, що працює старшим майстром на Харківському паровозобудівному заводі, і навіть книжечку мені надіслав про свій метод переходу на поточний спосіб виробництва…

Наче ураганом повалена і величезна семиповерхова вежа Стефана Баторія з ворітьми, які називались Вітряною брамою. Колись вежу цю збудували тут з наказу короля-угорця, чужинця на польському престолі, який намагався завоювати українські землі Поділля. А зовсім недавно, в 1943 році (це розповіла мені Олена Лук’янівна), біля Вітряної брами гітлерівці розстріляли більше як сім тисяч видатних людей Угорщини, які не хотіли допомагати фашистським окупантам. Гестапо боялось знищити їх у Будапешті і погнало на смерть в українське місто.

Недалеко я побачив руїни будинку, в нижньому поверсі якого, за широкими бемськими вітринами, містилась кондитерська.

Пам’ятаю, в цю спокусливу кондитерську запросив я Галю Кушнір. Сидимо ми з Галею, поважно розмовляємо, попиваємо за мармуровим столиком кофе, наче дорослі, а батько, повертаючися з друкарні, глянув у вікно і побачив нас. Ото розмов після того було!..

Де зараз Галя Кушнір, з якою розлучила нас війна? Весною 1941 року я одержав від неї останнього листа з Одеси. Писала, що Спішно захистила дисертацію, дістала звання кандидата історичних наук, вивчає й далі питання про Чорноморські протоки в світлі міжнародних відносин. Чи пощастило їй виїхати з Одеси? І чи зустріну я її коли-небудь іще, першу мою любов, єдину дівчину нашого фабзавучу, яка стала потім істориком?

Як і за старих часів, біля кам’яних поручнів при в’їзді на фортечний міст жінки продавали квіти: рожеві, білі і жовті півонії, букети польових волошок, червоних маків з чорними мохнатими серцевинками, кремові, бузкові й оранжеві іриси-«півники» і останні вже в цю пору тюльпани з червоними, рожевими і блідо-жовтими чашечками…

Квіти купував широкоплечий підполковник, який стояв до мене спиною. Він забрав у жінок букети на оберемок і відніс їх на сидіння відкритого всюдихода. З кількості банок для бензину я догадався, що підполковник з своїм водієм їде здалека і такий самий залітний гість у цьому місті, як і я.

«Але навіщо йому квітів стільки?» — подумав я, та вид Старої фортеці привернув мою увагу, і я зразу ж забув про цих проїжджих військових.

Фортеця височіла над скелями, як у роки мого дитинства, і, як і сотні років тому, замикала собою в’їзд у місто з півдня, заходу і сходу. Її міцні кам’яні стіни старовинної кладки, такі ж міцні й непорушні, як і ті вищерблені сірі скелі, на яких її збудували, не раз рятували мешканців нашого міста від ворога.

Як і раніш, височіли над зигзагоподібними фортечними стінами першого пояса укріплень то чотиригранні, то круглі сторожові вежі з вузькими амбразурами, увінчані зеленими від моху гостроверхими дахами. Спалахували зелені крони дерев на фортечних валах. Над урвищами виросли великі кущі жимолості і рожевого вересу. Колюча дереза звисала над проваллям, пробравшися своїм корінням глибоко в мурування, від якого турецькі ядра відскакували, як горішки.

Біля відчинених навстіж воріт червоніла, видно, зовсім ще недавно прибита тут вивіска: «Історичний музей-заповідник».

З почуттям глибокого хвилювання зайшов я під арку фортечних воріт.

«Мила, славна наша бабуся! — думав я, оглядаючи фортецю. — Не зруйнували тебе ні час, ні турки, ні гітлерівські бомби. Як стояла ти століття непорушною твердинею на південному заході Подільської землі, так і стоїш понині на радість народу, на страх ворогам, назавжди вигнаним із споконвічної української землі!»

Але тільки-но зайшов у двір, густо зарослий муравою, яка вкривала навіть бруківку, як зразу зрозумів, що і нашій бабусі припало немало в недавніх боях.

Сторожові вежі, з амбразурами на всі чотири сторони світу, були понівечені пробоїнами від снарядів. Дах над вежею Ружанка зник зовсім. Від Комендантської лишилися самі руїни. Але будинок у дворі фортеці, в якому, як видно, тепер містився музей, був відбудований. Нові віконні рами і свіжа штукатурка підказували мені, що будинок цей піднявся з руїн зовсім недавно.

Шум автомашини змусив мене обернутися. Показався той самий всюдихід, обвішаний банками з бензином. Видно, любитель квітів — підполковник — захотів по дорозі оглянути заповідник.

Скрипнули гальма, машина зупинилась біля кордегардії, а я вузенькою стежкою пішов далі, до зеленого бастіону, який здіймався за Чорною вежею.

Чверть століття тому під оцим самим бастіоном петлюрівці розстріляли більшовика — донецького шахтаря Тимофія Сергушина. Ми — маленькі тоді хлопчики з Заріччя, Юзик Стародомський і я, — забравшись раннім ранком у фортецю по черешні, підгледіли випадково розстріл дорогої нам людини.

Сергушин стояв он там, унизу, напіводягнутий, жовтий від хвороби. Під дулами націлених на нього гвинтівок він крикнув у лице катам-петлюрівцям: «Хай живе Радянська Україна!»

Ми і плиту йому потім потайки поклали на могилу. А коли прийшли радянські війська, тут був установлений обеліск із сірого мармуру з написом:

Даремно я шукав тепер цей сірий мармуровий обеліск на фортечному дворі.

Його тут не було.

Вороги і запроданці, охоплені зненавистю до Радянської влади, постаралися знищити пам’ять про цю славну людину, першого комуніста, який прийшов у нашу хатинку на Заріччі чверть століття тому.

Тільки під самою Чорною вежею я знайшов у густій траві уламок мармуру з останнім словом надгробного напису.

Основа обеліска — звичайний кам’яний квадратик — збереглась, могильний насип теж. Зелений барвінок густо ріс на пригорку, під яким покоїлись останки Сергушина.

Спинився я над цим горбиком, і пам’ять знову перенесла мене в тоїї далекий час, коли тільки-тільки установилась на Поділлі Радянська влада.

Пам’ятаю, увечері після розстрілу Сергушина ми прийшли сюди, взявши з собою свого товаришочка Маремуху. Куниця, за запорозьким звичаєм, розстелив на могильному горбику червону китайку, а ми засипали горбик запашним бузком. Над могилою забитого клялись ми у той вечір стояти один за одного, як побратими, і помститися ворогам Радянської України за смерть її кращого сина.

Задумливий, стояв я тепер, схиливши голову над зарослим могильним горбиком, і виразно пригадував слова найулюбленішої пісні Сергушина:

Заглиблений у свої думки, я не почув, як підійшов сюди ще хтось, і помітив присутність підполковника лише в ту хвилину, коли червоні півонії посипались у густу траву.

Кремезний, широкоплечий підполковник посипав могилу Сергушина квітами, не звертаючи на мене ніякої уваги. Глянув я на нього ще пильніше — і раптом під щетиною, яка проступила на його загорілих щоках, побачив знайомі риси Петра Маремухи…

— Слухайте, товаришу!.. — сказав я схвильовано.

Обернувшись на звук мого голосу, підполковник-танкіст спершу подивився на мене дуже суворо, я б навіть сказав — невдоволено, але потім, раптом змінюючись на обличчі, вигукнув:

— Василь! Друже!..

А за півгодини ми вже сиділи на росяній ще траві під вежею Кармалюка, забувши в нашій жвавій розмові про все на світі.

Водій Маремухи, рум’яний єфрейтор-танкіст, розстелив на траві брезентову плащ-палатку і розклав на ній всякі харчі.

— Стривай, Василю, — перепинив мене Маремуха, — але чому ж ти не відповів мені з Ленінграда? Я просто штурмував тебе листами на завод! Навіть у відділ кадрів того авіаційного заводу писав: де, мовляв, у вас інженер Василь Манджура? А вони мені відповіли один раз, що «відряджений», і замовкли. Куди ти зник звідти?

— На завод «Більшовик» мене послали…

У цю хвилину позад нас почувся старечий голос:

— Товариші військові! Ну як вам не соромно! Тут же заповідник, а ви лушпиння накидаєте!

Ми обернулись на цей голос так швидко, наче школярі, захоплені зненацька тут сторожем.

На сусідньому горбику стояв сивенький старичок у полотняній старомодній толстовці, з чорним галстуком-метеликом, у золоченому пенсне. Він з’явився нечутно, як у сновидінні з далекого дитинства, і сама його поява зробила нас молодшими на цілу чверть століття.

Коли б не було на переніссі у старичка такого знайомого нам пенсне, ми, можливо, і не впізнали б у ньому Валеріана Дмитровича Лазарєва. Але це був він — наш любимий історик і перший директор трудової школи імені Тараса Шевченка! Схопившися з землі, Петро приклав руку до козирка:

— Просимо вибачити, Валеріане Дмитровичу! Ми були дуже збентежені і забули, де ми є. Зразу це лушпиння підберемо.

— Дозвольте! Але звідки ви знаєте, як мене звуть? — оторопів Лазарєв, сходячи з горбика.

Де йому було впізнати в сивуватому офіцері з орденами отого самого коротуна, який, вилискуючи білими п’ятами, біг одного разу навздогін за іншими хлопцями з ліхтарем «летюча миша», охоплений бажанням швидше спуститися в заманливий підземний хід!

Тисячі подібних школярів промайнули перед очима Лазарєва за кілька десятків років педагогічної діяльності. Хіба всіх запам’ятаєш?

— Звідки ви знаєте моє ім’я? — вдруге спитав Лазарєв, підходячи до Маремухи впритул.

Тепер уже втрутився я:

— Коли ж ми з вами знову у підземний хід підемо, товаришу Лазарєв?

— Стривайте!.. Що за мана? — Старичок зняв пенсне і протер його скельця хусточкою. — Ви, товариші, не з облнаросвіти?

— Я, дорогий Валеріане Дмитровичу, з трудової школи імені Тараса Григоровича Шевченка. І підполковник теж. Ми обидва — ваші учні випуску 1923 року. Невже ви нас забули?

З цими словами я міцно обняв нашого старого директора.

… Про багато уже було переговорено між нами…

— Ви хочете довідатись про все, що трапилось тут? — сказав Лазарєв, підводячись з плащ-палатки. — Давайте тоді продовжимо урок наочної історії. Востаннє я розповідав вам про повстання Устима Кармалюка?

— Так, так, Валеріане Дмитровичу! — відповів Петро. — Ми ще з вами, пам’ятаєте, кайдани котрогось із друзів Кармалюка чи Гонти знайшли…

— Кайдани ці у мене в музеї і досі зберігаються, — сказав Лазарєв. — А сьогодні я вам розповім про інших героїв боротьби проти гнобителів українського народу… Але перше скажіть, підполковнику, — Лазарєв лукаво глянув з-під пенсне на Маремуху, — чи відома вам загальна військова обстановка, яка склалася тут у перші місяці минулого року?

Маремуха відповів ухильно:

— Приблизно.

— В такому разі, допомагайте мені, коли я помилюсь.

І він почав розповідати:

— Після того як у березні 1944 року радянські війська відбили Волочиськ, фашисти втратили пряму залізницю на захід. Тоді всі їх частини, які залишалися в подільському мішку, кинулися сюди. Таким чином наступаючі радянські війська повинні були закрити гітлерівцям шляхи втечі в Буковину і Західну Україну через наше місто.

На початку березня радянська артилерія прорвала німецьку оборону під Шепетівкою.

У цей прорив хлинули танкові частини генералів Лелюшенка, Рибалка і Катукова. Вони повели наступ на південь, до Дністра… Чого ви усміхаєтесь, Маремухо? Я сказав не те?

— Я усміхаюсь, бо й сам мав деяке відношення до згаданого наступу, — тихо сказав Петро. — Я у Лелюшенка служив.

— Ах, лиходій ви отакий! — заметушився Лазарєв. — Та ви, мабуть, самі тут орудували? Признавайтесь!

— Тут — ні, отам! — І Маремуха показав на північний захід. — Ми Скалат брали.

— Так от, слухайте, — розповідав Лазарєв заспокоюючись. — Після того як ви захопили Скалат, сюди була послана танкова бригада уральського добровольчого корпусу…

— Гвардійського до того ж, — додав Маремуха. — Танки цього корпусу і у Львів прорвались першими, і Прагу рятували від знищення.

— Гвардійського, не заперечую, — згодився Лазарєв. — Бригада ця після того, як наші частини кинулись до Тернополя, дістала завдання пройтись по тилах ворога, паралізувати їх і через Гусятин, Жердя, Оринин дійти, до нашого міста… І ось, мої хлопчики… — Голос Лазарєва затремтів, і він заговорив тихше, переводячи віддих: — 25 березня 1944 року жителі Підзамчого, вперше після двох з половиною років фашистської окупації, побачили радянські танки! Підзамчани плакали від радості; зони протирали собі очі, думаючи, що все це їм тільки сниться… Плакав і я, мої хлопчики, наче маленький, коли один з танків зупинився в тому селі, де переховувався я від гітлерівців. Танкіст зіскочив з броні і попросив напитись. Він був брудний, весь у мастилі і бензині… Я цілував його, як рідного сина, і плакав…

Лазарєв закашлявся і повернув своє худорляве обличчя в бік фортечних воріт. Але ми зрозуміли: дивиться він туди навмисно, щоб приховати від нас сльози, що виступили на його втомлених старечих очах.

— … На чолі передового загону бригади, — говорив далі Лазарєв після хвилинної паузи, — мчав від Довжка до Підзамчого важкий танк «Суворов». У нього на борту майорів прапор. Танк цей вів молодий лейтенант Копєйкін, майбутній Герой Радянського Союзу, а командував передовим загоном старший лейтенант Іван Стецюк, вихованець одного з дитячих будинків міста Дніпропетровська. Його загонові було доручено що б там не було заволодіти районом Старої фортеці і відрізати вихід з міста.

Захопивши Підзамче, Стецюк і його бійці через фортечний міст почали штурм міста.

Вони з’явилися так раптово, що гітлерівці вискакували з квартир у самій білизні. Потім фашисти оговтались і з усіх боків зразу повели наступ на місто.

Стецюк дістав наказ захищати підступи до міста з боку Довжка і Підзамчого. У нього на цей час лишалося чотири справних танки і шістдесят чоловік піхоти. Цілий день з своїми бійцями він тримав оборону роздоріжжя біля консервного заводу, а на нього з усіх напрямків повзли фашистські «пантери» і «тигри». Незважаючи на виняткову хоробрість радянських танкістів, вороги продовжували тіснити їх до мосту. Справа в тому, що якраз у ці останні дні березня генерал Катуков з ходу форсував Дністер у районі Заліщик і закріпився на північних підступах до Чернівців. Коли гітлерівці розвідали про це, вони ще лютіше стали атакувати наше місто, щоб мати змогу прорватися через нього на Буковину.

Гітлерівці заповнили всі шляхи і тепер котились до Дністра і Збруча просто полем, але весняне бездоріжжя затримувало їх просування, змушувало кидати поранених, техніку. Більше п’ятнадцяти гітлерівських дивізій намагались вибити нашу бригаду звідси. Звичайно, танкісти могли відступити, вийти з бою, дати дорогу ворогові, бо що таке одна бригада проти п’ятнадцяти дивізій!.. Ви знову усміхаєтесь, підполковнику? Я щось, може, сказав не так?..

— Та що ви, Валеріане Дмитровичу! Все так! — ласкаво сказав Маремуха нашому старому вчителеві.

— … Танкісти вирішили оборонятися тут, бо знали: якщо фашисти знову захоплять місто, тоді наступальні операції Радянської Армії будуть затримані на кілька тижнів, — говорив далі Лазарєв. — А зараз прошу йти за мною!..

Коли ми вийшли з фортечних воріт, Лазарєв зупинився.

Брукована великим круглим булижником дорога круто спускалась до мосту.

Лазарєв стукнув палицею і сказав урочисто:

— Тут Стецюк поставив свій уже єдиний танк «Суворов» під командою молодшого лейтенанта Копєйкіна. Бачите оце вивернуте каміння? Тут танк «Суворов» повернувся грудьми до мосту. «Роби, Копєйкін, що хочеш, але ні одного гітлерівця до воріт не підпусти!» — сказав Стецюк своєму помічникові.

Лазарєв показав палицею на міст.

Біля в’їзду на шершаві дошки мосту, чисто як дах сільського погреба, височів козирок підземного ходу. За переказами старожилів хід цей вів у Бессарабію, до схожої на нашу Хотинської фортеці.

— У підземеллі, — сказав Валеріан Дмитрович, — Стецюк склав про запас пляшки з запальною рідиною. Розрахунок був простий: ворожі танки намагатимуться прорватися до мосту; тоді радянські бійці, які засіли у підземеллі, будуть закидати їх звідти пляшками з запалювальною сумішшю… Капітан Шульга під ворожим вогнем замінував міст і загинув під час виконання цього завдання. Родом Шульга був із Краснодона…

… Немало музеїв бачив я на своєму віку, багатьох екскурсоводів слухав, але жоден з них не хвилював мене так, як Валеріан Дмитрович! Адже кожен камінь Старої фортеці був знайомий нам дуже добре з дитинства, всі стіни її, порослі дерезою, сходжені нами, всі вежі обстукані в розшуках стародавніх скарбів. А тепер із слів Валеріана Дмитровича вимальовувалась в усіх деталях нова історія подільської твердині. Це була історія про те, як біля стародавніх стін нашої фортеці боронили рідну землю нові, радянські люди! Слухаючи Лазарєва, ми мовби побачили на власні очі широкоплечого, кремезного коменданта фортеці, уродженця Золотоноші, Івана Стецюка.

… Ось він пробирається сюди надвечір з лицем, забризканим болотом і мастилом, у шкіряному шоломі танкіста. Він ховає за спиною поранену руку. З неї сочиться кров. Стецюк жодним рухом обличчя не видає нестерпного болю: негаразд буде, коли гарнізон фортеці побачить, що їх командир поранений.

Перед ним, на вологій іще від учорашнього бурану землі, вишикувались в оточенні сторожових веж його бійці: сибіряки, москвичі, одесити. Останні бійці того самого передового загону, який, переполошивши глибокі тили гітлерівців на лінії Збруча, вирвався темними придністровськими урочищами до скелястих берегів Смотричу.

Старший лейтенант Стецюк мовчки розглядає своїх солдатів і офіцерів. Вони з надією і запитанням дивляться йому в лице. Зморені і змарнілі, вони чекають, що скаже їм втішного командир, разом з ними одрізаний від Великої землі стародавніми фортечними стінами.

Стецюк говорить просто:

— В оцій фортеці ми будемо воювати до останнього патрона. Зрозуміло? Якщо треба буде — загинемо за нашу священну справу, але ворога не пропустимо!..

… Перед Стецюком стояв останній із незайнятих людей його гарнізону — Дима Безверхий.

Багато танкістів навіть не знали прізвища кмітливого голубоокого хлопчини, а просто звали його Димкою.

Димка прибився до танкістів ще під час формування бригади і пройшов з боями до відрогів Карпат. Ще до війни він мріяв після закінчення школи вступити у гірничий інститут. «Хочу бути тільки гірником-інженером, — не раз, бувало, каже Стецюку Дима. — Хочу вугілля під землею шукати!»

У цей березневий вечір Дима переступав з ноги на ногу від холоду і дивився на коменданта прозорими, зовсім ще дитячими очима. Йому недавно минуло чотирнадцять років.

— Що з тобою робити, га, Димко? — сказав Стецюк. — Може, при мені будеш? — Але, побачивши розчарування в очах хлопця, який хотів активних дій, сказав: — А знаєш що? Бачиш, он вежа на відшибі? Бери ручний кулемет і залазь у неї!

Ця кругленька вежа притулилась позад музею.

Дима мерщій схопив ручний кулемет і помчав через розкислий двір до вежі.

Минуло кілька хвилин, і Стецюк помітив на самому верху вежі у віконці веселе Димине обличчя. Хлопчик зірвав з голови каску і, силкуючись привернути до себе увагу коменданта фортеці, помахав нею. Стецюк показав Димі напрям бойової охорони: в бік Оринина. Звідти могли підповзти до мосту ворожі танки. Дима зрозумів, чого хоче від нього комендант, і переліз із своїм кулеметом до протилежної бойової амбразури… Так сибіряк-підліток став захисником вежі Архієпископської.

… Глухо била артилерія біля вокзалу. На путі, в містечку Шатаві, багровіла заграва пожежі. Чим дужче смеркало, тим червоніший ставав небосхил там, за Старим містом. Але Старе місто так само уперто височіло на скелястому острові, оточене неприступними урвищами і річкою Смотрич.

— … А вранці почалось! — продовжував розповідати Лазарєв. — І не тільки «тигри» та «пантери», що повзли сюди від роздоріжжя; стріляли по фортеці, Її обстрілювали осад— ні гармати ворога з закритих позицій, яких Стецюк не міг дістати вогнем. Прислуга ворожих батарей, особливо тих, що були установлені на Видрівці, бачила фортецю як на долоні. Кілька разів танки гітлерівців пробували прорватися до мосту, але кожного разу гарнізон заступав їм дорогу… Звичайно, сидячи у вежах, важко було вести маневровий бій. Стецюк часто виводив своїх людей на вали і бив ворога звідти, з оцих земляних укріплень. На другий день облоги гітлерівці рискнули просочитися в місто з боку Карвасар, але їх не пустили…

— Контратакою? — спитав Петро Маремуха.

— Ви вгадали, — сказав Лазарєв. — Частина гарнізону вискочила з фортеці і згори перебила гітлерівців, які пробиралися до цього місточка.

З цими словами Валеріан Дмитрович підвів нас до руїн вежі, яка примикала до склепіння кордегардії, і сказав:

— Бачите руїни цієї вежі? Не забули ще її назви?.. Це Комендантська. Тут на четвертий день облоги прямим влучанням снаряда забило бійця Краснюка… Того ж дня німецькі гармати били безперестану. Становище гарнізону було дуже важке: сухарі кінчились, цукру вже не було, не було й води. І раптом у цей напружений момент підбігає Димка: «Товаришу старший лейтенант! Там, на горищі, коза жива. Дозвольте, я її притягну сюди!» Стецюк, звичайно, зрадів, дав Димці свою фінку і сказав: «Іди…» Минає кілька хвилин. Спускається по ринві переляканий на смерть Дима і доповідає: «Там повно всяких звірів, але вони не рухаються! Заворожені, чи що?..» А це я, коли місто евакуювали, свою зоологічну колекцію там сховав, чучела різні… Здавалось, що бійці змучені вкрай. Але весела історія з козою миттю облетіла всі пости і піднесла настрій. А незабаром і воду знайшли…

— У Чорній вежі? — запитав я.

— У Чорній вежі, — сказав Лазарєв. — Але, бачте, нам з вами не важко було б знайти воду тут. Ми. люди тутешні. А вона — приїжджі. Здорові бійці рештки сухарів і цукру віддали пораненим. Але цього було ще мало. Зібрані в одній з кімнат музею поранені метались, знемагаючи від спраги. Скільки ж було радості, коли знайшли воду!

Фашисти півкільцем обхопили фортецю і не допускали до неї нікого з населення.

Але ось на п’ятий день оборони по тильній, майже стрімкій стіні від Карвасар у фортецю все-таки пробрався один місцевий житель. Він запропонував Стецюку вказати точне розташування ворожих батарей, які б’ють по фортеці. Стецюк повірив, що перед ним радянський патріот. Він послав з ним єфрейтора Мишляєва і ще одного бійця з батальйону мотопіхоти, прізвища якого досі не можемо установити. Відомо тільки, що звали цього другого бійця Сашко. Було йому дев’ятнадцять років, і, незважаючи на молодий вік, він уже був нагороджений орденом Леніна.

Смеркало, коли вони вибирались із фортеці. По дорозі місцевий житель попросив у Сашка автомат і зняв ворожого вартового. Так він добув і собі зброю.

Утрьох вони пробирались задвірками до млина Орловського. Біля цього млина стояла гітлерівська батарея. Розвідники перебили її прислугу, а замки від гармат кинули в річку. Це було через тридцять сім хвилин після їх виходу з фортеці. Потім вони знешкодили вісім фашистських гармат, націлених на фортецю. Спершу переб’ють фашистів, потім вибивають замки — і далі!

В одній із сутичок провідника поранили в руку. Тоді вони всі троє пробралися лісом у сторожку, де жив цей місцевий житель, зробили йому перев’язку, взяли продуктів і рушили далі… Другого квітня всіх трьох знайшли біля роздоріжжя мертвими коло розбитого німецького кулемета.

— А ви узнали прізвище провідника, Валеріане Дмитровичу? — спитав Маремуха. — Він, здається, справді наш земляк?

— Не тільки земляк, але і мій вихованець… Це був Йосип Вікентійович Стародомський! — з гордістю сказав Лазарєв. — Ви його навряд чи пам’ятаєте. Він довгий час був відсутній.

— Кого не пам’ятаємо, Стародомського?! Юзика Куницю! — вигукнув я.

— Але ж Стародомський був моряк? — в свою чергу здивувався Петро. — Яким же чином потрапив він в оце далеке від моря місто, та ще в дні війни?

— Він був моряком, не заперечую, — сказав Лазарєв. — І, мабуть, більше аніж хтось інший в цьому місті, саме я можу підтвердити оцю його професію. Прошу вас заглянути на кілька хвилин у музей…

… Він дивиться з портрета, облямованого жалібною стрічкою, усміхнений, милий Юзик Стародомський, в нарядному морському кашкеті-капітанці. Обличчя його лишилось майже таким же сухорлявим, смуглявим, упертим, як і в отой липневий ранок, що промайнув, як зустрічна віха, понад двадцять років тому, коли стояли ми разом з Юзиком на капітанському містку при підході до Маріуполя.

Під прозорим склом зберігається кілька експонатів. Перше, на чому зупиняється мій погляд, коли ми підходимо до вітрини, де іржавий турецький ятаган. Під ятаганом видно зроблений ще чверть століття тому вицвілий напис: «Дар учня вищого початкового училища Йосипа Стародомського».

Виникає в пам’яті сонячний день, неділя.

Ми гуляємо по Старій фортеці. Шукаючи гніздо коноплянки, яка випурхнула з кущів глоду, Юзик довго шелестить віттям під вежею Донна і нарешті з’являється звідти сяючий, несучи в руці оцю турецьку зброю — слід часів кривавих і жорстоких.

З якою гордістю, сопучи носом, стежив він потім за тим, як наш головний радник у справах міської старовини Валеріан Дмитрович Лазарєв, мало не торкаючись скельцями пенсне до іржавих піхов зігнутого ятагана, вивчав його і нарешті визначив: «Це зброя другої половини сімнадцятого століття. Не виключена можливість, що його загубив хто-небудь з турецьких яничар, коли вони тікали з Поділля від російського війська!..»

Біля дитячого дару Стародомського лежав тепер довгастий товстий зошит у твердій палітурці. На білій наклейці я прочитав зроблений тушшю напис: «Вахтовий журнал пароплава «Слава Азова».

— Ви знаєте, що таке вахтовий журнал? — запитав Лазарєв, помітивши, що ми з деяким нерозумінням втупили очі в цей експонат. — Це важливий документ, який повинен вивезти на сушу кожен капітан в разі загибелі судна. Це жива історія корабля: його рейси, запис усіх подій на борту.

— Яким же чином журнал опинився тут? — запитав Петро.

— В останні хвилини бою Стародомський захопив журнал з собою і вибрався з ним на сушу, — сказав Лазарєв. — Ну, а потім він привіз журнал сюди.

— Дозвольте глянути, що записано в журналі? — поцікавився я.

— А чого ж, — згодився Лазарєв. — Ви близькі друзі покійного.

З цими словами директор заповідника відкрив вітрину і подав мені товстий зошит. Перші сторінки списані були незнайомими почерками.

Поспішність, з якою були зроблені записи в журналі в перші дні війни, давала можливість уявити обстановку на Південному морському театрі військових дій у другій половині 1941 року.

Я перегорнув кілька сторінок вахтового журналу і побачив запис, хоч і зроблений Юзиковим почерком, але дуже крупними, нерівними літерами:

— Контузія була щонайтяжча, — сказав Лазарєв. — Йосип Вікентійович Стародомський ледве чув, навіть коли добрався сюди. І обличчя було ошпарене. Мені розповідав про це його дядько, лісник. Від лісника я й одержав оцей вахтовий журнал. У самому кінці е ще один, вартий уваги запис…

На останніх сторінках вахтового журналу, відділених від службового тексту кількома чистими аркушами, ми прочитали рядки, написані наче старечою рукою, нерівними літерами:

— Ці рядки стосуються зими тисяча дев’ятсот сорок першого — сорок другого року, — сказав Лазарєв і подивився на портрет, з якого усміхався нам худорлявий нащадок дністровських чумаків з золотими шевронами капітана далекого плавання на рукавах.

… Під склом у вітрині лежали знівечені сішки і ствол німецького кулемета «машингевера». На його воронованій сталі помітні були тьмяні плями. Можливо, то була кров мого польського друга Юзика та його бойових друзів, знайдених мертвими біля цього кулемета.

— Коли Стародомський зрозумів, що до вокзалу йому не пробитися, — сказав Лазарєв, — він і його товариші залягли з оцим кулеметом у кущах біля роздоріжжя і втрьох затримували ворожу мотопіхоту, не підпускаючи її до фортеці. Ви тільки подумайте: утрьох на відкритому майже місці вони стримували під вогнем лавини ворогів! Підзамчани, які йшли поблизу, розповідають, що фашисти вели по цій вогневій точці вогонь двома батареями та полковими мінометами, і лише після цього їм удалось подавити її…

Ми йшли по зарослій жимолостю і свіріпою фортечній стіні до того самого місця, де вилазив сюди перед своєю смертю Юзик Куниця.

Оглушаючи нас тріскотінням мотора, виринув із-за Довжецького лісу і повільно поплив над нашими головами жовтуватий «кукурузник», «Чи не професор це летить зі Львова на виклик Олени Лук’янівни?» — подумав я.

— А чи знаєте ви, друзі, хто одним з перших описав наше місто? — сказав Лазарєв.

— Хто? — спитав Маремуха.

— Поет Батюшков! Адже він служив тут!

— Настане ще час, — мрійливо сказав Петро, — коли ви, Валеріане Дмитровичу, приділите в своєму музеї почесний куточок ще одному нашому спільному товаришу і землякові.

— Кому саме? — пожвавішав директор заповідника.

— Олександру Бобирю!

— Я такого не пам’ятаю.

— Де вам пам’ятати Сашка Бобиря, коли ви і нас насилу впізнали! — сказав Маремуха. — Олександр Бобир учився у вашій же школі, потім перейшов у фабзавуч. Згодом потрапив до Азовського моря. Став захоплюватися авіацією. Складали вони, складали несправний учбовий літак разом з приїжджим льотчиком, знайшли до нього детальки, яких бракувало, а потім як шугнули над морем! Ми й подумати не встигли, що і як, а вже Сашко нам з неба рукою махає…

— Але цього ще замало для того, щоб увічнити пам’ять вашого друга в музеї, — обережно сказав Лазарєв. — Зараз літають сотні і тисячі юнаків.

— А ми й не думаємо, що лише за один оцей перший рискований політ треба увічнити пам’ять Бобиря, — відповів Петро. — Сашко відзначився іншим. У 1936 році він добровільно поїхав допомагати республіканській Іспанії. Він літав там на «курносих», збив два літаки «Савойя» і, здається, три «юнкерси» і загинув у повітряному бою під Теруелем. У газеті «Мундо обреро» про нього некролог був. Уже згодом я познайомився з одним іспанським льотчиком. Фернандес на прізвище. Його навчав літати Сашко Бобир. Фернандес мені і фотокартку його показував. Стоїть наш Сашунька, обнявшись із смуглявим іспанцем на польовому аеродромі. Обидва в комбінезонах. Сміються. А вдалині — гори. Як я жалкую, що. не випросив тоді у Фернандеса цю фотокартку. Оце б зараз передав її вам.

— Не журись, Петре, — сказав я, — яких тільки зустрічей не буває в наш час. А може, твій Фернандес командує партизанським загоном де-небудь під самим носом у Франко? І фотокартка ота все ще в нього? І, можливо, настане час, коли Фернандес та його партизани вільно, не боячись іспанських жандармів, покажуть нам могилу Бобиря?

— А вже коли доведеться вам побувати там, — сказав Лазарєв, уповільнюючи ходу, — то я вас дуже попрошу — візьміть землі трошки з цієї могили! Я виставлю її в музеї і напишу: «Земля Іспанії, за свободу якої пролив свою кров юнак з Поділля Олександр Бобир!»

— Валеріане Дмитровичу, — сказав, помовчавши, Маремуха, — ви зв’яжіться з істориками Львова. Нехай напишуть вам, як поводили себе захисники Старої фортеці, визволяючи від фашистів Львів. Туди ж першими прорвалися якраз танкісти-уральці. Танкіст з Уралу Олександр Марченко підняв над ратушею Львова червоний прапор. Усі ці факти являють безперечний інтерес і для вашого музею. Зробіть особливу вітрину: бойовий шлях на захід танкістів, які визволяли Подільську землю!

— Хороша думка! — згодився Лазарєв. — Але, власне, захисників Старої фортеці лишилось мало. Більша частина гарнізону, яким командував старший лейтенант Стецюк, була забита або поранена. А ті з них, що чинили опір до кінця — до моменту, коли з’єднались Перший і Другий Українські фронти, — так стомилися, що на якийсь час змушені були затриматися в другому ешелоні. Наприклад, Стецюк, коли довідався, що головні сили Радянської Армії підійшли до Поділля і фашисти загорлали своє «капут», сказав товаришам: «Ну, поки що все. Своє завдання ми виконали». Упав тут же, під вежею Кармалюка, на мокру землю і проспав без перерви п’ятнадцять годин! Будили його, будили — нічого не вийшло. Приїхав командир бригади, глянув на сплячого, махнув рукою і сказав: «Не займайте його. Нехай спить. І орлу потрібен відпочинок!»

— А що з Димою, Валеріане Дмитровичу? — запитав я.

— Погана історія з Димою! — відповів Лазарєв. — Уже в останній день оборони снаряд із «тигра» розбив Архиєпископську. Разом з уламками вежі важко контужений Дима упав у двір. Він і досі не може сказати ані слова…

— Дозвольте!: Так це до нього професора з Львова викликали? — скрикнув я. — Як же я раніше не догадався?

— Уже викликали? Дуже добре! — зрадів Лазарєв.

— Може, це він і пролетів зараз на «кукурузнику?» — сказав я.

— Давай сходимо до Дими, га, Василю? — запалився Маремуха.

— Сходимо! — згодився я. — Раз ти сьогодні лишаєшся у місті, у нас часу вистачить. До того ж я знаю Олену Лук’янівну. Вона його лікує і, гадаю, пропустить нас.

Всюдихід підполковника Маремухи привіз нас на базарчик. Тут ми купили Димі гостинця: домашньої з часничком і димом свинячої ковбаси, яєць, окраєць свіжого питльованого хліба з кмином, кілька колючих молоденьких огірочків, масла, загорнутого в мокрий гарбузовий лист, плитку шоколаду і букет запашного, в краплинах ранішньої роси жасмину.

Побачила нас з усім цим Олена Лук’янівна і завагалась:

— Як бути з вами, просто не знаю, — розвела вона руками. — Півгодини тому Диму почав оглядати професор. Зараз він пішов на телефонну станцію. Хоче викликати Ленінград. Я можу пропустити вас до хворого, але на одну хвилинку.

Ми сподівались знайти на ліжку хвацького забіяку, який не знає в житті слова «ні». Адже таким уявляли ми з розповіді Лазарєва Диму — хлопчика з далекого Сибіру. А перед нами, трошки звівшися на подушках, лежав надзвичайно тихий, вилицюватий хлопець-росіянин і соромливо усміхався.

Комендант однієї з сторожових веж фортеці і кавалер ордена Слави подивився на нас, одягнутих у чисті накрохмалені халати, з подивом і надією. Можливо, йому здалося, що це нові професори встигли так швидко примчати сюди з Ленінграда на якомусь надшвидкісному літаку.

Щоб розсіяти здивування хлопця, Петро став солідним басом викладати йому, хто ми такі і чому вирішили його відвідати.

Вилицювате обличчя хлопчика все розпливлося в усмішці, як тільки він почув, що Петро — підполковник того ж самого корпусу, з танками якого і він, Дима, дійшов до Подільської землі. Він рвучко звівся на худеньких ліктях і, сівши, простяг спершу Маремусі, а потім мені неприродно бліду хлоп’ячу руку з синіми жилками. Даючи зрозуміти, що говорити не може, Дима помахав долонькою перед ротом.

— Усе буде гаразд, Димо, не журись! — утішав я сибірського хлопчика. — Люди роками сліпі були, і то їм зараз наука зір повертає, а твою хворобу вилікують і поготів.

— Ну що, будеш іще чучело з музею за живу козу помилково вважати? — спитав Маремуха, усміхаючись і, як видно, бажаючи розвеселити хлопчика.

Той, напружуючи пам’ять, наморщив гладенький лоб. Уперта складка з’явилась у нього над переніссям… І раптом Дима, згадавши смішну історію, що трапилася з ним, засміявся.

У коридорі почулися глухі кроки. Ходою рішучої людини, яка завжди почувала себе як дома в будь-якій лікарняній обстановці, в палату швидко увійшов високий лікар у білому халаті. Комір щільно облягав його жилаву шию. Це якраз і був професор із Львова. Ми відійшли з своїми стільцями далі від ліжка, почуваючи себе як школярі, вражені знаннями старого педагога.

Професор скоса глянув на нас і став розглядати рентгенівський знімок. Підійшла Олена Лук’янівна і застигла в головах у хлопчика в шанобливому чеканні, тримаючи напоготові ватку і якісь пробірки.

— Перейдемо до випробування чуттєвості, — сказав професор, і голос його мені видався дуже знайомим. «Де я бачив цього чоловіка колись?» — ламав я собі голову.

Професор, не звертаючи більше уваги на нас з Маремухою, довго і уважно оглядав хворого.

Олена Лук’янівна причинила обидві половинки вікна, що виходили на Лікарняний майдан. Прозоре скло віддалило стукіт двигуна на ожилому після війни заводі «Мотор». Коли знайомий з дитинства стукіт чотиритактного двигуна замовк, мені пригадалося раптом, як і я колись лежав в оцій лікарні, поранений бандитами, що пробиралися із-за Дністра на радянську сторону з наказу румунської сигуранци[11]. Багато днів я слухав на самоті цей же стукіт двигуна, відпочиваючи після перев’язок.

Якою дрібничкою здалось мені зараз оте поранення у порівнянні з тим, що зазнав оцей хлопчик! Скільки треба було мужності, щоб майже тиждень лежати самому з трофейним кулеметом біля амбразури Архієпископської вежі, стежачи за дорогою і стріляючи до того моменту, поки, осліплений вибухом важкого снаряда, він був скинутий у гуркоті і куряві до підніжжя зруйнованої вежі!..

— Ну, голубе, — сказав професор, закінчивши огляд, — будемо оперуватися. На мозок тиснуть дрібненькі осколки снаряда і уламочки кістки. Це вони і позбавили тебе мови. Я викликав кращого хірурга з Ленінграда. Сьогодні першим літаком він вилітає у Львів. Зараз і тебе заберу туди у свою клініку. Осколки виймемо — пісні заспіваєш! Згоден?

Ми не бачили Диминого обличчя. Але, очевидно, заслонений від нас кремезною постаттю професора, він кивнув йому «так», бо професор сказав з полегшенням:

— От і гаразд! Я знав, що ти молодчина.

Коли ми зайшли до Олени Лук’янівни в ординаторську, там по навощеному паркету походжав професор. Він уже зняв халат, і я побачив на сірому його костюмі дві планки з стрічечками бойових орденів.

Уриваючи почату до нас розмову, професор різко махнув рукою, і цей його жест мовби освітив у пам’яті мої перші зустрічі з ним.

— Прошу познайомитися, професоре, — сказала Олена Лук’янівна. — Оцей товариш — інженер з Ленінграда… — Вона показала рукою на мене.

— Та ми вже, по-моєму, знайомі, — сказав я усміхаючись. — Одного разу портфель професора приніс мені велике щастя…

— Ми знайомі? — здивовано перепитав професор. — Стривайте… Який ви портфель маєте на увазі?

— Одного разу, двадцять років тому, в оцьому ж самому місті фабзавучники обрали свого делегата в Харків. Він мав поїхати туди і врятувати від закриття тутешній фабзавуч, який намагався ліквідувати український націоналіст Зенон Печериця. Дле от біда: у делегата не було портфеля, куди скласти всі папери, Тоді звернулись з просьбою до завідуючого оргінструкторським відділом окружкому комсомолу Панченка, і він дав фабзавучникові, який їхав у столицю, свій портфель… Ви ж Панченко?

— Панченко, — сказав професор. — А ви… Чекайте… Ти — Василь Манджура!

І хоч колись один мій друг радив мені, щоб бути здоровим, в усіх випадках життя тікати далі від лікарів, я з величезною радістю кинувся на широкі груди професора, що трошки пахли ліками.

Давно вже «кукурузник» потріскотів у небі і зразу ж за Карвасарами повернув на Львів, везучи туди професора і його нового пацієнта, а я все ще не міг опам’ятатися від несподіваної зустрічі.

За той короткий час, що пробули ми разом в ординаторській, професор встиг розповісти мені своє життя. Наприкінці двадцятих років він залишив пост секретаря губному комсомолу одного з приволзьких міст країни і з путівкою ЦК ВЛКСМ поїхав учитися в Ленінград, у Військово-медичну академію. Йому ще пощастило бачити живого академіка Павлова. Від нього особисто після одної лекції він почув знаменні слова, записані потім великим фізіологом у своєму заповіті-листі до молоді: «Послідовність, послідовність і послідовність!»

… І ще пригадалася мені, коли ми пішли з Маремухою Заріччям, давня розмова з інженером Андрихевичем.

З далекої юності в оцей сонячний післявоєнний день, сповнений кількох зустрічей, випливло зле, роздратоване лице старого спеціаліста, зв’язаного уже тоді з промпартією, який думав перечекати революцію, перехитрувати Радянську владу. І знову, наче це було сьогодні, почув я його єхидне запитання: «Де ви візьмете освічених людей? Самі навчитесь? «Раз-два — взяли! Эх, зеленая, сама пойдет! Так? Дуже сумніваюсь!..»

Ми пішли з Петром на Стару садибу, де він прожив своє дитинство. Але й тут побачили тільки руїни. Купа червонуватого сміття височіла на місці будиночка, де жили_ до війни Петрусеві батьки. Густа лобода та чортополох стерегли руїни. Як видно, хатка ця була знесена артилерійським вогнем іще в перший рік війни, коли гітлерівська армія, захопивши Тернопіль, ішла через наше місто на Проскурів.

Не було знайомих нам високих воріт і біля будиночка Юзика Стародомського. Скільки разів отут десь, під неіснуючими тепер ворітьми, ми гукали на весь Крутий провулок: «Юзику! Юзю! Куниця!»

Нарешті він з’являвся, поважний і моторний, наш польський друг, наш отаман, ляскаючи в такт рухові довгим батогом, і ми вирушали з ним у черговий набіг на підзамчанські сади або йшли купатися до Райської брамки.

Не відгукнеться він більше ніколи, дорогий наш Юзик…

Там, де стояла їх хата, з глинища виглядав сірий, зовсім недавно збудований тут ворожий дот. Залізні вуса арматури стирчали з сірого бетону. Широка, як віконце м’ясного рундука, амбразура доту дивилась на схід. Видно, це було одно з укріплень, створених ворогом на Волинсько-Подільському плато.

Не допоміг фашистам ні цей дот, ні сотні інших подібних укріплень!

Маремуха виліз на маківку укріплення, глянув в його вентиляційну трубу, що стирчала догори, як гудок пароплава, плюнув туди і, стукаючи закаблуком у бетон, сказав:

— Радянські гармати і не такі штуки виколупували з коренем. Бачив, як пеньки корчують у лісі? Отак приблизно і з дотами було!

Не змовляючись, засмучені видом околишніх руїн, ми знову пішли до Старої фортеці, через передмістя Татариски. Його охороняла висока сторожова вежа, розташована на березі Смотричу.

Забарвлена червоним відсвітом вечірнього сонця, Стара фортеця вимальовувалась на вечірньому небосхилі особливо велично.

Посередині мосту ми зупинились. Спершись руками на дубові поручні, Маремуха дивився на Заріччя. Сірий дот здавався звідси, з височини, зовсім маленьким, схожим на башту заритого в землю танка.

— Слухай, Васю, — раптом сказав Петро, — а пам’ятаєш, у нас сусідка була, дочка головного інженера заводу? Ти ще захоплювався нею наче… Адже вона у Ленінград поїхала? Ти не зустрічав її?

— Анжеліку? Як же не зустрічав, Петрусю! — відповів я. — Можу признатися тобі відверто: познайомившись з нею, я робив усе, щоб допомогти їй стати радянською людиною. Ще тоді, коли порвала вона з своїми батьками і всупереч їх волі поїхала в Ленінград, я допомагав дівчині. Коли я пішов в армію — ми листувалися. В листах вона просила мене після армії приїхати в Ленінград. Я так і зробив: відслуживши, взяв курс до берегів Неви. Поступив на завод, улаштувався. Зустрілись ми друзями; як зараз пам’ятаю, сходили з нею у філармонію, слухали Шосту симфонію Чайковського. Анжеліка на той час, уже консерваторію кінчала. Перед самою війною вона вийшла заміж.

— Батько її живий? — спитав Маремуха.

— Ти ж знаєш, від нас його перевели в Ростов, на Сільмаги. Вона розповіла, що його заарештували в Ростові за зв’язки з промпартією, але незабаром він був звільнений, працею загладив свою провину перед Батьківщиною. Коли війна почалась — він евакуювався з своїм заводом з Ростова на Урал. Усю війну в мінометному цеху інженером працював. Старий уже тепер.

— Може, він під команду Полевого потрапив? — сказав Петро. — Ти ж знаєш, що Нестор Варнайович після закінчення Промислової академії на Урал поїхав директором величезного комбінату.

— Я натрапляв на його прізвище не раз у газетах. Я навіть збирався написати йому, але точної адреси не зміг узнати.

— А Ліка голодовку пережила, не знаєш? — спитав Маремуха.

— Аякже! Знаєш, де я зустрів її в оту блокадну зиму? Страшно згадати! В лікарні імені Відемана, на Васильєвському острові! Я лікувався там від виснаження. Одного разу в коридорі раптом чую — тихенько хтось каже: «Васю!» Оглянувся — рядом Анжеліка! Змарніла дуже. Кола чорні під очима. Руки худенькі-худенькі, прозорі… «Ліко, люба, ви не виїхали?» — закричав я. А вона мені, розумієш, відповідає тихо так: «Куди ж мені виїздити з свого рідного міста? Чим я гірша за чоловіка? А він рядом, на Пулковських висотах». І розповіла потихеньку, як відмовилась евакуюватися з філармонією… Пригадую, подивилась вона на мене і прошепотіла: «Боже, Василю, як ви змінились! Дорогий, вам теж дуже важко?» Совісно було мені, мужчині, відповісти їй «так». Жартом відбувся: «Зараз ви не скажете, що у мене погляд, як у лейтенанта Глана?» — «При чому тут лейтенант Глан?» — здивувалась вона. «Ну, аякже, — кажу, — а пам’ятаєте, одного разу на Азовському морі ви мене порівнювали з якимсь Гланом? А я ще, з причини малої літературної грамотності, спитав тоді: чи не білогвардієць, випадково, цей лейтенант Глан? Як бачите, я тільки трошки помилився. За цей час коли не сам Глан, то в усякому разі автор, який його видумав, зробився запеклим фашистом…» Поговорили ми з нею досхочу. Отам, Петрусю, зрозумів я, що переродилась Анжеліка за ці роки цілковито, новою людиною стала. А пам’ятаєш, — ми її за пустоцвіт вважали?

— Авжеж, час і середовище змінюють людей, — сказав Маремуха і, перехилившись через поручні, подивився вниз.

Там шумів підведений до турбін електростанції фортечний водоспад. Тихший і спокійніший він став, віддаючи більшу частину свого стрімкого бігу машинам, які були заховані від людських очей у білому будинку станції, що притулився під скелями, біля фортеці.

Дивився я вниз і пригадував дитячі роки, прожиті в рідному місті. Скільки разів після повені блукали ми по мулистих берегах ріки, мріючи знайти коли не корону якого-небудь турецького візира, то хоч пару золотих цехінів!

Не знайшли ми золота, та зате знайшли велике щастя — маємо таку країну, таку Батьківщину, що нам заздрять усі чесні трудівники світу!

— Так, час і середовище змінюють людей. Золоті твої слова, Петре! — проказав я після невеликого роздуму. — І я щиро радію з того, що не тільки ми, виховані комсомолом і партією, але навіть і люди, подібні до Анжеліки, які в двадцятих роках ще вагались у виборі шляху, пройшли за цей час чудову школу.

— А чоловік Анжеліки живий? — спитав Петро.

— Убитий під Гатчиною, коли блокаду Ленінграда рвали. Він як пішов у народне ополчення восени, так із фронту і не повертався. Загинув майором… Можливо — але це поки що по секрету — одружимося ми з нею, Петрусю… До речі, ти іноді можеш послухати її фортепіанні концерти по радіо з Ленінграда. Якщо сподобається — напиши їй. Напиши їй так: «Я той самий ваш сусід Петрусь, з яким Василь познайомив вас на березі Азовського моря». Яка вона рада буде твоєму листу! Вона часто згадує ту зустріч. Це ж наша юність, Петре, славна, дорога, світла юність!..

— Як ми повинні бути вдячні за цю юність нашій партії і комсомолу! — сказав Маремуха, дивлячись на наше маленьке, але таке чудове, усе в рясних садах і бульварах старовинне місто, що розкинулося на скелях.

… Західний, вітер приніс з дністровських урочищ велику чорно-сіру важку хмару. Поволі повзла вона до зеніту, начебто дим далекої пожежі, і гребінь її, зачервонілий у променях сонця, що заходило, був багровим і тривожним.

— Як вона з’явилась на небі? — здивувався я. — Адже так сонячно було зранку? Просто дивовижно! А знаєш, що мені нагадує ця хмара? Дим від пожежі Бадаєвських склепів у Ленінграді. То був перший масовий і, мабуть, найбільш відчутний для обложеного міста повітряний наліт. І шугав з тих склепів такий густий-густющий дим, і так поволі сунув він угору, займаючи добру половину неба, що ми гадали спершу — хмара… А може, підемо додому, Петре? Буде гроза.

— Не поспішай, — сказав Петро, усміхаючись і поглядаючи на захід. — Чого ж боятися — Дощу? Не такі грози переживали. Не страшно тепер. Адже ми — дорослі…

Травень 1936, Ленінград

Серпень 1967, Москва