Місто біля моря

Плещуть азовські хвилі…

Шторм надвечір розгулявся такий, що навіть у порту жовті хвилі з гуркотом били в гранітну стінку молу. Атакуючи шалено порт, вони то підіймали-догори, то ліниво опускали вниз присадкуватий колісний пароплав, готовий до відходу.

Над ободом колеса видно було півкруглий напис:

У попередній рейс цей пароплав, їдучи в Керч, завернув до нас і перший приніс сумну звістку про смерть людини, іменем якої тепер названий.

Він зайшов тоді в порт з боку коси і ще з зовнішнього рейду загудів тривожно і сумно. Облямований жалібним крепом прапор його був трохи спущений.

Комсомольці порту взнали від радиста подробиці урядового повідомлення ще до одержання з Маріуполя номера газети «Приазовський пролетарій». Вони розповіли нам, що Фелікс Едмундович помер у Москві від розриву серця після свого виступу на пленумі ЦК, де він, як завжди палко і гнівно, викривав мерзенних ворогів народу — троцькістів. Звістка про смерть товариша Дзержинського приголомшила всіх нас… Ще зовсім недавно, перед від’їздом сюди, я чув, як пізно вночі дзвонив Фелікс Едмундович начальнику нашого прикордонного загону. Згадалось, з яким хвилюванням сказав мені тоді Микита Коломієць: «Ти знаєш, хто це дзвонив? Перший чекіст революції!»

На другий день, під час перерви, за дорученням Флегонтова, я читав робітникам ливарні, що зібралися на плацу біля великих машинок, звернення Центрального Комітету ВКП(б) з приводу смерті Дзержинського:

Прочитав я це і спинився. Відчував, як ридання підступають до горла. Насилу стримався, щоб не розридатися перед цілим цехом, перед сумними і суворими обличчями моїх товаришів по роботі. А потім, коли тихим, приглушеним голосом дочитав звернення до кінця і, згорнувши газету, пішов до робочого місця, мене наздогнав Флегонтов. Він по-батьківському поклав мені на плече свою важку, припорошену графітом робочу руку і сказав півголосом:

— Важко було читати, Василю? Я тебе добре розумію. Така втрата! Ти розумієш зараз, голубе, як ми всі — старики і молодь, комуністи і безпартійні, повинні згуртуватися навколо партії, щоб заповнити і цю втрату, і сміливо йти вперед, незважаючи ні на які підступи буржуазії?..

І, дивлячися зараз у порту на близький і рідний напис «Фелікс Дзержинський», я все ніяк не міг звикнути до думки, що цієї людини вже немає в живих…

«Фелікс Дзержинський» повертався в Ростов-на-Дону з Криму, і ми повинні були йти з ним у рейс по штормовому морю до Маріуполя, на окружну конференцію комсомолу.

Нам, незвичним до шторму, було страшнувато йти вночі в оце бурхливе море.

На самій верхній палубі з’явився високий моряк і крикнув:

— Ей, Селезень! Загвинти скрізь на шлюпках донні пробки! Вийдемо у море, там здійме хвилю ще більшу.

Голос моряка видався знайомим, але з світла я не міг розглядіти його обличчя.

Толя Головацький, що стояв рядом, сказав:

— Діло буде, братці! Барометр падає.

— А мені здавалось — вітер вщухає…

— Нехай тобі не здається, Манджура. Глянь краще на метеовишку. Скільки там було чорних м’ячиків удень? Вісім! А зараз уже з’явився і дев’ятий.

— Та вже коли капітан віддав наказ підготувати шлюпки, значить на морі справжня качка, — згодився з Головацьким веснянкуватий секретар комсомольського осередку таможні Колотилов.

Скрипучим трапом ми піднялись до вахтового. Він перевірив наші квитки, і тоді Головацький запропонував вилізти всім ще вище.

— В каютах жара. Розморить, — сказав Толя, поглядаючи на зблідлого Колотилова.

Ми склали наші речі біля кормової шлюпки і, підійшовши до борту, поглядали на далекі сигнальні вогні, підвішені десь на рівні Кобазової гори.

Незабаром прибрали східці. Вантажники, які лишались на березі, віддали носовий канат. Засвистіла пара, машина запрацювала, і пароплав став повільно відходити від гранітної стінки молу.

Ось і кормовий канат, ослабнувши, упав з причальної тумби. Його перекинули на палубу. Уже нічим не стримуваний, пароплав, маневруючи, швидко залопотів колесами. Заскреготів, засовався на горішній палубі рулевий ланцюг. Напівкруглі портові пакгаузи алюмінієвого кольору відходили від нас все далі.

Силкуючись перекричати вітер, Головацький спитав:

— Заспіваємо, хлопці?

І, видно, розуміючи, що заперечень не буде, він заспівав низьким приємним голосом:

Дзвінкими голосами, що їх вітер миттю відносив, ми підхопили приспів, з ніжністю проводжаючи поглядом знайомий вузенький порт.

Поцятковане жовтими вогниками, поволі пропливало перед нами місто на піщаному приазовському березі. Підспівуючи, я намагався відшукати в нитці прибережних вогнів освітлене віконце нашого будиночка.

Бобир з Маремухою визвались було проводжати мене., але я відмовився. Невідомо було, чи відійде пароплав за розкладом, а завтра ж треба працювати: І ще під звуки бадьорої пісні хотілось розгледіти з палуби повите плющем сусіднє віконечко в кімнаті Ліки.

Тепер уже я міг з певністю сказати, що вона додержить свого слова. Ще сьогодні, за обідом, Агнія Трохимівна зміцнила мою упевненість кинутими мимохідь словами: «А у сусідів плач стоїть. Пані ридає, інженер похмурий, як ніч. Дочка їхня в Ленінград збирається, а вони її відмовляють. Інженерша їй золоті гори обіцяє. «Не треба тобі, — каже, — цієї… як її… консерваторії… Вдома тебе учити будемо. Двох учителів найму, та й регент із Лисовської церкви заходитиме. Ти від сухот умреш у тому Ленінграді». А дочка на своєму стоїть. Не піддається на умовляння, і край! Панночка настирлива».

Слухав я Агнію Трохимівну — надійну розвідницю по сусідньому будинку, — радів і жалів, що Ліка поїде без мене, не попрощавшись. Хотілось поговорити з нею про все одверто, попрощатися і побажати їй удачі в новому самостійному житті.

співали хлопці. А пароплав усе більше й більше розхитувало. Він то опускався вниз, з висоти гребенів вибоїстого моря, обсипаний бризками, — і тоді серце завмирало, і ноги відчували пругку порожнечу, то злітав нагору, виштовхнутий сердитою стихією, — і лопаті коліс його зачіпали тоді довгі гребені гороподібних хвиль. У вухах свистів усе дужче міцний штормовий вітер, і шум його зливався з кромішньою темрявою відкритого моря, яку розсікав промінчик маяка біля виходу з бухти. Один по одному зникали берегові вогники, і сліпучо-біле око маяка то спалахувало зовсім близько, то, відвертаючися вбік, показувало нам вихід із бухти. А ми співали на зло шторму «Червонофлотський марш» Олександра Безименського.

— Співаєте ви славно, а речі попрошу від шлюпок забрати. Коли б не довелось шлюпки вивалювати, — почули ми рядом знайомий голос.

Я обернувся. В ту ж мить промінь маяка яскраво освітив обличчя молодого штурмана, і я впізнав його — мого побратима!

— Куниця, здоров!

Я крикнув так, що всі делегати обернулись.

Моряк відхитнувся, і бистрі веселі очі його зробилися на диво великими. Видно, давно вже ніхто не називав його ім’ям дитинства. Ошелешений, він потер лоб, щось пригадуючи, і лише, коли промінь маяка знову пересік перехилену вниз палубу, кинувся мені на шию:

— Манджура!.. Звідки?

Юзикові забило подих. Він оглядався, наче шукаючи підтримки, і нарешті, переборовши своє хвилювання, заговорив тихше:

— Оце так зустріч! Ну, дивись! Василько! І буває ж таке!..

Не вірилось і мені, що саме тут, при виході із спіненої хвилями приазовської гавані, на палубі пароплава, я зустріну друга свого дитинства Юзика Стародомського, на прізвисько Куниця.

І все-таки це був він, мій давній товариш ще по початковій школі, гроза всіх садів Підзамчого, кращий плавець у нашому Смотричі! Адже це з ним разом ми лупцювали петлюрівських скаутів і давали урочисту клятву над могилою забитого гайдамаками більшовика Тимофія Сергушина.

Через півгодини «Фелікс Дзержинський», обігнувши косу, вийшов у відкрите море, взявши курс на Маріуполь. На цей час Юзик Стародомський уже змінився з вахти і покликав мене в кают-компанію. Зійшли разом з нами туди Головацький і ще кілька делегатів.

З великими зусиллями, чіпляючись за поручні трапів, стукаючись ліктями об стінки палубних надбудов, ми зійшли в кают-компанію.

— Дружка зустрів, Миколо Івановичу! — радісно сказав Стародомський літньому буфетнику в білому фартусі. — Стільки років не бачились, і раптом!.. Скільки років ми не бачились, га, Василю?

— Шостий рік пішов.

Куниця обняв мене за плечі і сказав докірливо:

— Навіть написати не міг! Ех ти, побратим!

— Та ми писали тобі — і я, і Маремуха! А ти відповів один раз і замовк. Ми навіть розсердились, думали — загордився в своїй мореходці.

— Я загордився? — Юзик засміявся. — Я писав, писав, а листи все назад повертались.

— Куди ж ти писав, цікаво знати?

— На Заріччя, в будинок тридцять сім.

— Отож-то й воно! — сказав я з полегшенням. — А ми звідтіля перебрались на казенну квартиру, у радпартшколу.

— Тепер зрозуміло, — якось заспокоєно сказав Куниця, і знову його обличчя засвітилося радістю.

Пароплав похитувало то вправо, то вліво. Здавалось, ось-ось штормова хвиля виб’є скло ілюмінатора і заллє нас зеленими струменями.

— Виріс, — сказав Куниця, розглядаючи мене пильно. — Не той уже Василько, що пташині гнізда руйнував. А пам’ятаєш, як ми у скелі біля кладовища знайшли яструбине гніздо?

— Ну як же! — усміхнувся я, зігрітий теплом спогадів. — Яйце там було — кремове, з червоними цяточками…

— Рідкісне яйце було! Але батько його викинув з усією колекцією. — В голосі Куниці прозвучав справжній жаль.

— Це коли ти дві ікони з кіотів вийняв і під їх склом на ватках яйця розіклав?

— Вірно, вірно! — радісно скрикнув він. — Дивись, яка в тебе пам’ять!

— А ми тобі всі заздрили спершу, що в тебе такі ящики з золотими гранями. Ні в кого таких, не було на всю трудшколу.

— Ні в кого не було, — згодився Куниця, і обличчя його розпливлось в усмішці.

Балансуючи, як фокусник на канаті, і витираючи на ходу тарілку, до нас підійшов буфетник.

— Побачення друзів і за пустим столом! — сказав він усміхнувшись. — Чим частувати накажете?

Головацький підморгнув мені, потім поважно відкашлявся і спитав:

— Омари є?

— Що ви, добродію! — Буфетник подивився на Головацького, наче той з місяця упав.

Ми насилу стримались, щоб не розсміятися. Куниця теж дивився на Толю не розуміючи. Де йому було знати, що наш секретар іноді, щоб потішити хлопців, демонстрував перед ними знання великосвітського життя, почерпнуте ним з романів.

— А що ж є в цьому непоказному буфеті? — спитав Головацький, навмисне гаркавлячи, як справжній аристократ.

Буфетник зразу ж пожвавішав і випалив:

— Маслини, якщо бажаєте! Ікорка зерниста і паюсна! З свіжими огірочками! Маслечко. Кефаль копчена. Скумбрія. Ну, баличок. Оселедчик в гірчичному соусі. Телятинка холодна з хріном…

— Ось що, папашо, — несподівано змінюючи тон, лагідно сказав Толя. — Дай нам маслин, ну і хліба білого так з чверть пудика, враховуючи наш вік і звірячий апетит. Хліб у тебе свіжий?

— В Керчі випікали, — сказав буфетник.

— Добре! — Головацький зрадів. — Скоринка хрустить?

— Хрустить!

— Ну, підемо далі. Масла. Огірків. Скумбрії або кефалі, якщо жирна, і, звичайно, чайку з лимоном…

— Випити нічого не бажаєте?

— Як «нічого»? — здивувався Толя. — А чай?

— А гарячішого? — І буфетник якось особливо глянув на нашого бригадира.

— Не вживаємо! — відрізав Головацький. — А от мінеральної водички — будь ласка!

— Всю випили вдень пасажири! — і буфетник, хитаючись, розвів руками.

— Хвилиночку, хлопці! — з цими словами Стародомський схопився з місця і легко, наче не було качки, вибіг до трапа.

Був він спритний і в дитинстві, зарічанський наш хлопець, у жилах якого текла одночасно польська і, мабуть, українська кров. Він у кожну щілинку Старої фортеці міг залізти, тому і прозвали ми його Куницею. Але тут, на морі, Юзикові рухи стали надзвичайно гнучкі і дуже упевнені. Він граціозно розхитувався в такт розбурханому морю. «Ось хто міг би матроський танець на вечорі виконати!» — подумав я, стежачи за Куницею, і звернувся до Толі:

— Який хлопець, га!

— Видно зразу — хвацький моряк, — згодився Толя.

Лунко застукотіли під ногами Куниці сходинки трапа, вкриті ребристими мідними планками. Збігаючи по них униз, Стародомський тримав дві пляшки «боржому». Шийка третьої пляшки виглядала у нього з кишені.

— Із власних підвалів, — сказав, переводячи віддих, Куниця. — Миколо Івановичу, принеси, будь ласка, посуд. Проте бардзо!

— Зараз, Йосипе Вікентійовичу! Біжу! — обізвався буфетник.

Уперше при мені назвали мого давнього друга по імені та по батькові. А я й не знав, що Куниця «Вікентійович»!

От і скінчилось наше дитинство, промайнули і залишилися в минулому славні, безтурботні деньочки, коли ми наввипередки бігали по зеленому лугу над Смотричем і все мріяли знайти у прибережному мулі золоті турецькі цехіни!

— Ти ким тут плаваєш, Юзику? — спитав я.

— Я ходжу на цьому пароплаві четвертим штурманом, — відповів Куниця. — А до Азовського моря на різних суднах ходив: і на «Трудівникові моря», і на «Феодосії», і на «Пестелі». Остаточну ж практику на «Трансбалті» відбував. І за кордон на ньому ходив.

— Як ти, встиг, дивно! — позаздрив я Куниці. — А ми тільки цього року фабзавуч закінчили.

— Я ж старший за тебе, — сказав Куниця солідно. — Ви з Маремухою ще в трудшколі вчились, а я вже паруси згортав під Батумом. Штурман Єлізбар-Гогітідзе навчав мене цього.

Різкий удар струснув наш пароплав. В буфеті дзенькнули і посипались чайні ложечки. Кілька маслин, зірвавшись з крайнього блюда, упали з столу і покотились по підлозі.

— Ого! — сказав Юзик і прислухався. — Сторчкова пішла. Вітерець змінюється. Переходить на чистий ост…

— Слухай, Юзику: ост — це гірше чи краще попереднього вітру? — спитав я обережно, але, очевидно, так, що в голосі моєму прозвучало побоювання.

Стародомський глянув на мене допитливо:

— Потонути боїшся, га, Василю? Не бійся! Цей пароплав будь-який шторм видержить. Вітри змінюються, а він собі йде вперед.

Приємно було сидіти в колі нових друзів, навпроти свого давнього друга під свист зустрічного вітру, який чимдалі посилювався, і слухати його розповідь про подорожі по морях, пригадувати своїх колишніх друзів і війну з нашими недругами, буржуйськими синками — скаутами…

… Потім Юзик Стародомський поводив мене по пароплаву, показував кочегарку, штурманську рубку, приміщення для екіпажу, а тоді ми зайшли в його каюту. Він постелив собі на диванчику, а мені, як гостю, запропонував вузеньке ліжко з високим бортиком, що убезпечує від падіння.

Над маленьким столиком у затишній, обжитій каютці висіла поличка з книжками з навігації і штурманської справи. Я став перегортати один підручник і побачив, що скрізь на його сторінках були помітки, зроблені Юзиковою рукою. Все ще не вірилось, що мій давній друг встиг навчитися такої складної і незрозумілої для мене науки, як водіння кораблів.

На стіні біля диванчика висів знайомий свинцевий барельєф. Придивившись, я впізнав риси рідного нашого міста, зроблені з плану XVI століття.

Обнявши мене, Стародомський сказав:

— В Одесі купив оцю штуку. Дивлюсь — щось знайоме. Придивився — мамо рідна, та це ж наше місто!

— Тут і Стара фортеця виведена! Дивись! — сказав я, розглядаючи фортецю, що замикала в’їзд у місто, з усіма її валами і бастіонами.

— Ажурна робота! Все тут зображено, до останньої башточки, — згодився Куниця. — І річка Смотрич. Бачиш, як вона петлею охоплює місто і з’єднується біля фортеці?

— Дивись, а ось і Фортечний міст! Які обривисті береги тут! Пам’ятаєш, Юзику, як ми увечері несли по цьому містку квіти на могилу Сергушина і Маремуха все боявся, щоб нас петлюрівці не затримали?

— Іще б не пам’ятати! — сказав Куниця, і я зрозумів, що вечір над могилою забитого більшовика запав і в його душу. — Слухай, а де ви з Маремухою і Бобирем живете?

— На Приморській. Два кроки від порту.

— Гай-гай!.. От жаль! — сказав Стародомський. — Коли б я знав, завжди під час стоянки прибігав би до вас!..

Про все вже ми переговорили в каюті четвертого штурмана, і враження було таке, наче ми не розлучались ніколи. Ми зрозуміли, що не тільки самі виросли і з хлопчиськів стали дорослими, але й виросла за цей час і зміцніла наша молода країна.

Я узнав, що ще в Чорноморському пароплавстві Юзик був прийнятий в ряди Комуністичної партії. Найстарший із нашої трійки побратимів, він перший з нас, в Ленінський призов, став комуністом.

Лежачи на плюшевому диванчику і упираючись ногами в перегородку сусідньої каюти, Юзик спитав:

— А винахід твій — це щось важливе, Василю? Чи дрібничка?

Довелось розповісти і про це.

… Знайшлися люди, які дали рух моїй пропозиції. Резолюція Андрихевича, в якій я був названий «молодим фантазером», налякала майстра Федорка, але не вплинула на червоного директора заводу. Адже і самого Івана Федоровича дехто намагався в Укрсільмаштресті назвати «рискованою людиною», за те, що він надумав, не спиняючи виробництва, піднімати дах над ливарним цехом і добудувати мартенівську піч для виплавки сталі.

Директор викликав мене до себе і сказав: «Молодець, Манджура! Дій і далі так напористо. Працювати працюй, норму виконуй, а мозком воруши, живи з розмахом!.. Не будеш заперечувати, якщо ми приставимо до тебе інженера-конструктора на тиждень? Не для співавторства, звичайно, а для технічного оформлення проекту?»

Я, звичайно, охоче згодився.

Незабаром біля прохідної з’явився плакат: «Молодь заводу, рівняйся на молодих ливарників! Раціоналізаторська пропозиція Василя Манджури заощаджує заводу щодня 660 робочих годин. Його пропозиція про знищення коминків і перехід ла центральне підігрівання убезпечує робітників од простуди та інших захворювань!»

Плакат цей, як з’ясувалось згодом, зробили, за порадою Головацького, ті ж самі художники з юнсекції клубу металістів, які малювали карикатури на відвідувачів салону Рогаль-Піонтковської.

У наказі по заводу директор Руденко об’явив мені подяку і видав премію — п’ятсот карбованців.

Уже «тропічні меблі» не загрожували більше мені та хлопцям. Тієї ночі, коли, розмовляючи з Юзиком, я їхав на пароплаві, лежачи на його вузенькому ліжку, мої приятелі відсипалися дома на зручних ліжках з пружинними матрацами. І моє ліжко стояло там, у мезоніні, застелене пухнастою зеленою ковдрою.

На ці несподівані гроші ми виписали «Робочий університет на дому», журнали «Огонек», «Прожектор», «Красная панорама» і «Смена» з додатками, а також газету «Комсомольская правда».

За допомогою Головацького я вибрав собі в Церобкоопі чудову «трійку» з коричневого шевйоту і черевики «Скороход».

І все-таки у мене лишилося дев’яносто п’ять карбованців, які я відніс в ощадну касу. Правда, ні хлопцям дома, ні тим більш Юзику я не сказав, для чого потрібні мені були заощадження. Це була таємниця: я вирішив зберегти ці гроші на той випадок, якщо вони потрібні будуть Анжеліці в Ленінграді. Незалежно від того, чи захотіла б вона скористатися з моєї допомоги, я вважав себе зобов’язаним підтримувати її на самому початку її самостійного життя.

— Ну, тепер я розумію, чому тебе обрали делегатом конференції! — сказав Юзик, вислухавши мене. — А які твої плани на майбутнє?

— Уже вирішено, Юзику! — відповів я з гордістю. — Разом з хлопцями в робітничому університеті буду вчитися. Удень — на заводі, увечері — за партами. Незчуєшся, як і зима мине. А ти де взимку будеш, коли море замерзне?

— На Чорне море подамся. Одеса — Сухумі. А може, на криголам улаштуюсь. Рибалок у путину виручати на Азовському морі.

— Маленький, мабуть, криголамчик?

— Та невеликий. Моряки сміються: «П’ять казанів — шість вузлів. Хвиля б’є — два дає». А мені що? Поки молодий — штурманську справу можна. І в каботажі вивчити, аби була охота. А потім, дивись, і океанські пароплави сюди підкинуть. Далеко ходити будемо. Можливо, і в Арктику звідси махнемо. Я он, бач, на дозвіллі лоції Баренцового та Карського морів вивчаю! — І Стародомський кивнув головою в бік етажерки.

— Отже, ти теж задоволений, Юзику?

— Я? Запитання! Коли я бачу перед собою картушку компаса, у мене душа радіє. Море хлюпоче за бортом, сопе внизу машина, а я не сплю і знаю, що мені одному доручена доля пасажирів. Вони всі спокійно відпочивають у каютах, звіряючись на мене, — і я повинен провести судно вірними фарватерами!.. А морів на мій вік вистачить. І зірок, по яких можна без складного приладдя визначати місцеперебування… Ну, а тепер давай спати, Василю! Мені з чотирьох на вахту заступати. — І Стародомський погасив світло.

Хвилі то підкидали пароплав на своїх крутих гребенях, то опускали його з розмаху у морську вибоїсту пучину. Поскрипуючи, пароплав перевалювався через їх швидкі гребені і лопотів колесами, приборкуючи нові водяні вали, що бігли йому назустріч. Далеко внизу рівномірно стукотіла машина, як пояснив мені Юзик, такої потужності, що здатна була б дати світло не лише нашому місту, але ще й сусіднім приазовським селам.

Пароплав ішов за визначеним курсом, я прислухався до розміреного зітхання його машини і думав про те, як це добре, що ми з хлопцями не помилились у виборі нашого шляху. Гарно написав мені про це з Черкас батько в своєму останньому листі. Він розповідав, як довелося йому колись умовляти тітку Марію Опанасівну від безглуздого наміру взяти мене з собою в Черкаси. «А я вважав, Василю, — з запізненням признався батько, — що правильніше буде залишити тебе у фабзавучі. У тебе зараз хороше ремесло в руках, і хоч прийшов ти до нього через труднощі, але це краще, аніж за тітчину спідницю держатися. Вірю, що, ставши на правильну самостійну дорогу, ти вже не зійдеш з неї. Також схвалюю твоє рішення йти вчитися у вечірній робітничий університет. Молодець, синку! Радянська влада дає тепер молоді все, про що ми, люди старшого покоління, і мріяти не сміли. І гріх було б вам не скористатися з. цих завоювань революції, Учись, дорогий, не розтрачуй своєї молодості на пусте, пам’ятай, що комуністичне суспільство можуть побудувати лише письменні люди, з твердим характером, які ясно розуміють, до чого вони прагнуть».

Маріуполь відкрився на світанку, весь білий і на диво чистий у промінні ранішнього сонця.

Тільки-но вловив я сонними очима рожевий відблиск світанку в ілюмінаторі — миттю схопився. на ноги. На диванчику Юзика вже не було, постіль прибрана. Стародомський пішов на вахту, так і не розбудивши мене.

На палубі шурхотіли швабри і шипіла вода, вириваючись із шлангів. Мускулясті матроси босоніж у підкачаних холошах обливали палубу.

Я швидко сполоснув лице водою з умивальника і, посвіжілий, вискочив з каюти.

Палуба під моїми ногами блищала від води. Чисті її дошки пахли свіжістю. Розвівався на щоглі вимпел.

Сонце, що сходило з підвітряного боку, рум’янило білі баранці, які бігли з осту. Куди їм було до вчорашніх гороподібних хвиль з довгими гребенями! Вийшло так, як і завбачив Куниця: вітер, подувши від Ростова, не тільки вгамував штормову хвилю, але й нагнав у море немало прісної донської води. Море пожовтіло ще більше і де-не-де зливалось кольором з піщаними берегами Таврії.

Маріуполь ішов на нас. Він одкривався щодалі більше. За ним димили труби великого заводу. Вогненні клубки полум’я виривалися з чорних пузатих доменних печей. «Значить, там Сартана!» — зразу догадався я.

За містом, біля залізничної станції Сартана, розкинулись заводи імені Ілліча. До революції вони належали компанії «Провідане». Найбільше, мабуть, буде делегатів на конференції з цих заводів. Адже це найбільші підприємства на всьому Азовському узбережжі! В одному цеху у них комсомольців більше, ніж у нас у цілому ЗЗК.

І як тільки я подумав про комсомольську конференцію, яка має відбутися, зразу занепокоївся: «А що я скажу на конференції?»

Напередодні від’їзду, передаючи мені мандат, Головацький порадив: «Ти, Манджура, обов’язково виступи! Поділись своїм досвідом. Тільки не хвилюйся! По дорозі обміркуй свій виступ».

От і обміркував!..

— Василю! Прокинувся? Іди сюди! — покликав мене Стародомський.

Він стояв на капітанському містку, в куртці з вузенькими золотими шевронами на рукавах, у форменому кашкеті, з біноклем на ремінці.

— Ну, як спалось? Добре? — спитав Юзик.

— Та мені добре, а ось тобі малувато.

— Нам не звикати. Служба така: одно око спить, а друге дивиться.

— А погодка славна, — сказав я, — ти вірно завбачив.

— Але, бач, на сході вже заволікає! — сказав Куниця, показуючи на хмарку, що з’явилася праворуч над обрієм. — Надвечір знову заштормить. Але ми на той час у гирлі Дону будемо… Який курс, Ваню?

— Норд-ост-тень-норд! — крикнув рульовий.

Все було нове для мене в цьому вузенькому коридорчику, облицьованому під морений дуб: важелі машинного телеграфу з стрілками і написами на білому циферблаті «Повний вперед», «Стоп», «Самий повний»; надраєні до блиску переговорні рупори, що йшли вниз, у машину; картушка чутливого компаса, що плаває, як велике очне яблуко, в спирті під склом.

Стародомський показував мені своє хазяйство, час од часу підходячи до рульового. Він звіряв курс на компасі з лінією на карті і поглядав на сторони, де ні-ні, та й виникали, погойдуючись на гребенях хвиль, віхи. Віхи показували лінію морського каналу і, вклоняючись нам, наче бажаючи «доброго ранку», зникали за кормою.

Слухав я друга, бачив крізь прозоре скло місточка місто, що виникало над морем, і думав:

«А що коли почати свій виступ на конференції з розповіді про долю трьох побратимів, які приїхали сюди, до Азовського моря, з далекого Поділля і стали активістами приазовського комсомолу?

Розповім, як ми з дитячих років ненавиділи петлюрівців і іншу погань, що заважала рости і розвиватися Радянській Україні… Розповім про Петруся Маремуху, про Куницю, про клятву, яку ми дали під зеленим бастіоном Старої фортеці… Може, пригадати, як ми вчилися, як вивчилися, розповісти, до чого ми прагнули в житті?.. Адже наші три маленьких життя дуже показові: що зазнали ми, те ж саме довелося пережити трудовій українській молоді. Поклястися і надалі бути вірними заповітам Ілліча. Сказати, що всім, що маємо і чого досягли, ми завдячуємо партії і комсомолу. Я дам делегатам урочисту обіцянку, що ми — побратими — і надалі будемо битися у себе в колективі за кожного молодого хлопця, відвойовуючи його у старого світу і виховуючи для служіння народу, для тих високих благородних цілей, які вказує нам Комуністична партія!»

… Над морем все вище здіймалось сліпуче сонце. Воно яскраво золотило гребені хвиль, і біле місто, овіяне міцним і солоним східним вітром, розкривалося в легкому серпанку липневого ранку.