Місто біля моря

На Кишинівську

Був вільний від занять вечір, і ми вийшли погуляти в місто. Петько Маремуха поважно виступав у своєму короткому кожушку, від якого пахло овчиною. Сашко Бобир на старі, драні черевики взув блискучі калоші і щільно застебнув на всі гудзики довге пальто жовтуватого кольору, перероблене з англійської шинелі, а я натягнув уже трохи тісну в плечах сіру чумарку, схожу на козакин. Вона була коротка в рукавах і гаплики її сходилися сяк-так: ще позаторік мені перешили чумарку з батькового пальта, але я дуже пишався нею, бо в таких самих чумарках ходили в нашому місті робітники окружкому комсомолу і багато хто з активістів.

Була субота, і тому в Старому місті було людно. Хоч не всі крамниці були відчинені, але їх яскраво осяяні вітрини кидали смуги світла на вузенькі, замощені плитками тротуари. По цих вузеньких тротуарах головної вулиці нашого міста — Поштовки — гуляли люди.

Якийсь тип напідпитку, добре вдягнутий і з перебитим носом, не соромлячись нікого, не криючись, наспівував пісеньку контрабандистів:

Можна було, звичайно, і нам приєднатися до цього гомінливого потоку, але ми цього не хотіли. Крім молоді з Карвасар, Видрівки та інших передмість, тут зараз, як завжди суботніми вечорами, прогулювалися молоді непмани-спекулянти. За два роки нашого навчання у фабзавучі ненависть до них не зменшилась, а розпалилася ще більше. У комсомольців і робітничої молоді було інше місце для прогулянок — алея біля комсомольського клубу.

Ми йшли просто по бруку. Ще недавно розтавало, зовсім по-весняному гріло сонце, а надвечір знову підмерзло. Калюжі затягнулися тоненькою кригою, на проіржавілих ринвах повисли прозорі бурульки.

— Даремно ти взув калоші, Бобир! Бачиш, як сухо, — сказав я Сашкові і стукнув підбором по замерзлій калюжі, з тріском проламуючи кригу.

— Не пустуй ти! — заверещав, відскакуючи, Сашко. — Оце так «сухо»!

Болото бризнуло Сашкові на блискучу калошу. Засмучений, він стояв посеред бруку, і у нього був такий пригнічений вигляд, що ми з Маремухою не стримались і розсміялися.

— Добрий сміх! — ще більше розсердився Бобир. — А ще член бюро… Приклад показує!.. — І витягши з кишені клапоть старої газети, він почав витирати калошу.

Сашко сердито сопів і раз у раз поглядав униз. Я знав, що Бобир дуже уразливий і сердиться із-за дрібниць. Щоб не дражнити його, я сказав тихо і миролюбно:

— Не ображайся, Сашко, я ж ненавмисне. Я не думав, що там болото.

— Ага, не думав… — спроквола сказав Сашко, але Маремуха, перериваючи нас, крикнув:

— Тихше, хлопці!.. Чуєте?

З-під високої ратуші-каланчі, що височіла посеред центрального майдану, почувся дзенькіт розбитого скла.

— Рятуйте! — крикнув чийсь здавлений голос.

— Ану, побігли! — скомандував я.

Ми помчали навпростець через майдан по обмерзлому слизькому булижникові. Висока чорна ратуша-каланча виразно виступала на тлі вечірнього голубуватого неба.

— То в пивній б'ються. У Менделя! — випереджаючи мене, на бігу кинув Маремуха.

Проминувши палісадник, що оточував ратушу, ми побачили, що Маремуха був правий.

Билися у приватній пивній Менделя Баренбойма, яка містилася під ратушею, у сусідстві з крамничками, що торгували залізним товаром та гасом. Під іржавою довгою вивіскою, на якій було написано: «Пивна під ратушею — фірма Мендель Баренбойм та сини», видно було освітлену вітрину. Хтось ізсередини шпурнув у широке бемське скло залізний стілець. Цей стілець, пробивши вітрину, валявся тепер на замерзлій грязюці. Крізь розбиту зіркоподібну дірку просочувався на вулицю тютюновий дим і чути було крики гостей, що билися.

Нам у пивну заходити не можна було: всі троє ми були вже комсомольцями. Ми зупинилися у палісаднику, стежачи за бійкою здалеку.

— А що, коли заскочити, га, Василю? — звертаючись до мене, сказав Бобир. — Може, допомога потрібна?

— Кому ти будеш допомагати? Спекулянтові? Напевне, знову непмачі побилися! — сказав я.

Погана слава йшла по місту про цю пивну. Нерідко в ній збиралися торговці, контрабандисти, кишенькові злодії. Такого «добра» ще чимало лишилося в нашому маленькому прикордонному місті з часів царату, з часів громадянської війни. В роки непу вони почували себе дуже привільно. Ці люди заходили до пивної Менделя влаштовувати свої справи. До того ж ішли чутки, що Мендель, окрім пива, підторговує потроху і чистим контрабандним спиртом — «ректифікатом», який приносять йому з Румунії. Не раз у «Пивній під ратушею» агенти карного розшуку робили летучі облави, не раз вони виводили звідти під зведеними наганами похмурих заарештованих королів кордону — «машиністів», як називали ватажків партій контрабандистів, що ходять за кордон, не раз після отаких облав Мендель спускав металеві штори і йшов на допити у міліцію, але поки що все йому минало, він якось викручувався, і його пивна продовжувала існувати.

Крики у пивній стали глухішими, і нарешті один по одному кілька чоловік вивалились на вулицю. Ми кинулися до них назустріч. Але тільки-но ми вибігли на освітлений вогнями тротуар, як Сашко зупинився і, обернувшися до нас, розгублено прошепотів:

— Хлопці, адже це…

Двоє нарядно одягнутих піжонів у костюмах з контрабандного бостону тримали під руки нашого фабзайця Яшка Тиктора.

Яшкові ноги підломлювались, комір гімнастерки був розірваний, гудзики повидирані «з м’ясом», а від лівого вуха до рота тягся кривавий слід подряпини.

Яшко загубив кепку, пишне волосся його розвівав вітер, але що здалося нам найстрашнішим д образливим у всьому його теперішньому вигляді — це кіровський значок, що блищав на пом’ятій і розірваній гімнастерці.

Біля Яшка метушився худорлявий чорноволосий чоловік у білому фартусі. Це був власник пивної Меидель Баренбойм. Підбігши до Тиктора і розмахуючи кулаками, він заволав на весь майдан:

— А хто мені заплатить за вітрину, ти, харцизяко?!.

Ледве ворушачи язиком, Яшко пробурмотів:

— Ось з цієї… спекулянтської морди візьми гроші, а я тобі дулю дам!

І, сказавши це, Яшко мляво тицьнув пальцем просто у товстуна в чорному костюмі, що підбіг до нього.

З носа в товстуна текла кров, і він маленькою пухлою рукою розмазував її по щоках, роблячись від цього все більш страшним.

— Це я — спекулянтська морда? — заверещав товстун. — Люди добрі, ви чуєте це чи ні? Це я, чесний кустар, є спекулянтська морда? Ах ти байстрюк невдячний! — погрожуючи Тиктору кулаками, але боячись його вдарити, кричав товстун. — Запам’ятай свої слова! Не дам я тобі більше замовлень. Не дам! Пив на мої гроші, їв тістечка на мої гроші, а тепер я спекулянтська морда? Тепер мене в обличчя ударив, шибенику, скалічив мене! Де міліція, чому немає міліції?

Але міліції, як на зло, поблизу не було. Збиралися на крик зіваки, але ніхто не знав, що робити з Яшком.

Помітивши нас, Тиктор спершу зніяковів, але потім радісно закричав:

— Хлопці, сюди! На допомогу, хлопці! Ця спекулянтська шпана мене побила! Ану, дамо їм!

Але ми не рухались з місця. А Маремуха прошепотів мені:

— Ти ж член бюро, Василю. Скажи йому…

— Ви з фабзавучу, хлопці? — почувся тієї ж хвилини поряд з нами дуже знайомий голос.

Ми обернулися і побачили інструктора окружкому Панченка. Він був у такій же самій сірій чумарці, як і в мене, в сірій каракулевій папасі з червоним верхом, високий, стрункий.

— А, Манджура! Здоров! — пізнавши мене, сказав Панченко і простяг руку. — Це ж, здається, ваш сокіл?

— Наш, — тихо, так, щоб ніхто не чув, відповів я.

— І комсомолець? — спитав Панченко.

— Комсомолець, — тихше підтвердив Бобир.

— Тоді ось що, — суворо і твердо сказав Панчедко, — негайно заберіть його додому. Буде бешкетувати — здайте у міліцію.

— Не треба в міліцію, товаришу начальник, — підійшовши, вкрадливо пробурмотів Мендель, — навіщо в міліцію? Я його прощаю. Хлопець молодий, випив на злотий, а сп’янів на десятку, ну й пошумів. З ким цього не буває?

Геть, громадянине! — прикрикнув на Менделя Панченко. — Це не ваша справа! — І, звертаючись до нас, спитав: — Як його звуть?

— Тиктор! — насупившись, сказав Бобир.

— Тикторе! А йди-но сюди! — покликав Панченко.

Похитуючись і потираючи щоку, Тиктор неохоче підійшов до нас. Від нього дуже тхнуло горілкою, але він намагався твердо стояти на ногах.

— По-перше, негайно ж зніми кімовський значок, — твердим, суворим голосом наказав Панченко, — по-друге, зараз же йди звідси. Хлопці проводять тебе… Ну! Значок!

Підкоряючись голосу Панченка, Тиктор поволі, намагаючись і взнаки не дати, що злякався, засунув руку за разуху і почав відгвинчувати маленький, вкритий емаллю комсомольський значок.

— А ви чого зібралися? Що тут, театр?! — обертаючись до зівак, крикнув Панченко.

Тиктор нарешті відгвинтив значок і тремтячою рукою подав його окружкомівцю.

— Негідник! — тихо, крізь зуби кинув Панченко і швидко сховав значок у кишеню. — Хіба про таку зміну мріяв Ленін?

Яшко здригнувся і похнюпив голову.

Поки ми вели його темними вузенькими провулочками, він ішов смирно і, здавалося, зовсім протверезів. Але тільки ми вийшли на освітлений Тернопільський спуск, що вів до Нового мосту, Тиктора знову розморило. Він якось ураз обм’якнув, став хилитися, намагаючись сісти на тротуар. Довелося взяти його1 під руки. Тиктор розсердився і спробував вирватися.

— Тихше, Яшко! Не роби галасу! — сказав Маремуха, хапаючи його.

— А тобі яке діло, ти, шмаркач! — прикрикнув на Петька Тиктор. — Та відчепіться від мене, я свободи хочу, чуєте? — Сказавши це, Яшко несподівано заспівав:

Уздовж Тернопільського спуску яскраво горіли ліхтарі, на тротуарі було багато перехожих, всі вони оберталися на хрипкий голос Тиктора. Мені здавалося, що кожен з них зиае Яшка, розуміє, що ми ведемо п’яного комсомольця. Давно вже я не відчував такого сорому, як у ці хвилини, А Я піко, мовби відчуваючи це, навмисне не вгавав і куражився, як тільки міг. Йому, очевидно, подобалося, що на нього дивляться.

— Ану, швидше! — скомандував я хлопцям. — Ти, Петько, підштовхуй його ззаду! — Сильним рухом я потяг Тиктора вперед.

«Швидше б перетягти його через міст, а там, у темній алеї бульвару, де нема перехожих, буде інша справа», — думав я, волочачи за собою Тиктора. З другого боку тяг його Сашко Бобир. Дошки Нового мосту обледеніли, і Яшко не йшов, а їхав по них, витягнувши вперед ноги і повиснувши у нас на руках. Йому вдалося-таки зачепитися за бортик дерев’яної панелі, і він, зразу зупинивши нас, впав на дошки. Бобир обережно запропонував:

— Давай понесемо його, га, Василю?

— Спробуй зачепи, — пригрозив Тиктор, — я тобі так приварю, що й зубів не визбираєш!

— Слухай, Яшко, ми ж тільки хочемо довести тебе додому. По-товариському! — сказав я твердо й спокійно. — Якого ж ти чорта…

Зовсім недалеко, за бульваром, зататакав кулемет. За першою чергою почулася друга, потім третя, і нарешті через якийсь час ми почули п’ять гвинтівочних пострілів, що гучно пролунали один по одному.

Добре знайомий кожному комуністові і комсомольцю сигнал чопівської тривоги пролунав над містом. У ті рота комуністи і комсомольці старшого віку були об’єднані в частини особливого призначення і скликалися на випадок потреби отакими тривожними сигналами. Де б ми не були — чи в гуртожитку, чи в ливарні фабзавучу, на комсомольських зборах або на прогулянці, — в усяку хвилину ночі і дня цей умовний сигнал повинен був знайти нас. Ми зобов’язані були, почувши його, кинути все і щодуху бігти на Кишинівську, до знайомого двоповерхового будинку, «в якому містився міський штаб ЧОПу.

Ми добре знали, що живемо всього в п’ятнадцяти верстах від кордону з панською Польщею і боярською Румунією і що слідом за такою тривогою в тихому і маленькому нашому місті може бути оголошений військовий стан. Тоді всі ми — чопівці, — поки підійдуть регулярні військові частини, зобов’язані будемо разом з прикордонниками прийняти на себе перший удар.

— Тривога… Так, Василю?.. — порушивши мовчанку, прошепотів Бобир.

— Тривога! — підтвердив я. — Бігом, товариші! Мерщій!

… Біля дверей штабу, що виходили на бульвар і Прорізну, нас зустрів начальник ЧОПу Полагутін. Довга дерев’яна кобура його маузера була розстебнута; із стривоженого вигляду Полагутіна ми відразу зрозуміли, що становище серйозне.

— Якого осередку? — спитав Полагутін.

— Фабзавучу! — квапливо доповів Сашко.

Полагутін перевірив наші чопівські посвідчення і наказав:

— Одержуйте зброю!

Ми біжимо довгим освітленим коридором у склад зброї. Одержуємо закріплені за нами ще з минулого року гвинтівки і по п’ять пачок патронів на брата.

— Тут заряджати чи на вулиці? — засовуючи патрони в кишені штанів, спитав блідий і трохи схвильований Петя Маремуха.

— Почекаємо наказу, — порадив й.

— А я вже зарядив, — кидаючи на підлогу обойму, сказав Бобир.

— Візьми на запобіжник! — прошепотів з побоюванням Петро.

Бобир підняв гвинтівку вгору і, тримаючи її навису, почав відтягувати запобіжник. Але запобіжник був слизький від масла, а пальці Бобиря задубіли. Гвинтівка ходила в його руках. Здавалося, ось-ось палець ненавмисно зачепить спусковий гачок і Сашко вистрілить у підвішену до стелі тьмяну вугільну лампочку.

— А дай-но сюди, каліко! — крикнув Петро, віднімаючи у Бобиря гвинтівку. — Дивись!

Але бойова пружина в затворі Сашкової гвинтівки була туга, видно, зовсім нова, і Маремусі теж одразу не вдалося відтягнути головку запобіжника…

У великому, просторому залі, де звичайно у неділю кожний осередок по черзі чистив зброю, зібралося вже багато комунарів-чопівців.

— Як ви встигли так швидко? — спитав нас директор фабзавучу Полевой. Він був без гвинтівки, але мав револьвер, який висів у нього збоку поверх ватянки.

Шморгаючи носом, Маремуха пояснив:

— Ми утрьох гуляли по місту, Несторе Варнайовичу, і раптом чуємо…

— Решта фабзавучників ще біжить, напевно! — не без задоволення докинув Саша Бобир.

У залі почали з’являтися наші комсомольці-фабзавучники — «гвардія Полевого», як нас називали в місті хлопці з інших осередків. Вони спітніли, розчервонілися, пальта і куртки у них були розстебнуті, на обличчях блищали краплини поту.

— Чудово! — сказав Полевой, перевіряючи очима прибулих. — Встигли вчасно… А де ж Тиктор?

Ті, що прибігли, перезираючись, шукали очима Яшка.

— Тиктора, товаришу Полевой, бачили п’яним… — почав був фабзавучник Фурман, але в цю хвилину на порозі з’явився Полагутін і уривчасто скомандував:

— Увага, товариші комунари!

Усі одразу притихли.

— Обстановка така: петлюрівські зграї, яким дали притулок за кордоном пілсудчики і румунські бояри, знову заворушилися. 6 відомості, що ще сьогодні вдень вони рушили до нашого кордону… Самі вони ніколи не наважилися б на такий крок. Ясно — за їх спиною стоять англійські та французькі капіталісти. Цілком імовірно, товариші, ш; о ще сьогодні вночі ці петлюрівські банди будуть перекинуті на наш бік. Разом з прикордонним загоном вам, чопівцям, доручено зустріти їх як належить… — І, одразу змінюючи грлос, Полагутін чітко і голосно скомандував: — Усім, окрім комунарів із фабзавучу, шикуватися! Старшина взводу фабзавучників — до мене!

Ми потіснилися, звільняючи прохід. Один по одному, високо піднімаючи гвинтівки, пробігали повз нас комунари міських осередків. Чим менше лишалося їх у залі, тим неспокійніше ставало у мене на душі. «А ми? Що ж буде з нами? Вони підуть за місто, у прикордонні ліси, в бойові дозори і секрети, а нас, молодших, як і під час попередніх тривог, надішлють вартувати до провіантських складів — сіно охороняти або поставлять у самому місті стерегти фортечний міст, щоб не підірвав його якийсь шпигун. Хіба цікаво стерегти забиті до верху фуражем дерев’яні амбари або на очах у всіх сидіти у засідці біля людного, освітленого електрикою фортечного мосту!»

У зал вбіг літній комунар-залізничник у форменому кашкеті й крикнув:

— Всі люди вишикувані, товаришу начальник! Приїхав секретар окружкому.

— Картамишев уже тут? — радісно спитав Полагутін і, міцно потискуючи руку Полевому, додав: — На все добре, Несторе Варнайовичу! Бажаю успіху. Пильнуйте: вам довірено дуже багато… До побачення, товариші! — І зник у дверях.

— Ми залишимося в наряді. Будемо охороняти штаб і склади ЧОПу, — урочисто оголосив Полевой. — Шикуватися!