Місто біля моря

Як виробити ковкий чавун

Стало зрозуміло, що завод уже близько, коли до нас донісся запах курного вугілля. Так само пахло в нашій, фабзавучній, кузні.

Десь поблизу сопів двигун. Вуличка, обсаджена вздовж тротуарів жовтими акаціями, упиралась в іншу, яка лежала перпендикулярно. Ми звернули в цю нову вуличку і одразу ж за рогом побачили, що вона вся перегороджена високим стулчастим парканом із зелених брусків. У центрі паркана були такі ж стулчасті ворота. Над ними висіла красива півкругла вивіска із залізних літер, прикріплених до дротяної сітки:

У ту хвилину, як ми стояли на розі, біля стіни заводу, ворота несподівано відчинились, і звідти, з заводської території, виїхала ціла валка жаток-самоскидок. Візники, поганяючи коней, сиділи збоку, на пружинних сидіннях. Схожі на крила маленьких вітрячків, граблі були виключені і не рухалися. Жатки проїжджали новенькі, як видно, щойно пофарбовані чорною і червоною емалевою фарбою.

Слухаючи, як торохтять на вкритому жорстким діабазом бруку широкі чавунні колеса жаток, бачачи, як підстрибують на вигнутих сидіннях загорілі візники в брезентових куртках, я мимоволі згадав далекий прикордонний радгосп над Дністром, в якому довелося мені працювати три роки тому. Ось такими ж приблизно жатками збирали там радгоспну пшеницю.

Але ті, радгоспні, жатки були старі, розхитані, з іноземними написами, вони дісталися радгоспові ще від панської економії. А ці, перед нами, були новенькі, радянські. Хоч сонце ховалося ще в хмарах, але вони блищали. Широкі їх полички вилискували. Гострі ножі ходили зараз вхолосту, як у машинці для стрижки волосся, і відчувалось: попади їм назустріч колоски пшениці або жита — зони враз перегризуть їх і покладуть без зусиль перший шар колосся рівною борозенкою на просторий і гладенький щит.

— Тут такі машини роблять? — сказав захоплено Петро. — Дивись, деталей скільки! Це не наші соломорізки!

— Звичайно, тут. Дивись, он напис. — І гострозорий Бобир показав Маремусі на боці жатки фабричну марку: «УТСМ. Машинобудівний завод імені лейтенанта П. П. Шмідта».

— А що значить «УТСМ»? — не заспокоювався Петро. — Це, мабуть, станція, куди їх відправляють.

— Який недогадливий! — сказав я, пригадавши цей же напис у наших путівках. — «УТСМ» означає: «Український трест сільськогосподарського машинобудування».

— Які машини! — захоплювався Бобир. — Зібрати їх не легко! Це складніше, аніж мотор мотоциклетки! Здорово, що нас сюди відрядили!..

Вахтер послав нас до маленького одноповерхового будинку в глибині заводського двору. Ми спинились нерішуче перед дверима, оббитими чорною клейонкою. На дверях було написано: «Відділ робочої сили».

— Хто ж буде говорити? — спитав Бобир, оглядаючи нас. Видно було, що в цю рішучу хвилину він хвилювався.

— Василь — наш бригадир, він нехай і говорить, — квапливо буркнув Маремуха.

— Давайте путівки! — сказав я.

У довгій кімнаті з низенькою стелею тріскотіла машинка. Біля завитої білявої друкарки, жуючи в зубах цигарку, стояв, диктуючи, високий юнак у картатому сірому костюмі. Волосся його було напомаджене. Одразу кинулись у вічі його величезні черевики лимонного кольору з довгими гострими носами. Чорний галстук у твердому комірці його накрохмаленої сорочки був зав’язаний бантиком. Брюки на парубкові модні, в дудочку, старанно випрасувані і короткі — вище щиколотки. «От піжон!» — подумав, певно, не один я, настроюючись підозріло до цього нафранченого юнака.

— «… Таким чином, контингент робітників заводу поступово зростає», — диктував крізь зуби напомаджений юнак друкарці і, побачивши мене, здивовано спитав: — У якій справі?

— Здрастуйте! — Я підійшов до франта ближче. — Ось! — і подав йому путівки.

Він нахмурився, вийняв з рота пожовану цигарку, мовчки прочитав одну за одною всі путівки і, повертаючи їх мені, сказав глухим баском:

— Аут!

— Що таке? — перепитав я.

— Не потрібно, — з презирливим виразом обличчя відповів франт.

— Нам їх у школі видали. Від ВРНГ, — швидко заторохтів Бобир.

— Я письменний, — скоса глянувши на Бобиря, сказав юнак у «дудочках». — Повторюю: робітники даних кваліфікацій нам не потрібні.

— Але ж ми відряджені на ваш завод, товаришу! — сказав я, дивлячись просто в сірі очі франта.

— А я вас не запрошував! — І він, як у театрі, розвів руками. — Які можуть бути претензії, дивно! До того ж півгодини тому я прийняв на завод уже одного вашого випускника… Леокадіє Андріївно, як прізвище того блондина? Ну, того, що ви сказали, схожий на вашого знайомого товариша Крючкова.

— Тиктор, Яків Денисович! — заглянувши в якийсь папірець, в’яло відповіла друкарка. — І не на мого знайомого, а на донського козака Кузьму Крючкова. — Сказавши це, друкарка одвернулася від франта і нудьгуючим поглядом подивилась у вікно.

— Бачите. Було одне місце — Тиктора прийняв. І, до речі сказати, на свій страх і риск прийняв, бо, коли про це довідається міська біржа праці, мені можуть добру нахлобучку зробити! Своїх, місцевих, на черзі вистачає. Навіть футболісти є… От! А вас, молоді люди, на жаль… На жаль! — І франт знову розвів руками.

— Ми ж п’яті розряди маємо! — вигукнув Петро. — Стільки вчилися…

— Знаю і розумію, — обірвав Петра франт і викинув у кватирку недокурок. — Сам походжу з робітничого сословія і цілком розумію ваше скрутне становище, але цілковитий апсайт!

Зворушений співчутливим тоном, який вчувся в словах франта, я спитав:

— Що ж нам робити?

Знизуючи плечима, він сказав:

— Їдьте у Харків. Ніч їзди. Нехай ВРНГ вас перевідрядить на інші заводи. В Донбас, чи що. Вам же все одно.

— Що значить «все одно»? — обурився Маремуха. — Звідки у нас гроші ще й у Харків їхати? Ми на останню стипендію сюди сяк-так добрались.

— А я тут ні при чому, — сказав франт і подивився у вікно, видно бажаючи, щоб ця неприємна для нього розмова була закінчена якомога швидше.

Я дивився на випрасувані лацкани його тісного піджака, на загорілу, сильну, ну просто-таки бичачу його шию, на старанно вив’язаний бантик і думав: «Що ж робити? Що сказати йому ще, цьому нарядному здоровилові, який не хоче зрозуміти страшного нашого становища?»

Однак, почуваючи всю безглуздість і марність таких дій, я сказав друзям тихо:

— Ну, що ж… Ходімо, раз така справа…

— Оревуар, — буркнув франт і підійшов ближче до друкарки, щоб диктувати далі.

Вийшовши у двір першим, я сів на холодний кам’яний східець. Двоє робітників у брезентових куртках, вимазаних іржею, котили по рейках вагонетку, повну дрібного, але чомусь поржавілого литва. Я з великою заздрістю дивився на робітників, хоч вони були зайняті роботою чорною, яка не вимагає великого уміння.

— Що ж будемо робити, га, Василю? Чого ти розсівся? Чуєш! — стоячи наді мною, пробубонів Маремуха.

— Ми дурні, що зв’язалися з тим візником! Це я винуватий. Треба було з Тиктором іти. А тепер його вже зарахували, а ми на вулиці! — признався розгублено Бобир.

Слова Бобиря, його злякане, жалюгідне обличчя, вкрите розписом ластовиння, повернули мені холоднокровність.

— Візник тут зовсім ні до чого, Сашко. Ну гаразд, прибігли б відразу учотирьох сюди, а місце одно. Що далі? Тебе, припустімо, прийняли б, а ми що?

— Ти не сердься, Васю! Порадь краще. Ти ж і в Харкові був, путівки оці добував… — дуже миролюбно сказав Бобир.

Раптом у голові моїй зринули напутні слова директора нашого фабзавучу Полевого: «Не відходьте набік, коли на вашому шляху. зустрінуться невдачі. Не пасуйте. Зуби зці— пи — і знову вперед!»

Ці слова, та й уся прощальна промова Полевого сповнили мене ще більшою люттю до напомадженого бюрократа.

— Треба йти до найголовнішого, хто тут є… От що!.. До директора… А як і він не допоможе — в партійний комітет! — відрубав я твердо.

… Директор заводу, як виявилось, був низенький сивий чоловік у синій спецівці. Ми спершу навіть не повірили, що це якраз він і є хазяїн світлого кабінету, заставленого частинами машин, пропашниками, якимись деталями, пробірками з піском і мідними ошурками.

Кабінет директора скоріше всього нагадував лабораторію або складальну майстерню. Якби не діаграми на стінах і не великий дубовий стіл з телефонами, чорнильним приладдям і шкіряним вигідним кріслом, ми б подумали, що помилилися, зайшли не в ті двері.

Коли ми один по одному зайшли в кабінет, директор стояв біля лещат з зубилом і молотком у руках. Лещата були пригвинчені до підвіконня. В них видно було закріплену деталь, вкриту іржавим червонуватим пилом.

Затиснувши в лівій руці зубило, директор упевнено, не дивлячись під руки, як справжній слюсар, з розмаху бив по розплющеному кінцю зубила важким молотком, розрубуючи деталь пополам.

— Чим можу бути корисний, молоді люди? — помітивши нас, спитав він і, поклавши на підвіконня молоток, потер долоні. Був він схожий на старого майстрового і ледь-ледь нагадував інструктора по слюсарній справі з фабзавучу.

Уже в самому звучанні його голосу ми відчули, що директор — людина спокійна, уважна. Правда, він не став читати всіх путівок. Прочитав лише першу і, коли я розповів йому, в якому становищі ми опинилися, спитав:

— Всі подоляни?

— Так, з одного міста, — сказав Маремуха.

— Здалека ж вас принесло до нас! Вважай, майже, з-під самих Карпат та в Таврію! Я знаю ваше місто трохи. На австрійський фронт проходили через нього. Провалля там такі, скель багато, і якась фортеця на тих скелях стоїть.

— То Стара фортеця, вона й зараз стоїть! — сказав радісно Бобир, та й всі ми повеселішали.

— Але от не пригадую, — сказав директор, — хіба була там промисловість?.. Звідки ж у вас фабзавуч узявся?

— Фабзавуч є, а промисловості великої поки що нема, — відповів я директору, мимохідь ображаючи робітників «Мотора», які справді вважали свій заводик крупним підприємством. — Тому й надіслали нас сюди, бо поки дома розмістити ніде було. Нам секретар Центрального Комітету партії України говорив, що такі молоді робітники незабаром всюди потрібні будуть — і в Донбасі, і в Катеринославі, і… тут!.. — додав я.

Директор звів свої волохаті брови і подивився на мене уважно, наче перевірити хотів: а чи не брешу я?

— Це я бачу, що надіслали… — сказав він спроквола. — Але попереду не запитали, чи потрібні ви нам сьогодні, Броня для молоді вже вся давно заповнена. І де я вас розміщу — от питання.

Він знову взяв із столу наші путівки, погортав їх і в роздумі похитав головою.

— Хто з вас Маремуха?

— Я Маремуха! — вигукнув Петро, як на перевірці в ЧОПі, і підійшов до директора.

— Що ж ми вміємо робити, га, Маремуха?

— Я столяр і… потім… токар по дереву. Точити можу.

— По дереву? — Директор здивувався. — А я думав — по хлібові. Комплекція у тебе, знаєш, така… підхожа.

Ми з Бобирем засміялися, поглядаючи на Маремуху, який зніяковів і зразу ж почервонів. Трохи косолапий, огрядний, він стояв перед директором заводу, як солдат: руки по швах. Тільки штани його були пом’яті, всі в складках від довгого спання на твердій вагонній лавці.

— Уяви собі, Маремуха, ти народився в сорочці, — сказав директор. — Столярів хороших нам якраз не вистачає. А на біржі праці їх, мабуть, і нема. Ну, а хто з вас Манджура, Василь Миронович?

Тепер я підійшов до директора.

— Ти що, галичанин? — спитав директор.

— Чому? — оторопів я.

— Прізвище таке — галицьке… Хоча, правда, від вас до Галичини рукою подати. Вважай, один народ з нами. Збруч тільки й розділяє… Отже, чим нас порадує Василь Миронович Манджура?

— Я ливарник!

— Ливарник? — Директор зразу підійшов до маленького столика. Він узяв першу, яка йому трапилася, деталь і, подаючи її мені, запитав: — З якого металу відлита?

— З чавуну, — сказав я, глянувши на відламане ребро деталі.

— Невже? — Директор хитро примружився, пильно дивлячись на мене.

Не кажучи ні слова, він підійшов до лещат, вийняв а них стару надрубану деталь, затиснув у лещата нову і з розмаху вдарив по ній молотком. Деталь погнулась, як найзвичайнісіньке залізо, але навіть не тріснула.

— Отже, чавун? — запитав директор і подивився на мене ще хитріше з-під своїх волохатих брів.

— Ну і що ж! — сказав я повільно. — Всякі чавуни бувають. В’язкі, наприклад…

— Ти хотів сказати — ковкі? Чи не так, — помітно пожвавлюючись, поправив мене директор.

— Ковкі!

— А як здобути ковкий чавун?

— Треба… до звичайного, сірого чавуну додати трохи більше заліза… Ну, сталі трохи…

— Сталі? Стривай, але тоді ж, навпаки, литво кришитися буде? Сталь, вона, як відомо, крихкість дає.

— А треба спершу відлити деталь, а потім відпалити її в руді спеціальній… у марганцевистій руді, здається, — сказав я, пригадуючи оповідання нашого інструктора Козакевича.

— Ага, відпалити! — ще більш пожвавішав директор, і на обличчі його заграла радісна усмішка. — В тому-то й закваска! Я, брат, з цим відпалом другий рік морочусь, вважай, з того часу, як мене робітнича маса червоним директором висунула. В англійців ми після революції цей завод відібрали, а вони, тікаючи з білими, усі виробничі секрети з собою завезли. Думали, пропадемо ми без їхньої допомоги. І ми метикуємо помаленьку самі, що до чого. Оце докопуємося зараз до секретів відпалу з наукової, так би мовити, точки зору, щоб не провадити ливарну справу навмання. Я хочу і доможусь того, щоб у мене на заводі чавун був такої ж ковкості, як залізо. Розумієш? Щоб, коли селянин стане нашою жаткою пшеницю жати і наїде випадково на камінь, нічого з нею поганого не трапилося. Щоб зуб’я не посипались! А зуб’я ці, брат, — велика штука. Вони ножі від всякої капості оберігають. Розумієш? І от я хочу, щоб український селянин дякував нам за наші жатки! Мало базікати про змичку міста з селом. Змичка, вона в отаких зуб’ях теж міститься! — І директор погладив іржаву деталь, як живе кошеня. — Ну, а тебе, молодий чоловіче, чого навчали? — спитав він, перевівши погляд на Сашка Бобиря.

— По слюсарству п’ятий розряд дали, але я найбільше люблю мотори розбирати… — сказав Сашко.

— Навіть мотори розбираєш? От герой! Ну, а хто ж після тебе їх складати буде? — І директор, хитро посміхаючись, глянув на Бобиря.

— А я сам і складу, коли треба. Який, дивлячись, мотор. Якщо, скажімо, від мотоцикла типу «Самбім» — дуже навіть просто, — не втримався Сашко, щоб не похвалитися перед директором заводу.

— Доведеться, значить, тебе у ріс направити, — вирішив директор.

— У який такий «ріс»? — голос Сашка помітно затремтів.

— Це у нас зветься: «Ремонтно-інструментально-силовий». А для зручності вимови: ріс. Цей цех всі інші майстерні обслуговує.

Проглядаючи ще раз наші путівки, директор сказав:

— Отже, молоді люди, правдами чи неправдами, а все-таки на завод я вас візьму. Чого це, ви запитаєте мене, така ласка? А того, що в нашій країні, і тут є ще безробіття. Людей багато, а заводів поки що мало. Але вірю твердо: явище це тимчасове. Дуже скоро ми і безробіття позбудемось, заводи нові збудуємо, і, можливо, ніхто й не повірить, що було колись при Радянській владі безробіття. Але зараз воно є… Так от: сьогодні пройдіться в цехи, оформіться, а завтра, по гудку, прошу з’явитися до майстрів. Коли б ви були тутешні, я послав би вас у чергу, на біржу. Однак доводиться, повторюю, робити виняток. Але працювати чесно, на совість! Зрозуміло? Не прогулювати і не запізнюватись! Наш завод — радянський. Зрозуміло? Англійського капіталіста Джона Кейворта ми в Лондон вигнали і в свої руки діло його, нашим горбом нажите, взяли. Для своєї ж користі ми повинні хазяйнувати й берегти завод. Таких робітників, які по-хазяйському ставляться до свого заводу, у нас цінять і поважають… Комсомольці серед вас є?

— Ми всі комсомольці, — похопився сказати Бобир. — А Василь у нас навіть членом бюро був!

— Тим краще! — зрадів директор. — Комсомолята нам дуже допомагають. Коли оформитесь у цехах, сходіть у ЗЗК, до Головацького, станьте на облік і починайте нове життя.