Місто біля моря

У новому місті

Ми вийшли на вокзальний майдан, і в ту ж хвилину сильний порив вітру зірвав солом’яний кашкет з голови візника, який чекав із своєю лінійкою пасажирів біля вокзалу. Наче легенький сосновий обручик, кашкет, підстрибуючи, покотився через майдан.

Загорілий, кремезний візник миттю зіскочив з передка І кинувся навздогін.

— Тю! Тю! Держи, Володько! На Кобазову гору занесе! — кричали, сміючись, інші візники.

Гнаний вітром, кашкет котився зигзагами, і, уже наздоганяючи його, Володька став присідати, широко розставляючи ноги — так, наче курку ловив.

Незважаючи на те, що був кінець травня, тут було на подив похмуро і прохолодно. Вологий морський вітер здіймав брижі в калюжах, що блищали на майдані. Низенькі, з побіленими стовбурами акації гнулися од вітру, а по небу низько-низько, мало не чіпляючись за вокзальний дах, пливли хмари — похмурі, чорні, набухлі дощем.

Пригадалося дуже виразно в ці хвилини першого знайомства з новим містом залишене нами десь далеко позаду, на краю країни, наше рідне прикордонне містечко: смолисте, поросле зеленню, залите сонцем, овіюване карпатськими вітрами. Пригадались останні збори, станційний перон, мітинг на станції і напутні слова нашого комсомольського секретаря Микити Коломійця: «Перед вами розгортається широка далина світлого майбутнього. Будьте і надалі, на цих нових шляхах життя, вірними помічниками партії!»

Слова Микити обірвав голосистий паровозний гудок. Усі фабзавучники висунулися з вікон вагонів і, протискуючись між іншими пасажирами, заспівали улюблену пісню:

Яке прозоре було весняне небо в ті хвилини, коли пропливли перед нами знайомі будівлі вокзалу, як сонячно все було навколо!.. І от тобі — нас зразу кинуло в глибоку осінь. І це ще південь називається!

… Обтрушуючи з денця кашкета крапельки води і підбігши до нас, візник Володька крикнув:

— Ну що, молодці, поїхали? Карета графа Бенгальського до ваших послуг! — Він ударив долонею по лакованих поручнях лінійки.

Домовленості щодо візника в поїзді не було. Ми переглядалися.

Наш скарбник Маремуха, збентежено сопучи, тримав руку в тій кишені штанів, де в нього зберігалися громадські гроші. Бобир готовий був їхати не роздумуючи і з приємністю поглядав на лінійку. Таких лінійок у нашому місті не було — лише, старомодні фаетони.

— Тиктор стояв осторонь, біля стіни, тримаючи в руці важку скриньку. Примруживши очі, він розглядав майдан, що лежав перед ним, удаючи, що пропозиція візника його не стосується.

Маремуха несміливо запитав мене:

— То що ж, Василю, поїдемо?

— А може, пішки пройдемося? — сказав я.

— Куди пішки? — обурився Бобир. — Далеко!

— Давай поїдемо, — погодився я. — Але цікаво, скільки він візьме. Спитай-но, Маремуха.

— Яка такса? — запитав Петро.

— Божеська! — буркнув візник і, вибігаючи на ганок, взяв у Петра його корзину з чайником із білої жерсті. — Сідайте, сідайте, голубчики! Не скривджу! Це все ваше хазяйство? — І він показав на решту речей.

— Ні, чекайте, ми так не поїдемо! — зупинив я візника. — Скажіть, скільки, а потім сядемо. — І одразу ж подумав: «Знаємо ми ці штучки! Тепер ласкавий, обіцяє не скривдити, а там заправить — держись!»

— Вас четверо? — запитав, оглядаючись, візник. — Куди їхати: до курорту чи на Кобазову гору?

— До центру, — сказав я твердо. — От, за чотирьох скільки?

— Мене не враховуйте, я не поїду! — крикнув Тиктор.

— Чому? — спитав Маремуха.

— Візник — буржуйська розкіш. Спершу треба житло відшукати, а потім на візникові кататися, — відрубав Тиктор. І, помахуючи скринькою, він повільно зійшов по східцях на майдан.

— Зачекай, Яшко, так давай… — хотів було спинити Тиктора Маремуха, але я цикнув:

— Нехай іде… Починаються старі фокуси!

— Бідовий хлопець, — ображено сказав візник, похитуючи головою. — «Буржуйська розкіш» — ти диви! Та я буржуїв за мільйони не повезу. Я сам партизанську картку маю…

— Ну, так скільки до центру? — перебив я.

— Що ж, по полтинику з брата.

— Багато, — сказав я. — Поторгуйся, Петре!

— А скільки дасте? — злякався візник.

Петько бухнув:

— По двадцять копійок!

— Ну, гаразд, — згодився візник. — Поїдемо ради почину!

Першою він поклав на лінійку Петькову корзину з чайником і хотів було класти мій фанерний чемодан, але я запропонував хлопцям:

— А куди ж ми поїдемо з речами? Давайте краще залишимо речі на схов. І руки вільні в нас будуть.

— А не покрадуть? — спитав Маремуха.

— Дивак, хто ж покраде? Адже схов державний! — заспокоїв я нашого Скарбника.

Одну спільну квитанцію на речі ми вручили йому ж, і Петро, настраханий розповіддю про те, як мене обікрали в Харкові, з побоюванням, скоса позираючи на смуглявого візника, сховав цей дорогоцінний папірець у кишеню толстовки.

Ми посідали. Лінійка весело заторохтіла по бруку.

Обабіч бруківки тяглися викладені камінням канавки, залиті жовтою водою. Низенькі білі будиночки, криті то червоною, то сірою черепицею, стояли в глибині чистеньких двориків, посипаних піском і маленькими черепашками.

Де-не-де крізь жердини парканів видно було виноградники, молоді вишні, черешні, абрикоси; спалахували засаджені вогневою красолею і півоніями клумби.

Ми жадібно розглядали першу вулицю міста, в якому мали жити і працювати.

На одному з будинків на розі я прочитав табличку: «Проспект тринадцяти комунарів», і напис знову нагадав мені наше прикордонне місто, ЧОП і дороге слово «комунар».

— Давно дощить? — спитав у візника Петро.

— Як шторм почався. Вважай — третій день, — притримуючи гнідого, сказав Володя. — А вчора град випав. Здоровенний. Не град — картеч! Виноград молодий побило.

— А раніше жарко було?

— Африка! — відповів візник. — Я півдня з моря не вилазив — така спека стояла. Бачиш, загорів як.

Веселіше стало після цих слів візника. Значить, вітер і калюжі на вулицях — справа минуща, тимчасова, і в разі чого, якщо ми не знайдемо скоро житла, і на лавці бульварній переспати не страшно.

На тротуарі перед нами замаячіла знайома спина Тиктора. Він ішов у напрямі до міста широкими, розмашистими кроками, тримаючи на плечі зелену скриньку.

Ідучи уперто сам, він підкреслював, що ми для нього не компанія. І хоч ми розуміли це, кожному з нас стало соромна: «Ось наш же фабзавучник, земляк, іде з речами пішки, а ми, справді, наче буржуї якісь, трясемося на шикарній лінійці!» Найсовісніший і найлагідніший з нас, Маремуха, не стерпів і шепнув:

— Давайте гукнемо його, га, хлопці?

— Та гукнути можна, — сказав я, — але ж він ще більше задаватися буде. Хіба забув, як усю дорогу він кирпу гнув? Хоче, щоб до нього підлещувались, щоб його просили. Дзуськи!

— Василь має рацію, — згодився Бобир. — Яшко відомий… Іидуаліст. Нехай сам попроситься, якщо втомився.

Але Яшко і не подумав зупиняти лінійку. Він ішов, високо підвівши голову. Вітер розвівав його пишний білявий чуб, що хвацько вибився з-під сірої кепки. Злі очі його були примружені. Тиктор удавав, що зовсім і не помічає нас.

— «Буржуйська розкіш!» Тьху! — сплюнув Володька. — От кощій невмирущий, думає, я розбагатію на його двадцять копійок! Неси, скупердяга, свою скриньку… Ви що, з ним з одного краю, хлопці?

— Та так, рядом… — відповів я ухильно, не бажаючи розкривати перед сторонніми наші особисті взаємини.

— Мабуть, у будинок відпочинку приїхали? — запитав і візник, поганяючи коня.

— Чого це раптом? — здивувався Бобир.

— Дикі, еге ж?

— Які «дикі»? — не зрозумів я візника.

— Кажу — курортники дикі? Наймете собі приватно кімнатки та й будете загоряти на сонечку місяць-другий, ніжки догори.

Мене збентежили здогади візника, і я сказав суворо:

— Ми на роботу сюди приїхали. Закінчили в своєму місті фабзавуч і одержали призначення на завод імені червоного лейтенанта Шмідта. Є такий у вас?

— Іще б пак! Джона Кейворта колишній! Але ж туди давненько набору не було! Свої навідуються до контори день у день…

Ми перезирнулись.

— Мабуть, з маленькими розрядами, через те? — затремтілим голосом сказав Маремуха.

— Всякі. І з маленькими і з великими. Але якщо у вас призначення, то, може…

— Та ще які! — похвалився Бобир. — З Харкова, від ВРНГ України. Сам Фелікс Едмундович Дзержинський з Москви розпорядження давав. А в тих путівках сказано: «Прийняти без усяких». Покажи, Петрусю, мою путівку.

— От іще! — огризнувся Маремуха. — Буду я тобі на такому вітрі документи розгортати!

«Смішний Бобир, справді! — подумав я. — І товариша Дзержинського для більшої ваги назвав. Уперше побачив людину і вже розпалився: хоче йому такі важливі документи пред’являти».

Лінійка, підстрибуючи, котилася по довгому Проспекту тринадцяти комунарів. Володька коли-не-коли ліниво поляскував гнідого коня віжкою по шовковистому крупу.

На вулиці було зовсім порожньо. Зрідка зустрічались випадкові перехожі. Місто здавалося дуже тихим. Відчувалося, що кожна зайва людина тут на видноті.

«Якщо не всі місцеві жителі можуть знайти роботу, то що ж станеться з нами? Адже ми приїжджі, та й спеціалісти не дуже досвідчені. І рідні наші залишилися далеко, і Полевой, і Коломієць, і Панченко… Нікому допомогти нам буде в разі чого!» — міркував я, і щодалі неспокійніше робилося від таких думок.

— А жити ви де націлились, хлопці? — запитав візник.

— Та не знаємо ще… — сказав спроквола Бобир.

— А ви сюди на практику чи назовсім? — з явною цікавістю запитав візник.

— Якщо приймуть, то надовго, — пояснив я.

— Так слухайте, молодці! — заявив візник урочисто. — Я маю для вас квартиру. Казка! Чарівні мрії! Міський парк по сусідству, ціле літо музика грає. А як на дах вилізти, можна кіно безплатно дивитися кожного четверга. У моєї тітоньки. Слово честі! Та й море — поряд.

— Нам квартира не потрібна. Нам би тільки кімнату одну, — сказав я недовірливо.

— А чому ти, Василю, не хочеш квартиру? — спитав Сашко. — Коли дві маленькі кімнатки, то…

— Еге ж! А може, тобі ще туди рояль притягти і вітальню окрему, як у графа Потоцького? — накинувся Петро на Бобиря. — Хочеш квартиру — підшукай її сам, а ми з Василем і в одній кімнаті оселимося. Правда, Василю?

— Авжеж! — буркнув я, розуміючи, що нам хоч би на одну кімнату грошей наскребти, а не те, що на дві.

— От у тітоньки моєї і буде для вас кімната, — охоче згодився Володя. — Тітонька у мене дуже симпатична. Одна в усьому будинку живе. Сина її махновці зарубали, а вона…

— А тітонька прийме нас?

— А чого ж? Порекомендую — значить, все. Краще будете жити, аніж непмани якісь там. Приїдуть сюди, на море, жир спускати, та ще хрюкають: «Другий поверх, високувато, серце болить!» Клопоту з ними не обберешся. А ви будете тітці моїй саме якраз.

— У вашої тітоньки, виходить, власний двоповерховий будинок? — запитав я.

— Еге! Двоповерховий, — наче й не було нічого, признався Володька. — Тільки меблів нема — це погано. Але вам що? Ви люди молоді. Купите собі на перший час тропічні меблі — різні там ящики з-під апельсинів. Це недалеко… Н-но, Султан! — Із цими словами візник повернув ліворуч.

Лінійка з’їхала з бруківки і м’яко покотилась по курній вузенькій вулиці.

Тільки цього ще бракувало: у приватної домовласниці жити! В її власному двоповерховому будинку!

З кожною хвилиною я все більше хмурився. І чого ми зв’язалися з цим веселим, надміру балакучим візником!

Але коли лінійка раптом зупинилася на тихій приморській вулиці, залитій калюжами недавнього дощу, і ми, розминаючи ноги, нерішуче сплигнули на вологу піщану землю і коли Володька познайомив нас з своєю тітонькою — худою бабусею в довгій спідниці, з’ясувалося, що в неї. зовсім пролетарський вигляд.

Тітоньку звали Агнія Трохимівна. Сива, запнута простою, в чорну горошинку, бумазейною хусткою, вона вийшла до нас на вулицю з блискучим заступом у руках — цим заступом «буржуйка» сама перекопувала на городі грядки.

— Оце, тьотю, квартирантів тобі привіз. Прошу любити і шанувати, — сказав весело Володька, ляскаючи довгим батогом.