Місто біля моря

На прогулянці

У самому центрі міста, біля базару, височів квадрат будинків, що притиснулись один до одного. На тротуарах, під вікнами цих будинків, кожного вечора гуляла молодь. І хоч усі чотири тротуари належали різним вулицям, безцільне блукання тут називалося «прогулянкою на проспекті». Ті, що гуляли, рухались під освітленими вітринами магазинів, ну так чисто, як у нас на Поштовці! Як тільки ми злилися з потоком гуляючих, я зрозумів, що в кожному місті є своя «Поштовка». Щоправда, увечері в цьому приморському місті було значно тепліше, ніж у нас на батьківщині, на Поділлі. Загорілі хлопці ходили по панелі в білих легеньких «апашках», у світлих брюках, у сандаліях на босу ногу.

Було дуже душно, і Бобир, який вирішив похизуватися в своєму костюмі «ялинка», скоро зняв піджак і поніс його на руці.

Кілька разів ми зупинялися біля освітленого під’їзду клубу водників. У клубі показували комічну картину «Папіросниця із Моссельпрому» з Юлією Солнцевою та Ігорем Ільїнським у головних ролях. Але кожного разу, відговорюючи один одного, ми повертали назад. Ми вважали, що ще не маємо права витрачатися на кіно.

Маремуха заробив сьогодні три карбованці сорок копійок, я — два дев’яносто п’ять, а Бобир, хоч і вихвалявся, що біля п’яти карбованців, але з усього було видно, що він сам гаразд не знає, скільки все ж таки записали йому. Але навіть і цих грошей на руках у нас іще не було.

Правда, ми вже вирішили було купити найдешевші квитки, але тут я підслухав розмову глядачів, що наступного тижня цю саму картину будуть показувати на вільному повітрі у міському саду, і зразу від серця відлягло. От і чудово! Виліземо на дах і подивимося її безплатно.

— Гей, хлопці, ідіть сюди! — почули ми знайомий голос з бульварчика, що простягся з другого боку вулиці, перед клубом водників.

Ми вийшли на брук і побачили візника Володю. Він сидів, покурюючи, на лавці, в товаристві ще якихось двох людей. Володя був у морському поношеному кітелі і в крислатому солом’яному брилі. Коли ми підійшли ближче, я побачив поруч з ним своїх сусідів по машинках — ливарників Луку Турунду і Гладишева.

— Посуньтесь! — наказав Володя своїм співбесідникам, і ті звільнили для нас місце на лавці. — Сідайте, розповідайте. Ну що, прийняли вас на завод?

— Відстав ти, брат, од життя, — відсуваючись, сказав Лука. — З Василем ми, можна сказати, сусіди по машинках.

— А хто з вас зветься Василем? — спитав Володя.

Я ткнув себе пальцем у груди.

— Інших теж прийняли? — допитувався візник.

— А то як же! — сказав Маремуха таким тоном, наче і не могло бути інакше.

— Значить, у мене легка рука, — зрадів Володя. — Готуйте з цієї нагоди могорич!

— Могорич своєю чергою, — втрутився Бобир солідно, — а от де ви пропадали вчора? Домовилися ждати на вокзалі, а самі зникли невідомо куди.

— Я до Маріуполя їздив, — сказав Володя, — з інженером одним. Ото як познайомив вас з тітонькою, так зразу і подався в Маріуполь.

— Хіба туди поїздом їхати не можна? — здивувався я.

— Можна, але невигідна пересадка у Волновасі. Вважай, цілий день поїзда чекати. А цьому інженерові терміново треба було в Маріуполь, от і відмахали такий кінець.

— А назад порожняком? — спитав Маремуха.

— Майже що так, — сказав Володя, пожвавлюючись. — Тільки поїв на постоялому дворі, Султана підгодував — ну, думаю, поїдемо собі тепер порожняком. Раптом, не знати звідки взявся, підходить якийсь дивак із чемоданчиком: «Чи не візьмете мене з собою туди?» — «А чого ж, — кажу, — за двадцятку хоч на край світу». Думав, торгуватися буде, але ні: вийняв гроші без усяких. «Давай тільки, — каже, — поїдемо швидше». А мені що? За такі гроші можна їхати.

— Справді двадцятку дав? — поцікавився Гладишев.

— Думаєш, жартую? Два червінці новеньких, ось вони, любенькі. — І Володя ніжно поляскав себе по нагрудній кишені куртки. — Весело доїхали. Пісень усю дорогу співали.

— Дохо дна в тебе робота, Володю, — сказав Лука. — Гроші платять, та ще й пісні підспівують!

— Її не кажи… — відбувся жартом Володя. — У мене грошей — як у жаби пір’я. В одній кишені смеркає, а в другій світає. А втім, дуже не заздри. Це сьогодні тільки так пощастило. Інший раз стоїш, стоїш перед тим вокзалом і думаєш — хоч би для сміху хто-небудь найняв, хоч до Матроської слобідки.

— Все-таки на свіжому повітрі, — сказав Гладишев, — пилюки не ковтаєш, як у нас в. ливарні.

— Нічого, Артеме, ось дах підіймуть, і в. нас пилюки буде менше, — зауважив Лука, і мені стало зрозуміло, що весь ливарний цех чекає підняття даху.

— Ти кажеш, Артеме, свіже повітря, — тихо відповів, мовби розмірковуючи про щось, візник Володя. — А я б від цього легкого, свіжого повітря рачки на завод вернувся, коли б не рука.

— Ви теж на заводі працювали? — нітрохи не приховуючи свого здивування, сказав я таким тоном, що Лука і Артем засміялись.

— А ти ж думаєш! — гаряче сказав Володя: видно, слова дійняли його до живого. — Я, голубе, не завжди кустарем-одинаком був. Дванадцять років на заводі працював. Хлопцем почав. Ще англійці жили з мене тягли. Коли б не рука, хто знає, можливо, зараз би майстром уже був.

— А що у вас з рукою, що? — спитав квапливо Бобир, оглядаючи загорілі і на перший погляд здорові руки, що їх Володя тримав на колінах.

— Та безглузда, загалом кажучи, історія трапилась, — сказав Володя. — Земляки, вони її знають (він кивнув у бік Луки і Гладишева), і вам, новакам, узнати корисно. Наче інструктаж матимете.

Тут, коли Махно в двадцять другому до Румунії подався, у місті в нас чимало його підручних залишилось. Не, знаю, самі вони побоялись у чужі краї за своїм батьком кудлатим тікати чи він їх тут, у Таврії, на розсаду залишив, — а тільки факт, що кишіло ними. А особливо багато їх тинялось по колонії, за вокзалом. Там раніше що не садиба була, то куркульська. Хазяї жили в колонії міцні: будинки кам’яні, виноградники великі, на причалах біля моря баркаси власні, а на березі від маяка до Матроської слобідки волокуші розстелені. Якщо виноград уродиться кволий — з моря грошву витягнуть. Ну, а як голод настав, дружинники-робітники давай у тих колоністів льохи оглядати — чи нема де хліба закопаного. Та й насправді: у місті голод, діти опухли, на вулицях усю кропиву та на кладовищі лободу для прожиття вищипали, а перейшов залізницю — інший світ. Усього вдосталь у колонії; під свято навіть окороки коптять і самогон гонять. Ідеш по вулиці голодний, ледве ноги волочиш, а тут як ударить тобі в ніс від їхньої святкової трапези, — розірвав би їх усіх, паразитів, живцем! Народ поголовне лихо терпить, а ці веселяться — «ту-степ» та «ойру» під грамофони витанцьовують.

Зрозуміла річ, колоністам не сподобалось, що ми їх обшуками допікаємо, добра їхнього торкаємось. Стріляти вони стали в дружинників. А тут, на заводі, ще англійці лишались. Джон Кейворт з чадами своїми — той зразу в Англію чкурнув, а своїх наглядачів дрібніших залишив. Оці його довірені зброю десь добували і колоністам нишком ночами підкидали.

І ось одного разу заходимо ми в світлицю до одного купця тутешнього — Бучило його прізвище. Не встигли ще двері за собою причинити, чуємо: кроки! Входять услід за нами двоє сусідів Бучила, теж із місцевих куркулів-колоністів, брати Варфоломієви. У шкіряних куртках обидва, у кубанках, штани з малинового бархату, і руки в кишенях тримають. «Ну, — думаю, — жарко нам зараз буде!» Знав майже, напевно, що обидва братки у батька Махна служили. З ними третій зайшов, начеб холуй їхній: Кашкет на прізвище, він же бнтута…

— Стривай, Володю, — перепинив я візника, — він у ливарному цеху працює?0 Червоною косинкою голову пов’язує?

— Він, він самий! — охоче ствердив візник. — Ну, так от… Оглянувся я — бачу, сам купець стоїть біля ліжка, усміхається. Ніякий, видно, йому обшук не страшний, коли підмога прийшла. А сусіди його, Варфоломієви, поставили біля дверей Кашкета — і до мене. А я, можна сказати, сам був. Помічник мій, Коля Сморгунов, — хлопчик спритний, карабіном володів, але від голоду ослабів зовсім. Не справитися б йому навіть з молодшим Варфоломієвим. І вийшло так, що доводиться мені мовби самому на себе удар приймати.

Старший Варфоломієв підходить до мене й каже:

«Ну що, Володю, брудна душа, прийшов у гості до сусіда — сідай».

«Нічого, спасибі, сяду», — говорю. І сідаю на краєчку стільця.

«Давай, — каже старший Варфоломієв, — хазяїне, частуй бажаних гостей!»

Бачу — приносить Бучило, усміхаючись, склянки, пляшку самогону, сало варене. А під стіною — його дочки, як на оглядинах, сидять. Обидві наречені Варфоломієвих. Зблідли, відчувають — не до добра таке частування.

Дивлюсь я Варфоломієву просто в лице. Страшно мені, але не боюсь, Радянську владу за плечима відчуваю. І прислухаюсь, про що його молодший брат з хазяїном перешіптуються.

Люська Варфоломієв наливав мені тим часом склянку самогону і каже:

«Пий, любий!»

«Чого ж, — говорю, — я перший? Може, вона отруєна! Випий сам».

«Ти що ж, — шипить Люська, — боїшся? Та ще й хазяїна ображаєш! Тобі, голодранцеві, повагу виявляють, а ти…» І раз — ножик вихопив.

Бачу я таку справу, моргнув Колі Сморгунову. А той, замість того щоб на мушку їх взяти, як торохне, що було сили, карабіном по лампі! Так мені гаряче скло на голову і посипалось. Що робити? Раз такий оборот — звалив я на стіл старшого Варфоломієва. Чую — посуд забряжчав, панночки верещать, тьма кромішня. «Аби, — думаю, — своїх швидше дочекатися!» І браунінг виймаю, щоб у вікно пальнути. Але тут якраз повз вухо табуретка пролетіла. «Ага, — думаю, — важку артилерію в хід пустили!» І повзу до виходу. Чую — сопе хтось поряд і хромом пахне. Значить, куртка шкіряна рядом. «Ну, — думаю, — , на тобі!» І рукояткою браунінга як дам! Поцілив прямо п© потилиці. Простогнав хтось з Варфоломієвих і кричить: «Держи двері, Кашкет, ми йому покажемо!» — і як бабахне у стелю. Тоді і я церемонитися перестав: застрочив у куток, звідкіля стріляли, з браунінга… Вереск, вогонь, гасом пахне, а Сморгунов від дверей голос подає… «Давай, — каже, — Володю, обеззброюй бандитів! Я їх не випущу звідси!» Добре йому говорити «обеззброюй»! їх з хазяїном четверо, коли не рахувати дівчат, а я — сам! І пробиваюсь собі повзком до дверей. Раптом чую — хтось наче замахнувся на мене і самогоном війнуло близько. Я пригнувсь і рукою голову затуляю. Аж тут — бжи-и-и-ик! По руці моїй!

Я спершу, знаєте, не відчув болю. Дарма що жили мені ножем перерізало та ще й череп зачепило! Відсмикнув я руку — і в кишеню за хусточкою. Але відчуваю — погана справа: пальцями не володію. Притиснув поранену руку другою рукою, душно мені стало, навіть піт на лобі виступив, і втома мене валить.

Насилу спромігся я крикнути Колі Сморгунову: «Бий їх, куркульських паразитів, бо я поранений!» А в цю хвилину Кашкет, ад’ютант їхній, вазони з вікна поскидав, головою шибку висадив і хотів туди, на сніг, рибкою! Але Коля Сморгунов у нього на прощання з карабіна бабахнув. Наші дружинники постріли почули, обох Варфоломієвих і хазяїна взяли. А я ось… скалічений лишився. Навіть склянку з водою важко підняти. Харчування погане в ті роки було, зрослося все сяк-так, а рука досі наче паралізована…

— Слухай, Володю, — спитав Гладишев, — а чому Кашкет вихваляється, що це його на фронті поранили, коли він од білих Катеринослав захищав?

— На фронті? — Володя засміявся. — А ти ніколи не купався з ним? Жаль! Скупайся при нагоді… Подивишся, куди куля входила, звідки вийшла. На фронті, брат, таких поранень не бував; хіба що у дезертирів, хто під шумок п’яти салом маже…

Повз нашу лавку, широко викидаючи ноги, пройшов знайомий франт з відділу робочої сили в довгих, гостроносих черевиках.

— А ось і Зюзя! — голосно сказав візник.

— Привіт! Привіт! — обізвався той, обертаючись на його голос, і, помахавши рукою, пішов далі.

— Оцей Зюзя нас на завод не хотів прийняти! — похмуро сказав Маремуха.

— Та що ти кажеш! — здивувався Володя.

— Правда, правда, — сказав я, підтримуючи Петруся.

— Дивно! — сказав Гладишев. — Невже забурів? А мені говорили, що Зюзя добре до робітничого класу ставиться.

— Оце так «добре»! — обурився Бобир. — Та коли б не директор заводу… Ось, послухайте… — І він розповів, як зустрів нас Зюзя у своїй канцелярії.

— Справжнісінький бюрократ. Пацюк чорнильний! — підтакнув я.

— А я хотів було до нього піти, у транспортний цех із своїм Султаном найматися, — сказав Володя.

— Та хоч би ж пояснив, порадив, а то просто: «Аут! — каже. — І їдьте собі в Харків», — з обуренням додав Бобир. — А от директор — зовсім інакше… Про все по-людському розпитав, перевірив, що ми знаємо…

— Ти з директора нашого, Івана Федоровича, не дивуйся, — сказав Лука. — Таких директорів від Севастополя до Ростова, по всьому узбережжі, не скоро знайдеш! Його вже і на завод Ілліча запрошували, і в трест український — не пішов. «Дайте мені, — каже, — завод підняти, техніку праці налагодити, англійську спадщину ліквідувати». Це він надумав підняти дах ливарні. «Нехай, — каже, — у найшкідливішому цеху найчистіше повітря буде», А ти не бачив, яку чавуночистку при ньому збудували? На диво гарну! Раніш, при Кейворті, в отій чавуночистці люди від сухот гинули сотнями. У сарайчиках литво чистили, увесь пил на легені осідав. А зараз любо глянути: чистота, свинцю багато, пил відсмоктують труби… А який він минулого року приїжджим троцькістам бій дав! Пір’я з них летіло. Ти Івана Федоровича із Зюзею не рівняй.

— Він що, висуванець? — запитав Бобир.

— Іван Федорович?

— Та ні, Зюзя.

— Футболіст, — сказав Лука спокійно.

— При чому ж тут футбол? — здивувався Маремуха.

— А при тому, — пояснив Лука, — що Зюзя був найкращий центрфорвард на все Запоріжжя, але там, на заводі «Комунар», з ним мало рахувались: працював у них у кочегарці, чи що. Ну, а наш головний інженер Андрихевич — болільник давній. Поїхав він одного разу в Запоріжжя, подивився Зюзину гру, бачить — хлопець ходовий, ну й переманив його Сюди. Тут йому, зрозуміло, раз-раз — і висування: заступником начальника відділу робочої сили. Платня пристойна, є на що харчуватися, щоб за м’ячем бігати…

— Головний інженер — це сивий такий? — обережно спитав я, пригадуючи слова Анжеліки про її батька.

— Він самий, — підказав Володя, — ваш сусід. Дивна людина, але футбол поважає…

— Донька в нього цікава, — не без приємності вставив Маремуха. — Василь з нею вже познайомився. Лапки тиснув на. пляжі…

— Та що ти? — Володя здивувався і подивився на мене з повагою. — Ти, виявляється, хлопець хвацький, не розгублюєшся! Але гляди: Зюзя дізнається, вмить тобі ноги поперебиває. У нього, брат ти мій, удар гарматний. Штангу м’ячем ламає…

Недалеко від нас, у порту, залунав переривистий гудок. Потім другий, третій…

— «Дзержинський» в Ялту відходить, — сказав Лука.

Ніколи в житті ми не бачили справжніх пароплавів, лише на малюнках. Мені дуже хотілося побігти в порт, подивитись на відхід пароплава, але, як на зло, Маремуха продовжував жартувати з мене і, підштовхуючи Бобиря, спитав у Володі:

— А що, хіба Зюзя — приятель інженерової доньки?

— Аякже! На велосипеді її катає часто і в гості до них ходить. Своя людина, одним словом.

— Я думаю, вони його як футболіста шанують, — зауважив Лука.

— Невже донька інженера — футболістка? — бухнув Петро.

— Уболівальниця! Підеш на гру дивитися — не сідай поперед неї, — застеріг Лука. — Всю спину тобі ногами стовче. Схибнулась на грунті футболу, як її татусь.

— Ну, це ти даремно… — заступився за мою знайому Гладищев, що мовчав досі. — Скаже теж: «схибнулась»! Панночка самостійна, розумна, багато книжок читає. А що уболіває за футболом, що з того? Хто в нас не уболіває, скажи? Хто голубами, інші футболом захоплюються. Головний лікар курорту Марко Захарович Дроль уболіває? Уболівав! Начальник порту капітан Сабадаш? Ясна річ! Зубодер мадам Козуля? Ще які Оця, з танцювального закладу… як її, мадам Рогаль-Піонтковська? Шалено! Навіть Лісовський, пій, як тільки гра — церкву на замок і на поле з своєю матушкою… Таке вже місто у нас шалене!

У словах Гладишева промайнуло прізвище, яке одразу повернуло мене до пережитого в рідному нашому місті, на далекому Поділлі. І я запитав:

— А ця Рогаль-Піонтковська, що ви назвали, не графиня часом?

— Біс її знає, графиня вона чи ні, а те, що ця мадам проста чудо-юдо на всю округу — факт… — сказав Гладишев.

— Найголовніший професор по танцюльках, — додав Лука.

— Що ж ми сидимо тут, друзі, та сухою бесідою задовольняємось? — кинувся Володя. — Може, підемо до Челідзе та по кухлю пива вип’ємо, га?

— Треба піти, правда, га, Василю? — пошепки сказав мені Бобир. — Бо як не підемо — образяться!

«Ходити в пивну комсомольцям? — подумав я. — Чи годиться так? З другого боку, і справді нові наші знайомі можуть подумати, що ми білоручки якісь, цураємось їх товариства або просто скнари. І, нарешті, хіба це великий гріх — випити кухоль пива?»

Але втома перемагала, і, пам’ятаючи, що завтра вранці треба на роботу, я сказав:

— Та ми не знаємо, адже нам завтра…

— Облиште їх, Володю, — : втрутився несподівано Лука. — Хлопці молоді, у роботу ще як слід не втяглись, ще й справді просплять. Нехай ідуть додому! А ти, друже, — звертаючись уже до мене самого, дуже сердечно сказав Лука, — напарника свого особливо не бійся. Він бурчить, гримав, але, взагалі, справедливий старик і ганяв тебе недарма. Все на краще… Зліший будеш! Ну, до завтрього!..

Ми розстались, і Володя перший, вийшовши з палісадника на брук, заспівав:

Кроків за тридцять від людного проспекту було порожньо і тихо, як у селі глупої ночі. Солодко повіяло матіолою, і в кущах одного з садочків, біля самої дороги, закричав перепел.

— А твоя симпатія, Василю, чи знає, що ти в нас у фаб— завучі у футбольній команді грав? — спитав не без єхидства Петро.

— Про кого ти говориш?

— Прикидайся! — І Маремуха весело гмукнув. — Наче не знаєш, про кого!

— Як її звуть, га, Василю? — спитав Сашко.

— Я забув.

— Він уже забув, ти чуєш, Петрусь? — глузував Бобир. — Тоді я тобі нагадаю, якщо ти такий забудько: Ан-же— лі-ка! Запиши, будь ласка, на пам’ять.

— Що це за ім’я таке: Ан-же-лі-ка? — втішаючися моїм зніяковінням, проказав по складах Маремуха. — Вперше чую. Дуже дивне ім’я! Напевно, закордонне.

— Денікінське ім’я, — підтакнув Бобир. — Ти думаєш, випадково вона нам «мерсі» сказала?

— Так усі буржуї говорять: «мерсі» та «пардон», — згодився Маремуха.

А я йшов знову мовчки, терпляче вислухуючи, як хлопці жартували з мене…

Далеко в морі гойдались, огинаючи хвилеріз, зелений і червоний топові вогні пароплава «Фелікс Дзержинський», що все віддалявся. Коли б я знав тієї ночі, кого він повіз на своєму борту в Ялту в кромішній пітьмі Азовського моря!.. Коли б я знав, то примчав би заздалегідь у порт і не став гаяти часу на пусті розмови…