Місто біля моря

Каверза

Через три дні незадовго до обідньої перерви в ливарню зайшов інструктор Козакевич. Він уже прогулявся через Лікарняний майдан до контори школи без кепки, залишивши в ливарні свою пропалену бризками чавуну важку куртку. Рукава його синьої, вицвілої блузи закачані; видно могутні мускули.

— Манджурець! «Донос на гетьмана злодея царю Петру от Кочубея!» — жартує він, подаючи мені сколотий цвяшком аркуш паперу.

З його голосу мені стає ясно, що Козакевич у чудовому настрої.

Беру читаю. Пише Маремуха:

Швидше затанцювала в моїх руках слизька трамбівка. Треба, що б там не було, заформувати до обіду цей маховик до соломорізки. Туго вганяю набійник під шпони дерев’яної опоки. Забиваю туди його клинчиком вологий пісок. Ось і остання клітка. Десь під затрамбованим шаром піску лежить відвологлий, холодний маховик. Шпурляю набік трамбівку, одним махом згрібаю з опоки зайвий пісок. Де душник? Ага, ось він. Ця гостра дротинка перелітає до мене в руку. Наколюю кожну клітку в опоці. Душник з шипінням входить у тугий пісок, іноді він натикається на чавунну модель маховика і гнеться.

Все! Можна відкривати.

Поблизу нема нікого з хлопців. Тільки Козакевич бережно розкладає на полицях новенькі, щойно пофарбовані модельки.

— Георгію Павловичу, давайте піднімемо, — звертаюсь я до інструктора.

Грузнучи в піску, Козакевич підходить до мого робочого місця:

— Клинці забив, повітря дав?

— Все, все, не бійтесь.

— Та я не боюсь, а буває — забудеш. Особливо ти. Після поїздки до Харкова весь час якийсь неуважний ходиш. Ну, взяли! — І Козакевич, нахилившись, береться за ручки опоки.

Понатужившись, піднімаємо її догори. Поворот — і верхню половину опоки ставимо на ребро під вікном. Козакевич, поправляючи рукав блузи, що відкотивсь, дивиться вниз, на сіру від присипки нижню половину форми. Круглий, воронований, здіймається над плацом обід маховика. Заллємо потім оцю порожнечу чавуном, і буде новий маховик крутитися під рукою у селянина, на його соломорізці, даючи силу барабанові в ножами, що ріжуть січку.

В одному місці форма, як кажуть ливарники, ледь-ледь «підірвала»: горбочок піску з верхньої половини форми прилип до обода моделі.

— Поправиш, — показує пальцем Козакевич.

Далекий гудок на заводі «Мотор». Перерва.

— Можна, я поправлю потім, товаришу Козакевич? Хочу в школу збігати.

— А я тебе й не примушую під час перерви працювати. Біжи, куди треба!

Стежка, вчора ще мокра і перетята калюжами, висохла під сонцем. Приємно бігти по ній через майдан у самому костюмі вперше після довгої зими! А ще приємніше ганяти на цьому майдані, коли заросте він подорожником, легкий футбольний м’яч, чуючи, як вітер свистить у вухах!..

Ось і школа! Перестрибуючи через дві сходинки, мчу на третій поверх. Згори іде Фурман. У руці в нього сніданок. Мабуть, у двір іде. Кожної весни, як тільки потеплішав, фабзавучники, наче жуки, виповзають під час обідньої перерви на шкільний двір і снідають там, під промінням весняного сонця, сидячи на іржавих казанах і поламаних похідних кухнях.

— Маремуха ще нагорі? — питаю я у Фурмана.

— Шашки для підшефного клубу точить, — відповідав Фурман, грюкаючи по сходах підківками каблуків.

Петрусів верстат стоїть якраз навпроти дверей. Вбігши в столярню, я одразу бачу широку спину Маремухи. Ганяючи верстат одною ногою, він обточує півкруглою стамескою-реєром довгу березову болванку. Тоненька жовтувата стружка вискакує з-під леза стамески і падає вниз. Нікого більше у столярні нема; лише в іншому кінці цеху, сидячи на дерев’яному скрипучому верстаті і задумливо дивлячись у вікно, снідає інструктор столярів Кушнір — Галин батько. У цеху приємно пахне свіжою сосновою тирсою.

— Бери їж, — каже Петро, старанно ганяючи верстат. — То твоя булочка лежить на вікні і ковбаса в газеті.

— А ти?

— Я вже попоїв, то все твоє.

— Ой Петрусю, марнотратиш! Витратиш стипендію за два дні, а потім знову кукурікати будеш, як минулого місяця!

— Чи й не біда! Незабаром і так стипендія кінчиться, зарплату одержувати будемо, — кидає упевнено Петро, розділяючи болванку лезом прямолінійної стамески.

Все-таки молодець Петрусь, — запасся для мене сніданком. Компанійський хлопець! Цей не буде, як Тиктор, жувати у найдальшому кутку ковбасу та озиратися, як би інші у нього не попросили. Маремуха завжди поділиться з другом.

Свіжа, рум’яна булочка з добре підсмаженою скоринкою хрумтить у мене на зубах. Такі булочки носить до воріт фабзавучу в перші дні після видачі стипендії вдова податного інспектора мадам Піднебесна.

А обрізки «собача радість» ми купуємо в бакалійній крамничці. Чудова це річ — обрізки, або, як їх називають по-вченому в Церобкоопі, «ковбаса прима-асорті»! Вона дуже дешева і, мабуть, найсмачніша. Купив чверть фунта, і чого там тільки нема: скибочки багрової полядвиці, окрайчики ліверної, жирні кружечки краковської, мисливські сосиски, рештки салямі з мотузяними хвостиками, обрізки кров’яної, а Сашкові Бобирю попався одного разу цілий кусман дорогого запашного окорока.

Заїдаючи хрусткою булочкою ковбасні обрізки, я стежу за Петрусем. Як він призвичаївся так швидко працювати? Раптом Петрусь спиняє верстат і говорить урочисто:

— Ми з тобою давні побратими, Василю, адже правда? Пам’ятаєш нашу клятву в Старій фортеці над могилою Сергушина? Таємниць між нами бути не повинно, правда? Ну, так от знай, що Яшко Тиктор копає під тобою яму.

— Ще що скажи! Яку яму?

— Так-так, не смійся. Це тобі не смішки. Він учора подав на тебе заяву в бюро осередку.

— Не лякай мене, Петрусю. Яка може бути заява?

— Я тебе не лякаю, Василю, а правду кажу: Тиктор написав у тій заяві, щоб тебе виключили з комсомолу.

— Мене? З комсомолу?.. Петрусю, та що-бо ти!.. Чи ти думаєш, що я Буня Хох і наді мною можна легко жартувати? Еге ж?.. (Буня Хох з передмістя Руські фільварки — це наш відомий міський божевільний).

— Ваеилю, — говорить Петро тремтячим голосом, — такими речами не жартують. Я тебе по-дружньому попереджаю, як давній побратим, а ти думаєш, що я говорю легковажно!

— Стривай, Петрусю, а що ж він пише в тій заяві?

— Ти думаєш, я знаю? Я не знаю! Я сам тієї заяви не читав, але бачив, як Тиктор віддавав її Коломійцю.

— Коломійцю? Микиті? Але з чого ти взяв, що саме на мене заява?

— А от послухай! Я вчора прибіг до Микити за журналом, а біля нього Тиктор. Чую, він каже Коломійцю: «Ти розумієш, Микито, я не хотів встрявати в цю брудну історію, але совість робітничого хлопця не дозволяє мені стояти осторонь. Справа це важлива. Словом, я тут усе виклав у заяві. Ти прочитай. Не знаю, — каже, — яка твоя думка, а мені здається, що Манджуру за це треба неодмінно вигнати з комсомолу. Такі люди тільки плямують нашу славну організацію».

— І ти сам чув, що Тиктор моє прізвище назвав?

— Я не глухий, Василю… І от, розумієш, дає Микиті аркуш. Я що? Хотів заглянути, а Тиктор помітив, рукою затулив аркуш і каже: «А вам що, молодий чоловіче, потрібно? Ваш номер вісім; коли треба буде, тоді й попросим!» Я туди-сюди, взяв журнал і пішов.

— І не прочитав?

— А як же я міг?.. Слухай, Василю, — квапливо, заглядаючи мені в очі, сказав Петрусь, — а ти такого, знаєш, підозрілого, нічого не зробив за останній час?

— Що я міг зробити? Чудний ти, Петрусю!

— Ну, мало хіба… Може, рекомендацію написав якомусь чужакові?

— Та я, як поручився минулого року за Бобиря, нікому відтоді більше і не давав.

— А в Харкові?

— Що в Харкові? Та я ж розповідав тобі, як там усе було.

— Але, може, ти там що-небудь таке вчинив?

— Що я міг вчинити поганого? Дивно!

— Ну, таке… може, набузив де-небудь… або напився, не дай бог, або потиличника дав кому… А може, вітрину розбив у магазині?

— Та що ти, Петрусю! Я ж не Тиктор… Флячки на базарі у спекулянтки їв — це вірно, обікрали мене, ну «Акули Нью-Йорка» — картину американську — дивився, і надала ж мені лиха година, а більше нічого такого.

— Ні-ні?

— Ні-ні!

— Цікаво, чого ж цей чубатий до тебе причепився?

— Не знаю.

— Слухай, Василю, — сказав Маремуха урочисто, — підійди до Микити та так прямо і запитай його: «В чому мене обвинувачують?»

— До Микити?.. А чого мені йти до Микити? Навмисно не піду. Коли я перший буду допитуватись, вийде, що я винуватий і боюсь чогось. А чого мені боятися? Смішно!

— Так, може, ти й маєш рацію… — протяг Маремуха.

— Ти, якщо хочеш, можеш запитати, Петрусю.

— Думаєш, не питав? — швидко обізвався Петро. — Питав… Яшко пішов, а я — до Микити. «Що це, — кажу, — за кляузу тобі Тиктор вручив?» — «Та так, — відповідає Коломієць, — обвинуваченнячко одно, крупного калібру». Я кажу: «Щь ж це за обвинувачення таке, скажи, Микито?» — «Та заява одна політичного характеру на Манджуру подана, — говорить Микита. — Але поки що, — каже, — Маремуха, давай помовчимо про це. Без зайвої балаканини. До засідання бюро держи язик за зубами!» Ну, я тоді, розумієш, і причепився до Микити: «Значить, — кажу, — щось дуже важливе, еге ж?» — «Як тобі сказати, — говорить мені Коломієць, — каверза у нас невидана. А взагалі, все це зразок людської підлоти!»

— Що, що? — перепитав я Маремуху.

— Зразок людської підлоти!

— Це він про кого? — спитав я, і голос мій затремтів.

— А я, думаєш, зрозумів? Ти ж знаєш нашого філософа! Він любить такі слівця, незрозумілі… І все-таки я тобі раджу: поговори з ним особисто.

— Ну, знаєш, не зможу!..

У столярню дуже не до речі вбігла Галя Кушнір. Вона була в синьому, до колін, спецхалатику, а волосся пов’язала голубенькою у білу горошину косинкою.

Останнім часом на неї все частіше стали задивлятися інші хлопці, і я переживав дуже. Хтось помітив це і написав крейдою над ковпаком кузнечного горна: «Василь Миронович Манджура страждає по Галі Кушнір — жах як!» Під цим написом було намальовано серце, більше схоже на нирку, щоправда. Воно було проколоте стрілою, і з нього витікав струмінь крові, густий, сильний, наче струмінь чавуну, який біжить по жолобу з вагранки. Напис цей, поза всяким сумнівом, підривав мій авторитет члена бюро осередку серед інших хлопців. Адже це дуже погано, коли твої особисті переживання виносяться на загальне обговорення: «Кохання повинне бути… найбільшою таємницею в світі!» — визубрив я напам’ять і навіть записав у себе в блокноті рядом з конспектом по політграмоті фразу з одного прочитаного роману. Коломієць, перевіряючи наші конспекти, натрапив на цей запис і запитав: «Це звідки ти видрав, Василю, таке міщанство?» Я не наважився відразу сказати, що цю фразу говорив якийсь царський генерал, і почав виправдовуватися. «Все одно — забобон!» — відрубав Микита, і довелося мені вирвати сторінку з блокнота. Але й цей напис над кузнечним горном я б пережив і кохав би Галю Кушнір, як і раніш, коли б не її власна поведінка.

Вона стала на бік Тиктора в історії з Францом-Йосифом! Сказав я їй, що Тиктор обізвав мене «монархістом», а Галя відповіла байдуже:

— А ти думаєш, годиться комсомольцеві відтворювати зображення тиранів і деспотів?

— Так я ж для практики. Ех, Галю! — сказав я докірливо, гадаючи, що вона згодиться зі мною.

А Галя Кушнір замість цього сухо так, наче я був для неї чужий, сказала:

— Для практики ти міг би якусь пташку заформувати. От у тата є письмове приладдя з мідним яструбом. Сказав би мені — відгвинтила б і принесла тобі для моделі.

— Спасибі тобі велике… Іншому комусь будеш приносити! — відповів я грубо, і на цьому наші особисті стосунки закінчилися.

Правда, дещо в глибині душі лишилось і в мене, і в неї. Ми не могли розмовляти спокійно і при зустрічах ніяковіли.

Оце й зараз, побачивши мене біля Петрусевого верстата, Галя зам’ялась, але потім, переборюючи зніяковіння, все-таки підійшла. Ледь помітний рум’янець з’явився на її щоках.

— А тебе, Василю, хлопці у дворі згадують, — сказала Галя. — Кажуть, Тиктор на тебе заяву якусь подав і хвалиться всім, що тобі погано буде. Що ти накоїв, га, Василю?

— Я? Накоїв?.. Я нічого не накоїв!

— А чому ж заява?

— Піди його запитай.

— Та він не признається. Каже, до бюро цього не можна розголошувати. Але все-таки, раз у церкві дзвонять, значить…

— Мені плювати на його заяву! І твоя церква тут ні до чого! — випалив я Галі. — Нехай хоч десять кляуз напише, я нічого такого не робив!

— А ти з Коломійцем говорив? — спитала співчутливо Галя.

— Навіщо?

— Як «навіщо»? — здивувалася Галя. — Ну, все-таки… Він наш секретар, член окружкому, давно тебе знає…

Тепер мене вже розсердило Галине співчуття. Та що це таке, справді?..

З двору один по одному стали вбігати фабзавучники. Обід скінчився. Щоб не подумали, що я боюсь, я сказав якомога спокійніше:

— Ну, я пішов до себе в ливарню, а то в мене там форма відкрита.