Місто біля моря

Доручення Коломійця

Показую листа хлопцям. Бобир прочитав і буркнув щось невиразне. Маремуха почухав потилицю і сказав:

— Навантаження солідне. Купити п’ять жаток — не п’ять в’язок тюльки!

— А що ж все-таки з Печерицею? — спохватився я.

— Цапнули його, певно! — сказав, запалюючись, Бобир. — Я ж вам казав, що бачив його тут.

— Тут бачив, а там цапнули? Чудеса! — сказав я, урезонюючи Сашка. — Все дуже туманно, словом…

— Чи ти забув Коломійця? — сказав Маремуха. — Він завжди любив туман пускати, де треба і де не треба.

— Але що ж робити, га, хлопці? — спитав я, повертаючись до доручення Коломійця.

— Іти до директора, що ж інакше! — хмикнув Бобир, мовби засуджуючи мене за те, що я сам не можу зрозуміти такої простої істини.

— Давайте разом.

— Сьогодні я — пас, — сказав Бобир. — У мене така робітка в аероклубі, що і ночі не вистачить.

— А ти, Петре? — спитав я і благально подивився на Маремуху.

— Та я ж тобі казав, Василю: у нас заняття по техмінімуму. Сам начальник цеху провадить. Хіба я можу не прийти?

Але до директора я не пішов, а пішов спершу за порадою до Толі Головацького.

Звичайно, я дуже добре пам’ятав радгосп над Дністром, про який писав мені Коломієць. Пам’ятаю, яким таємничим він мені видався, коли ми під’їхали до нього на кількох підводах пізно вночі. Сторожкі, високі тополі оточували садибу за білою кам’яною огорожею. Десь у стайнях коні хрумали овес. З темряви двору з’явився сторож з берданкою в руці і, перше ніж відчинити скрипучі ворота, довго допитувався, хто ми такі.

А хіба можна забути коли-небудь першу ночівлю в тому радгоспі, в хрусткому сіні, з гвинтівкою, притиснутою до грудей, під бляшаним навісом, що заслоняв зорі? Або вранішні купання в бистрій, іще холодній з ночі воді Дністра? Або запах сивої м’яти біля куща агрусу, який я знайшов випадково, блукаючи по запущеному саду?.. А які приємні були для мене поїздки по пошту для радгоспу в містечко Жванець щонеділі!

… Простягся в житах над Дністром курний путівець. Копита буланого коника м’яко ступають по пилюці, лишаючи позаду сірі хмарки. Я похитуюсь у рипучому сідлі і бачу на другому, бессарабському березі будиночки околиці Хотина і руїни стародавньої фортеці. Коник щулить вуха і все намагається схопити колосся жита, що вже дозріває.

А ще приємніше повернення назад з пакунком свіжих газет і журналів. Намотавши поводи на руку, в цілковитій тиші я розгортаю «Бедноту», «Рабочую газету», «Молодого ленинца», «Червоного юнака», перші номери «Комсомольской правды» і «Безбожника». Швидко перебігаю очима назви статей і вже зарані міркую, що буду читати вголос сільській молоді в червоному кутку радгоспу.

Полевой того літа доручив мені провадити по неділях голосні читання газет. Спершу я відмовлявся і навіть не уявляв собі, як я зможу, наче вчитель якийсь, розповідати новини з газет гарно вбраним молодицям та парубкам. Ох, як важко було провести перше голосне читання! Несила було відірвати очі від газетного аркуша. Спинившись на мить, щоб спокійно глянути на присутніх, я пригладив рукою волосся, а потім усе пішло, як по маслу! І навіть на запитання став відповідати.

І мене дуже порадувала зараз звістка про те, що в цьому, такому знайомому мені селі виникає молодіжна комуна. Це буде здорово!

Щодня веселі молодіжні пісні будуть перелітати в захоплену боярами Бессарабію. Поза всяким сумнівом, маленький двигун, що дає струм лише до десяти вечора, комунари замінять доброю електростанцією, і хто знає, можливо, те, що писалося в газеті «Беднота» про доїння корів за допомогою електрики, і справді стане дійсністю!

Я уявив собі колишній поміщицький двоповерховий будинок, переданий молоді, освітлений яскравими вогнями і дзвінкий від пісень в години дозвілля. Скільки молодих бес— сарабців перепливе до нас на світло цих вогнів! Бо на кого більше можна було надіятися тим понєволрним людям, як не на нас! Іншої надії в них не було — тільки наше щастя, що може, подібно до полум’я швидкої пожежі, коли-небудь перекинутися і в Бессарабію…

Але добре було міркувати так, ідучи до Головацького, і значно важче було спуститися з небес мрії про майбутнє у сьогоднішній день і виконати просьбу Коломійця.

Головацький теж був неабияк збентежений просьбою Микити.

— Твій друг трохи наївна людина, — сказав Толя, дочитуючи листа. — Думає, що це так просто — взяв та й виклав п’ять жаток! Але, з другого боку, така прикордонна комуна. — жива справа комсомолу. І залишити лист ваших друзів без відповіді не можна… Знаєш що: давай, лишень, махнемо до директора!

— Хіба він зараз на заводі?

— А ми його вдома відвідаємо, — сказав Головацький.

— Вдома? — перепитав я. — А чи це зручно?..

— А чого ж? Ми в громадській справі йдемо! Іван Федорович не якийсь там буржуазний спец, як, скажімо, Андрихевич. Та до того ж він наш партійний прикріплений. Ходімо, ходімо, нічого церемонитися!

Рішучий тон Головацького заспокоїв мене. Однак я був здивований, коли ми звернули з проспекту ліворуч.

— Руденко не в центрі живе?

— У Матроській слобідці. Відкритий усім вітрам разом! Там здавна селилися майстрові заводу. А Руденко, як тобі відомо, в ливарні до революції працював.

— А що, хіба не міг він у центрі міста оселитися.

— Звичайно, міг, — згодився Головацький, — тим більш, що директорський будинок стояв порожній тоді, та не захотів. «Навіщо, — каже, — мені всі оці анфілади та прихожі? Мені і трьох кімнаток досить. Та й вільніше там, над морем, як на курорті!» — І Головацький махнув рукою до узбережжя, до якого ми наближалися широкою небрукованою вулицею, облямованою канавами, зарослими лопухами і кови— лем. — І Руденко правильно вирішив, — говорив далі Толя, — взяв та й віддав будинок колишнього заводчика під нічний санаторій для робітників нашого заводу. Пошабашив робітник з слабим здоров’ям — і в цей будинок. В одній з прихожих — шафочки. Робу свою він вішає туди, роздягається — і під душ. Вимився, а тут в іншій шафочці йому приготовлена чиста білизна, халат, нічні туфлі. Чистота навколо, харчі поживні, тихої години додержують суворо, сплять при відчинених вікнах і влітку і взимку, увечері — культурні розваги. А вранці, по гудку, з цього санаторію просто на роботу.

— А сім’я у директора велика? — поцікавився я.

— Він та дружина.

— Дітей нема?

— Одного сина махновці зарубали. Другий син — льотчик, комісар ескадрильї. Зараз приїхав до нас у відпустку.

— Стривай, мені Бобир розповідав, що льотчик Руденко привіз в аероклуб учбовий літак…

— Оце він і є, син нашого директора, — пояснив Головацький. — Відчайдушний хлопець! Минулого року теж свою відпустку провадив тут, на байдарці махнув у Маріуполь. Ти собі уявляєш відстань? А якби його шторм захопив біля Білорічедської коси? Поминай, як звали!

І мені стало зрозуміло, чому з таким захопленням розповідав нам Сашко про цього льотчика.

— Чи застанемо ми Івана Федоровича? — спитав Головацький, звертаючи до місточка, перекинутого через канаву.

За кам’яною огорожею з пісковику, в яблуневому саду, стояв одноповерховий будиночок. Ми підійшли до його відчиненого вікна, з будиночка чути було тиху розмову і брязкання посуду.

— Либонь обідають? — шепнув Толя і, почекавши трохи, постукав пальцем у віконну раму, — Іван Федорович дома? — спитав він.

Кружевні занавіски розсунулись, і ми побачили загоріле лице нашого директора.

— А, молодь! От до речі! Я давно хотів вилаяти тебе, Анатолію.

— Мене? За що? — здивувався Головацький.

— За діло! — сказав директор. — Але давайте спершу до столу.

— Спасибі, Іване Федоровичу, ми вже пообідали, — сказав Головацький квапливо. — Ви обідайте, а ми вас на бережку почекаємо.

— А ви без церемоній, сідайте! — запрошував Іван Федорович.

— Ні, ні! — запротестував Толя. — Ми там будемо. — І він махнув рукою в бік моря.

За низенькими, карликовими яблуньками лежав пустир, густо порослий сизо-зеленим морським полином, будяком, широколистими кермеками, якорцями[7] і кропивою. Тут у великій кількості росли молочаї, таволга і навіть гілляста гармала з жовтими квітами. Оточена цією бляклою степовою рослинністю, майже біля самого берега була вкопана дубова лавка. Мабуть, під час шторму її запліскувало хвилями.

Першим на лавку сів Толя і, повертаючи до мене своє довгасте, чисто виголене обличчя, спитав сумовито:

— За що ж це він лаяти мене збирається?

— Може, Іван Федорович пожартував, а ти вже в паніку впадаєш! — заспокоїв я Толю.

— Ні-ні-і-і! Він за щось сердитий.

У ту мить позад нас почулися кроки. Майже вистрибом до хисткому піску до нас наближався Іван Федорович. Він вийшов у шльопанцях на босу ногу, в Синіх робочих штанях, а рукава його сорочки були закачані по лікті, відкриваючи сильні і загорілі, порослі сивуватим волоссям мускулисті руки.

— Так ти що ж це, друже ситцевий, в заводську їдальню з своїми комсомольцями носа не показуєш? — з ходу накинувся директор на Головацького і, сідаючи поруч, обняв його за плече.

Толя запально вигукнув:

— Іване Федоровичу!..

— Сам знаю, що Іван Федорович. Шостий десяток так величають. А ти згадай краще свої клятви, коли їдальню від-і кривали: поки робітники під час перерви будуть кофе пити чи чаювати, ми, мовляв, комсомольці, будемо громадську роботу провадити — про становище трудящих в Англії… А що вийшло? Заходжу вчора — ніякої агітації. Приходжу сьогодні— з усіх цехів люди, а тиша… Хіба можна так обманювати?

— Каюсь… Грішний, Іване Федоровичу, — сказав Головацький і, знявши картату кепку, нахилив голову так, що пасма його каштанової шевелюри торкнулися лави. — Ви розумієте, чому так вийшло? Ми готуємо зараз широку програму боротьби з танцями. І всі наші сили кинуті на цю ділянку.

— Танці — не головне, Толю, а частковість. Головне для нас зараз — виробництво, індустріалізація, сільське господарство, засвоєння культури. І всі сили нашого робітничого класу треба кинути сюди.

— А ми того до вас і прийшли, Іване Федоровичу, — квапливо сказав Толя і шепнув мені: — Давай листа, Василю!

Подав я лист Коломійця директору заводу, а в самого дихання перехопило від хвилювання. Зараз повинна вирішитися доля нашої просьби! Руденко вийняв з кишені штанів старечі окуляри в дротяній оправі і, надівши їх на гострий ніс, став читати розмашисту в’язь почерку Микити. Чим далі читав, тим лагідніший ставав вираз його очей, подекуди у червоних прожилках.

— Добре діло задумали хлопці, — промовив він нарешті, змахуючи листом. — В отаких комунах можна виховати ватажків селянства. І вони поведуть за собою маси, коли партія закличе нас до широкої перебудови сільського господарства. Але чим я можу допомогти? — от запитання. Мені категорично заборонено самому збувати продукцію. Я ж не магазин для продажу сільськогосподарських знарядь.

— Ну, а якщо у вигляді винятку? — обережно, запитав Толя.

— Який може бути виняток, от дивак! Та мене за такі винятки з партії виключать, а управляючий трестом під суд віддасть. Адже й так недодаємо планової продукції!

— Ну, а якщо ми самі зробимо жатки? — закинув вудочку Толя.

— Хто це — «ми»? Удвох із ним? — І директор кивнув на мене.

Толя образився:

— Звичайно, не вдвох. Уся заводська комсомолія. Молоді ливарники безплатно, у вільний час, віділлють п’ять комплектів чавунних деталей, а там далі їх приймуть, як по естафеті, комсомольці і молоді робітники інших цехів. І побачите, Іване Федоровичу, жатки не гірші вийдуть, як у старичків. Я сам у томильню до печей стану і відпалю литво на п’ять з плюсом.

— Та відпалити ти мастак, це я знаю, а от звідки я для вас чавуну візьму? Ти ж знаєш, Толю, що чавун мене і держить, — як і всю країну, до речі сказати. Коли б наші домни випускали чавуну більше, скільки можна було б ще таких заводів, як наш, збудувати! Адже основа всього майбутнього — важка індустрія, а вона ще не розмахнулася, як треба, і часом тисне на нас.

— Іване Федоровичу, рідний! А отой металевий брухт, що ми на комсомольських суботниках зібрали? Його ж іще не заприбуткували?

— Де там! Давно вже під мітелку все пішло.

Я перенісся думками в свої рідні місця і уявив собі скелясте місто біля дністрянських урочищ. Чимало старовинних турецьких гармат, ядер і іншого металевого мотлоху знаходили ми в закутках старовинних садиб, під стрімкими скелями берегів Смотричу, під бастіонами Старої фортеці і на Циганівці. А скільки всякого металевого брухту пізніших часів валялось у дворі воїнського присутствія, в колишньому духовному училищі, в будинку, де містилась колись духовна семінарія! Один час усі ці металеві частини почали було звозити на завод «Мотор», але припинили цю витівку, бо заводський двір не міг вмістити весь чавунний мотлох. І зразу ж смілива думка прийшла мені в голову:

— А що коли ми роздобудемо вам чавун, товаришу директор? — сказав я рішуче. — Ви дозволите нам зробити жатки?

— Якщо добудете чавун, товаришу ливарник п’ятого розряду, я охоче піду вам назустріч, — відповів директор усміхаючись.

… За півгодини з головної пошти я надіслав у рідне місто Микиті Коломійцю таку телеграму: