Місто біля моря

Знахідка під мартеном

Що не день — теплішало. Випадкові шторми чергувались з цілковитим безвітрям. Але пекучі дні, хоч як розморювали нас, не змогли затримати того, що було задумано. Корисне діло — виготовлення жаток для молодіжної комуни — мовби було поштовхом для інших починань.

Спочатку ми думали, що головний інженер не полінується прочитати другий номер стінної газети «Молодий ентузіаст» і особливо — статтю Закаблука. Але ні! З’являючись у цеху, Андрихевич кожного разу проходив мимо газети, явно не цікавлячись нею.

А ми продовжували думати про майбутнє цеху і, підтримані цеховим партійним осередком, закликали молодь заводу на недільник.

Ідучи вранці разом з Маремухою і Бобирем на недільник, я пригадав усе з самого початку: тривалі розшуки запасних частин і моделей до «кулеметів»; складання креслення по установці цих нових дванадцяти машинок у прольоті, який ми зарані назвали комсомольським; розподіл обов’язків між усіма активістами заводу в години недільника: нестерпну тяганину у відділі головного інженера, де з усієї сили хотіли замаринувати наш проект, і, нарешті, мою першу доповідь на бюро цехового партійного осередку.

Спершу я відмовлявся від доповіді. Здавалось, що найкраще розповість про наш задум Головацький, як секретар колективу і як колишній робітник ливарного цеху. Але Толя рішуче сказав:

— Не соромся, Манджура. Починання народилось у ливарні? Так? То кому ж, як не тобі, розповісти про нього партійній організації?

Молоді креслярі зуміли розмножити до засідання план майбутнього комсомольського прольоту. Перед доповіддю я роздав сині аркушики з білими лініями креслення всім членам партійного бюро.

Поки я доповідав, Флегонтов, вивчаючи кожну рису на синьці, раз у раз відривав свій погляд від креслення і переводив його крізь запилені вікна цехової контори в цех.

Там під закуреною стіною височіли купи пересохлого — іще, як ми говорили, «старорежимного» — піску. Під цим піском були фундаменти для формувальних машинок. Світова війна перешкодила заводчику Кейворту установити на цьому місці нові машинки. Виробництво жаток було припинене, частину робітників мобілізували в армію, а формувальники, які не пішли на фронт, робили цілим цехом лише одну деталь — зубчастий корпус для ручної гранати. Завод випускав сотні тисяч таких кругленьких, схожих на ананаси гранат. Формували їх швидко, і ніхто не лаяв робітників за те, що скрап, окалину, перепалений пісок і всяке сміття вони викидали в хапанині до недобудованого мартена. Так і утворилось цехове звалище, яке ми вирішили знищити.

— Добре діло задумали комсомольці! І підраховано все правильно, — підтримав нас Флегонтов. — Дванадцять нових машинок — це сотні жаток понад план! Це вільні місця для робітників, які ждуть своєї черги на біржі праці…

Біля цехових воріт ми розійшлись. Петро пішов у столярний цех, Бобир зразу ж зник у кладовій, де його хлопці орудували біля нових машинок. А я пішов до своєї «піщаної бригади».

Перше, що я помітив у цеху, була широка спина Тиктора. Стоячи біля машинки, Яків стягав синю сорочку.

«Прийшов-таки!», — подумав я з полегшенням.

За порадою Флегонтова і додержуючи слова, даного Головацькому, в суботу перед закінченням заливки я перший підійшов до Тиктора і сказав:

— Завтра недільник, Якове. Прийдеш попрацювати?

— Чув… — не дивлячись кинув Тиктор і став перекладати порожні опоки.

З такої відповіді я не міг ще зрозуміти, прийде він чи не прийде, і оце зараз, побачивши його з нами, зрадів.

Коли почали роздавати вільні лопати людям з інших цехів, Тиктор, лишившись у майці-безрукавці, перевальцем підійшов до мене і глухо запитав:

— Ну, а мені куди накажете?

— Вибирай що хочеш, — запропонував я. — Або тут — плац розчищати, або пісок носити. А може, хочеш пересіювати його біля бігунців?

— Лишуся тут, — вирішив Тиктор. — Ось тільки лопату візьму.

— Та ти б кепку надів, — глянувши на його пишну шевелюру, порадив я. — Запорошиться — не відмиєш…

— Дарма! — уперто труснув Тиктор білявим чубом.

Не минуло й п’яти хвилин, як він одцн з перших з розмаху загнав глянсову лопату в сухий злежалий пісок.

Скоро знялась така курява, що ми бачили один одного, наче в тумані. Натикаючись на окалину, на уламки іржавих опок, лопати скреготіли і швидко тупились.

Під жорстке їх дряпання я думав: «Ще зайвий кусочок металу залишиться на решеті. Просіють його хлопці, відділять од піску, і піде він разом з чавунними чушками в люк вагранки, а потім його знову принесуть сюди ж, на заливку, у важкому вогнедишному ковші…»

Признатися, до приїзду сюди я не розумів ще, яку цінність являє метал для майбутнього країни. Але після розмови з директором заводу я зовсім інакше став вдумуватися в це питання. Слова директора глибоко запали в мою свідомість, і тепер, звільняючи плац від завалів піску, я радів з кожного знайденого куска чавуну.

Чого тільки не було на звалищі! Обламані держаки лопат, якими орудували, можливо, ще до революції, і недолиті корпуси гранат, що навертали думку до тих часів, коли через моє рідне місто до Львова рухались озброєні такими ручними гранатами військові частини Південно-Західного фронту. Лопати виволікали обривки газет з твердим знаком і літерою «ять», осколки чавунних ківшиків, які застосовувались для води під час примочування форм, якісь шестерні і позеленілі гільзи від рушничних патронів.

Усе це разом з піском навалювали ми на носилки і виносили у двір.

Скоро Яків скинув із себе навіть синю майку. Його приклад наслідували й інші хлопці. Їх оголені по пояс спітнілі тіла вилискували при світлі електричних ламп. Ми раз у раз мимоволі поглядали в бік Тиктора. Радісно було вже одно те, що у вільний день він працював разом в нами, а не просиджував за мармуровим столиком у Челідзе зі своєю гоп-компанією та шепелявим Кашкетом. «Треба битися за кожну молоду душу і зробити її своєю, а не відкидати на поталу ворогам!»-пригадалися слова Головацького. І сьогодні я зрозумів, що в суперечці про Яшка все-таки був правий Анатолій, а не я.

«Але чому тоді не можемо ми битися за душу Анжеліки? Татусь її — буржуазний спец і не любить нас. Це факт? Так, факт. Але ж вона може стати кращою за своїх батьків?» Проте, називаючи її якось «самовпевненою мамзелею» і «гагарою», Головацький мовби відмахувався від неї назавжди. «Ні, Толю, чогось ти, голубе, не додумав!» — сказав я собі і ще дужче став орудувати лопатою. Руки сковзались по її гладенькому держаку, як по жердині у спортивному залі.

Настрій у мене був чудовий ще й тому, що вчора я одержав переслану мені Коломійцем листівку від Галі Кушнір. Виявляється, мій лист до неї не дійшов.

На заводі, куди була відряджена Галя, вільних вакансій не було. Профспілка металістів допомогла їй влаштуватися токарем у механічній майстерні суднобудівного заводу. З бадьорого тону листівки видно було, що Галя була цілком задоволена. «Можливо, наступного року, Василю, пбїдеш у відпустку морем, через Одесу, — так не забудь, що тут живе твій давній і вірний друг, — писала вона. — Неодмінно розшукай мене. А тим часом — пиши, не забувай!!!»

Три знаки оклику в кінці листа, та й уся Галина листівка, з видом на море, і особливо той факт, що Галя все-таки відшукала мене, викликали в душі моїй багато радості. «Я несправедливий був до Галі», — думалось мені. І, шпурляючи лопатою на носилки пересохлий пісок, я твердо вирішив у наступному році їхати у відпустку морем, через Одесу…

Не чекаючи, поки ми приберем увесь пісок, водопровідники уже тягли на новий плац труби для стисненого повітря. Спостерігаючи крок за кроком, як нагвинчували вони патрубйи, я мимоволі думав про винахід, який непокоїв мене всі минулі дні. То одне, то друге: жатки для комуни, приїзд Микити, підготовка до вечора юнсекції і багато інших справ відвертали увагу, заважали записати на папері те, що давно роїлось у голові…

Раптом я помітив, що Тиктор шпурнув набік лопату і, нагнувшися, схопив якусь мотузку. Потім він випростався і, побачивши монтера в синьому комбінезоні, який стояв на стрем’янці, крикнув:

— Хлопче, давай-но сюди!

Думаючи, що його запрошують навалювати пісок, монтер невдоволено відгукнувся:

— Не бачиш — проводку тягну?

— Злазь швидше! Тут уже є якась проводка!

Монтер неохоче зліз із стрем’янки. Помахуючи викруткою, він не поспішаючи підійшов до Тиктора і, ставши на коліно, неуважно подивився на обривок шнура.

Як щуриний хвіст, шнур стирчав з піску. Навколо скреготіли лопати, і ніхто не звертав найменшої уваги на Яшкову знахідку. Монтер нахилявся до шнура все ближче і ближче — здавалось, він хоче лизнути його язиком, — але раптом, як ужалений, схопився на обидві ноги і відскочив геть. Повівши очима навколо, він заволав не своїм голосом:

— Гей, спиніться!..

І зразу ж монтер з ходу вирвав з рота у Закаблука, що підбіг до нього, цигарку.

— Не панікуй!.. Скажи, в чому справа? — торкнув за плече очманілого монтера Тиктор.

— Я не панікую. Я всеобуч проходив, — пояснив монтер. — То не проводка… то бікфордів шнур!.. Розумієте!.. Хто тут за старшого?

Грізні слова «бікфордів шнур», як та блискавка серед ночі, освітила в моїй йам’яті невдалий наліт ворога на штаб ЧОПу. Я не знав, що робити: кричати чи рвати цей шнур?

На щастя, у цю хвилину з кладової вийшов Флегонтов. Поки ми очищали плац, Кирило Панкратович Флегонтов, Турунда й інші формувальники, старші літами, допомагали слюсарям з інструментального цеху перевіряти запасні машинки.

— Кириле Панкратовичу!.. Сюди! — крикнув Тиктор на весь цех.

Флегонтов ледь-ледь прискорив кроки і, підходячи до плацу, спокійно запитав:

— Що трапилось?

— Та ось, гляньте… — показав йому монтер.

— Бікфордів шнур?.. — кинув Флегонтов. — Звідки? — І зразу ж, приймаючи на ходу рішення, крикнув: — Ану, не паліть тут!

Він швидко вийшов у засклену конторку, і ми побачили, як заворушились його губи, коли він схопив телефонну трубку…

Поморились ми на недільнику до ломоти в кістках. Залишали цех уже присмерком, коли остання, дванадцята машинка переповзла— з дерев’яних котків на кам’яну основу фундаменту. Здавалося не раз, що від криків: «Раз-два — взяли!» шибки з даху посиплються на азартний колектдв молоді та стариків.

У проміжках між машинами теслярі поставили збиті ними чистенькі, що пахли смолою, ящики для формувальної суміші. Нова проводка уже біліла всюди. Змочена водою кам’яна підлога здалека здавалася воронованою..

Для того щоб нові дванадцять «кулеметів» застукотіли без перебоїв, треба було ще перевірити їх у серійній' роботі. Треба було чорноробам підтягти сюди сотні нових опок і розгородити гратчастими штабелями кожну пару робітників. Десятки тонн придатного для набивання, чисто просіяного вологого піску треба було перенести сюди від бігунців і розсипати купами заввишки на зріст людини на новому, відвойованому нами у цехового звалища просторому плацу. Але найважча підготовча робота була вже зроблена на недільнику.

Здавалось, можна було б нам, стомленим до знемоги, упасти зразу ж на жорсткі матраци і забутись у важкому сні. Попереду чекав на нас цілий тиждень відрядної роботи. Але ми, і повернувшись додому, все ще не могли заспокоїтися.

— Коли ж вони ту міну заклали? От питання, — сказав Бобир.

— Ясно коли: коли Врангель тікав! — відповів я. — Їх пароплави того року і в Азовське море заходили. А як прийшов час тікати, вони й вирішили висадити в повітря завод, щоб нам не дістався, але щось їм перешкодило. Дядя Вася недарма мені розповідав, як англійські техніки ночами в цехах шастали…

Унизу, в садочку, тріскотіли цикади. Чути було, як важко зітхає крізь сон у своїй кімнаті квартирна хазяйка.

Розмовляючи півголосом з друзями, я весь час думкою був іще там, у ливарні, і бачив знову, як обережно монтер відкопував під основою недобудованого мартена бікфордів шнур, засипаний піском. Ще до того, як з’явився в нашому цеху викликаний по телефону Флегонтовим начальник міськвідділу ДПУ — низенький, на перший погляд, добродушний чоловік у сірому коверкотовому костюмі, — сам Флегонтов оглянув таємничий ящик, таврований іноземними написами, і сказав, що вибухівки цієї цілком вистачило б, щоб висадити в повітря не лише основу мартенівської печі та «грушу» для плавки міді, але і капітальну стіну цеху, що велд до вагранок.

Толя Головацький показав на цей ящик з вибухівкою і сказав: «Дивіться і запам’ятайте, які подарунки залишила робітничому класу англійська буржуазія! Креслення вивезли, а вибухівку тут заклали. Для чого, питаємо? А для того, щоб, висадивши в повітря ливарню, зупинити на довгі місяці завод, щоб полити оцей пісок робітничою кров’ю».

— Одне тут незрозуміле, — порушуючи тишу, сказав Бобир. — Буржуї сюди вернутися хочуть. Навіщо ж їм, питається, ливарню висаджувати в повітря?

— Смішний ти, справді! — зовсім по-дорослому відповів Сашкові Маремуха. — А страхування нащо? Можливо, ще до революції Кейворт завод застрахував. Що б там не трапилось, він свої мільйони завжди від страхового товариства одержить, дай йому тільки знову до влади тут дорватися.

— Ну гаразд, — не заспокоївся Бобир, — а чого ж вони цей шпур надійніше не заховали?

У Петра сяйнула нова думка:

— Хтозна, може, хто-небудь з англійських холуїв навмисно витяг його наверх? Ми на це звалище весь час рештки чавуну виливали. Уявіть собі — потрапить краплина чавуну на цей шнур, і міна вибухне!

— Навіть страшно подумати! — кинув Бобир.

— Але ти ось що скажи, Сашко, — торкаючи Бобиря за плече, спитав Маремуха: — чого це начальник ДПУ з тобою за руку привітався? Ти знайомий з ним, чи що?

— Та він з усіма вітався, — ухилився Сашко.

— Не бреши! З Флегонтовим і з тобою лише, — заперечив Маремуха.

— Не знаю, — буркнув Сашко.

— Зате я знаю! Петре, дай сірники!

Маремуха пошукав рукою у себе у головах і, крикнувши «Лови!», кинув мені коробку. Чиркнувши сірником, я засвітив лампу і при її світлі вийняв з вишитої нагрудної кишеньки своєї сорочки згорнутий учетверо папірець, про існування якого мало не забув зовсім.

— Читай, Петре! Впізнаєш, чий це почерк? — сказав я, подаючи йому папірець.

Не минула хвилина, як Маремуха, вказуючи пальцем на Бобиря, вигукнув:

— Його! Звичайно, його!

Заглядаючи в папірець, який Маремуха ласкаво підніс до Сапгкового носа, Бобир простогнав:

— У-у-у, забудько!.. Як же я цього не спалив?

— Ну, розповідай тепер усе! Чи ж ми тобі чужі? — сказав я.

— Та що розповідати? Бачите самі… Ви тоді не повірили мені, що я Печерицю зустрів… Ще сміялися з мене. А я думаю: нехай сміються, чорти, а мої очі вірні. І відніс заяву. Жаль, копію не знищив… І нема чого вам з мене глузувати!

— Та хто ж глузує? Дивак ти, справді! Дуже правильно зробив!.. Міни під нас підводять, а ми що — вухами хляпати будемо? — сказав я Сашкові.

Тієї ночі я заснув останнім. Під легеньке сопіння друзів до болю в потилиці передумував усе, що довелось побачити сьогодні.

Зовсім іншим уявлялося мені тепер тихе і сонячне курортне місто біля моря. За його обманливою, спокійною зовнішністю теж приховувалась відчайдушна боротьба нового з старим. Ознаки цієї напруженої боротьби виявлялися раптово, як-от — підкинутий лист невідомого махновця або хвостик бікфордового шнура, помічений сьогодні Тиктором. Приховані класові вороги ще надіялись вернути собі колишнє становище, відняте в них назавжди революцією. Вони намагалися затримати наш рух уперед і вдавалися до всяких підлот.

«Вони підстерігають кожну нашу помилку, кожен наш зівок, — думав я, — і надалі ще захочуть скористатися з нашої добродушності і безтурботності. Вони чекають нашої смерті; якщо ми уціліємо, будемо жити і зростати, то без сумніву — рано чи пізно — доконаємо їх в усьому світі… Вони відчувають це, лютують, ідуть на все. А раз так — не зівай, комсомольцю! Будь пильний, як радив Полевой. Скрізь і всюди, де б ти не був, будь напоготові!»