Місто біля моря

Пам’ятна получка

День получки був приємний усім робітникам ливарні. З розрахункових книжок, які зранку розносив до машинок цеховий табельник Коля Закаблук, дізнавались, хто і як попрацював останні два тижні. І вже зранку, ще до одержання зароблених грошей, ливарники примірялись, які обновки можна буде купити для родини в крамниці, скільки карбованців віддати в касу взаємодопомоги, хто був її боржником.

Мене, недавнього фабзавучника, здивували цифри в моїй розрахунковій книжці. Подумати тільки! Який-небудь місяць працював я в ливарні, а вже менше сімдесяти карбованців не заробляв. Така получка здавалася мені справжньою розкішшю.

У дні получки особливо трусило у нас в цеху Кашкета. Уже зранку він був охоплений передчуттям того, як розсіє свої грошенята у пивній, забуваючи, що знову прокинеться на світанку з дрібняками в кишенях і з головним болем де-небудь на сухих водоростях, викинутих хвилями на піщану, мілину.

Оце й сьогодні — ще й сонце не зійшло, а Кашкет, передчуваючи получку, тупцювався біля своєї машинки в червоній косинці, зав’язаній на стриженій голові, і хриплувато наспівував:

Сьогодні ми формували шестерні. Детальна була капризна: тільки трошки дужче ляпнув трамбівкою — і тріснув зуб, треба вивалювати пісок з набитої уже опоки. Біля цих примхливих деталей ми з дядею Васею працювали мовчки, зрідка перемовляючись. Але мій напарник, який усім єством ненавидів марнотратників життя і некорисних трутнів, подібних до Кашкета, не втримався і буркнув:

— Еге ж, якраз надіне він шляпу! Чорта лисого! На звичайну кепку грошей не може наскребти, все на горілку витрачає, а тут «чорна-а-а-я шляпа»!

Перед нами, як і раніш, хазяйнував разом з Гладишевим Турунда. І оце зараз, кивнувши головою в бік Кашкета і хитро підморгуючи мені, Лука сказав:

— Гарно співає, та як він сяде?

Промовивши це, Турунда глянув на цехові ворота: там за допомогою кур’єрки Коля Закаблук підвішував якийсь щит. Турунда — партійний прикріплений до нашого молодого комсомольського осередку ливарного цеху — знав, що придумали комсомольці.

Інші робітники цеху, видно, вважали, що це вішають новий щит для об’яв, і якийсь час не звертали на нього уваги. Так, мабуть, думав і Кашкет, доспівуючи простудженим, охриплим голосом:

— Ох, і браку ж сьогодні ці страдальці нароблять! — зауважив Гладишев, обдуваючи з шланга машинку.

Шиплячий струмінь стиснутого повітря торкнувся мого обличчя, приємно його освіжаючи.

— І як це ви в себе на Поділлі, Василю, виховали напарника до пари нашому Кашкетові? — кинув на бігу Турунда. — Так, на вигляд, наче хлопець і нічого: кремезний, плечистий. Ми думали спочатку, що він буде над Кашкетом верховодити, а вийшло навпаки: він до Кашкета пристосовується і в одну дудку грає.

Я зрозумів, що мова йде про Тиктора, і сердито сказав:

— Знаєш, товаришу Турунда, якби зібрати разом усі слова, з якими ми звертались до Тиктора, повір мені, можна було б будь-яку колонію малолітніх правопорушників перевиховати.

— Де ж він у вас такий твердий взявся, як корольок? — сказав Гладишев.

— Який «корольок»? — здивувався я з такого порівняння. — Це не корольок, а справжня зозуля!

— Корольок, брат, не те, що ти думаєш, — пояснив Гладишев. — Корольками у нас називають краплі чавуну, які не зварилися з тілом відливки. І потрапить, скажімо для прикладу, такий корольок у зуб шестерні. Не доглянули його під час обробки, пустили шестерню в діло — і, дивись, у найвідповідальніший момент цілий зуб візьми та й викришись від паршивої такої краплини!

— На війні, скажімо, в літаку! — підтримав напарника Турунда. — І весь літак з льотчиком ба-бах униз!.. Скажи, Василю, а може, він з колишніх? Дворянин, може, який або син пристава? А може, духовного званія?

— В тім-то й річ, що ні, — відповів я з досадою. — По цій лінії у нього все гаразд. Син залізничника, машиніста… Батько Тиктора чесно на паровозі їздив, — додав я, бажаючи бути справедливим до свого недруга.

Уже в різних кінцях цеху пломеніли, остигаючи в опоках, ливникові чаші, а вибійники збирали всюди скрап, щоб не потрапив він у формувальний пісок; уже ми з дядею Васею та й дехто із сусідів наших натирали графітною маззю штирі і штифти на машинках, щоб забезпечити їх від іржі, коли раптом з контори вийшов Коля Закаблук.

Признаюсь: недолюблював я його спочатку, як недолюблював і інших молодих хлопців, які намагалися бути лише службовцями.

І я був здивований, дізнавшись, що ця «чорнильна душа» — старий комсомолець.

Коли комсомольці ливарного цеху обрали мене секретарем, я став ближче знайомитися з кожним із хлопців. Знайомився і зразу ж прикидав у думці, кому яке доручення дати. Високий на зріст, широкоплечий вибійник Гриша Канюк взявся редагувати газету «Молодий ентузіаст». Шура Даниленко, формувальник стержнів, який щодня розносив їх по всьому цеху на залізних листах, згодився в обідні перерви читати у себе в шишельній вголос газети та журнали. Знайшлась робота і для інших комсомольців.

Але що придумати для єдиного службовця в осередку — Колі Закаблука, коли я ставився до нього з' таким упередженням? Не тільки галстук, але й акуратний проділ в його жорсткуватому білявому волоссі дратував мене. Згодом я зрозумів: як можна помилитися в людині, коли складаєш думку про неї з зовнішнього вигляду!

Розговорились ми з Закаблуком, і виявилось, що цей кремезний хлопчина з такою кількістю ластовиння на обличчі, що воно навіть переповзло на його вузькі, стиснуті губи, зовсім не природжений писака. Він займався цією нудною справою через необхідність.

Коля Закаблук цокотів на машинках, формуючи деталі для жаток, відтоді, як завод був пущений Радянською владою після розгрому Врангеля. Умови роботи в ливарні в ті післявоєнні роки були значно гірші за теперішні. Формували попервах, як і при англійцях, без усякої вентиляції. Не дивно, що в кромішній пилюці та в чаду Закаблук захворів йа сухоти. А харчування відомо яке тоді було: тюлька та хліб з дуринди. Голод на Поволжі давався взнаки і в Таврії.

Легше стало Колі Закаблуку і іншим хворобливим хлопцям лише після того, як старий ливарник Іван Руденко став червоним директором, а колишній царський інженер Андрихевич, який командував заводом після англійця Джона Кейворта, відійшов на другий план. На заводі з’явився власний амбулаторний пункт, провели вентиляцію, лікарі стали періодично оглядати робітників. Але найбільше, за словами Закаблука, йому допоміг той самий нічний санаторій, який відкрили з наказу Руденка в будинку колишнього заводчика Кейворта. І коли Колю підгодували в тому санаторії та «заштопали» йому легені, лікарі дозволили йому працювати, але поки що не в ливарні. Так колишній формувальник Коля Закаблук став орудувати арифмометром…

У день получки, про яку йде мова, Коля Закаблук, бачачи, що заливання наближається до кінця, виніс із конторки довгастий ящик з пакетами, в яких були розкладені гроші. На цей час із розрахункових книжок, розданих уранці, ливарники, формувальники, шишельники уже знали, скільки їм належить одержати заробітної плати.

Одну по одній обходив Закаблук машинки, перестрибуючи через купи піску, обминаючи димучі опоки. Він знав кожного робітника ливарні в лице і, підходячи до його робочого місця, миттю діставав приготований для нього пакетик.

Формувальник, витираючи руки від налиплого до них піску, брав конверт і розписувався в зошиті. Мало хто лічив гроші: всьому цехові було відомо, що Закаблук надійний хлопець і нікого-нікого не обрахує.

Закаблук усміхнувся, показуючи мені обидва ряди білих дрібних зубів, і, затримуючись на мить біля наших машинок, шепнув:

— Якщо будуть бешкетувати — підсобиш, га, Василю?

— Авжеж! — пообіцяв я. — Але, гляди, сам тримайся твердо!

Закаблук швидко пішов до сусідів.

Незабаром він виринув біля машинок, де метушились Кашкет і Тиктор. Не затримуючись біля них, Закаблук швидко пройшов мимо, до вагранки.

— Ей, ей, Миколко, не обходь друзів! — зашепелявив Кашкет. — Давай спершу сюди завертай з усією своєю шарманкою!

Закаблук обернувся на цей крик. Обличчя його було напружене. Блиснувши зубами, він сказав голосно:

— Прогульники і бракороби одержують гроші в останню чергу!

— Тю! — свиснув від несподіванки Кашкет. — Що це за новини?

— А от такі новини! — відрубав Коля і пішов до вагранки. Там його вже чекали горнові в крислатих капелюхах.

Кашкет заметушився дужче, підганяючи свого напарника і перемовляючися з ним короткими і злими фразами. Вони швиденько пошабашили, і Кашкет подався в контору скаржитись.

Тим часом ми обдули машинки, розклали на полиці гладилки, ланцети, гачки, душники, ківшики з водою і помазком — все як слід, щоб можна було вранці почати формування негайно.

Приємно було, як завжди, пошабашивши, помити під краном блискучу лопату, а потім, нагрівши її над малиновим зливком чавуну, повільно обсипати днище молотою каніфоллю. Жовтувата каніфоль розтікалась по днищу лопати липким глянсуватим сиропам. Запахи соснової діброви, високих лускатих дерев, що стікали смолою в жаркий серпневий день, ввижалися мені і заглушали всі інші запахи ливарні. Каніфолячи лопату, я не помітив, як до щита, прибитого Закаблуком у цеху, швидко підійшов Гриша Канюк; він розгорнув і приколов на щиті перший номер нашої газети «Молодий ентузіаст».

Під яскравим написом «Рекордсмени браку в ливарні» було вміщено замітку і намальовано кілька постатей, які вистроїлися в ряд. Напівроздягнуті, як борці, важко випинаючи прикрашені чвертками груди, ішли вони в церемоніальному марші до одної мети: їх тягло до величезного, наповненого голубуватою рідиною бутля з черепом на етикетці. Як і слід було чекати, в числі бракоробів і прогульників ішли до завітної пляшки чубатий Тиктор і верткий загорілий Кашкет, схожий у своїй недоладній хусточці на іспанського пікадора.

А під карикатурою було написано:

І в ту ж мить з’явився із стільцем та маленьким розкладним столом Закаблук. Він швидко розгорнув на столику відомості і, сівши на стілець, застиг у чеканні, як у своїй конторці. Він готовий був негайно розрахуватися з усіма бракоробами.

Раптом не знати звідки біля цехових дверей з’явився інженер Андрихевич. За давньою звичкою він носив інженерський кашкет з високою тулією і з молоточком та розвідним ключем на бархатному околиші. Забачивши головного інженера, ливарники розступились і дали йому дорогу.

Високий, кощавий, з сивиною на скронях, різко відтінених зеленим околишем кашкета, Андрихевич спинився перед газетою, подивився на столик і презирливо кинув:

— Що це за вигадки? Покличте майстра!

— Я тут, Стефане Медардовичу! — відгукнувся Федорко, як видно, викликаний сюди кимось з ображених прогульників.

— Чому ви допустили це? — крикнув на майстра головний інженер.

— Я думав… Я думав, що це по Громадській… лінії…

— Ніяких «громадських ліній»! — ущипливо, з прищуром процідив Андрихевич. — Виробництво б виробництво. Негайно зняти оцю мазанину!

Багато довелось пережити мені в ці хвилини. Зараз міг провалитися весь план нашого наступу на бракоробів і дезорганізаторів виробництва. І, набираючись відваги, я швидко ступив до інженера.

— Забирати стінну газету ми не дозволимо! — крикнув я зривистим голосом.

Якусь хвилину Андрихевич розглядав мене мовчки, ворушачи волохатими бровами і, як видно, пригадуючи нашу першу зустріч. А потім, пригадавши, вирішив діяти в обхід.

— А-а-а! Будівник нового світу! Здрастуйте, шановний! — промовив він з удаваною жартівливістю і подав мені зморшкувату руку з масивним золотим перснем. — Тепер дозвольте вас запитати, молодий чоловіче, від чийого імені ви протестуєте? — вів далі інженер, явно бажаючи мене принизити. — З власного почину? Чи в порядку відомого вже мені юнацького протиріччя?

— Я заперечую від імені цехового осередку комсомолу! Стінна газета випущена нами, і ви не можете її забороняти.

— Дозвольте, голубчику! Але хіба комсомольська організація правомочна своєволити і порушувати трудову дисципліну? — спитав інженер.

— Хто порушує трудову дисципліну? Ми?! — обурився я. — Це вони порушують трудову дисципліну — прогульники, бракороби, ті, що тягнуть нас назад!

— Тихше, тихше, юначе! Стримайте ваш запал! Я ще не оглух, і кричати мені не треба. Тим більш — час революційних мітингів минув. Я завів цю розмову ось чому. Поки що я тут головний інженер. Я наказую майстру забрати цей аркуш. А ви — особа, в якої нема ні досвіду, ні адміністративних повноважень, — грубо втручаєтесь у мої дії, підвищуєте тон, грубіяните. Як це накажете розуміти? Хіба це не порушення трудової дисципліни?

Злораде, уже торжествуюче цілковиту перемогу обличчя бракороба Кашкета видно було поряд, а передо мною єхидно блищали зеленуваті очі Андрихевича.

Але я ще не здався:

— Питання про порядок черговості одержання заробітної плати, Стефане Медардовичу, погоджене з директором заводу товаришем Руденком і з нашим заводським комітетом профспілки. Той, хто працює краще за всіх, одержує зарплату в першу чергу, і мені здається, що головний інженер також повинен виконувати волю директора, а не суперечити їй.

— Я нічого не знаю про таке погодження, — буркнув Андрихевич. — Директор не говорив зі мною.

— З вами не говорив, а з усіма членами бюро загальнозаводського колективу комсомолу говорив. Іван Федорович схвалив усі наші заходи… а стінгазету — в першу чергу.

— Я це ще з’ясую! Так легко вам ці фокуси не минуться! — явно розгублюючись, похмуро пробурчав Андрихевич.

Біля мене з’явився Турунда. Звертаючись до інженера, він сказав миролюбно:

— Стефане Медардовичу, я можу поручитися, що Манджура говорить правду і не збирається вас обдурювати. Я заявляю це не від себе особисто, а від партійної організації. Ми гадали, що ви нам спасибі скажете. «А тут така суперечність…

— Це ми ще подивимось! — загрозливо кинув інженер, не дослухавши Турунду. Він поправив кашкет з лакованим козирком і поспіхом вийшов із цеху.

— Шість — нуль на нашу користь, Васю! — вигукнув Закаблук, як тільки зачинились рипучі двері за інженером.

— Слухай ти, комсомоліст! — підійшовши до нього впритул і обдаючи горілчаним перегаром, прошамкав Кашкет. — Чого ти до мене причепився? Язик у тебе, як у сороки, охочий ти до торохтіння всячини, але витівка твоя ні до чого, Я скоріш удавлюсь, аніж тут гроші одержу. Несіть їх мені до машинки!

— Ну й не одержуй! Кланятися не будемо! — підтримав Турунда. — Заводоуправління перекаже їх тобі на ощадкасу.

— У мене нема книжки. Я не такий скнара, як ти! — злісно кричав Кашкет.

— От і обзаведешся заодно книжечкою! А сердитися тобі нема чого. Хто у нас королі бракоробів? Хіба не ти з своїм напарником? — просто у вічі випалив Кашкету Турунда, поблискуючи бистрими очима. — Хлопці тут діло пишуть. Раз тебе на брак тягне — май і чергу особливу… А ні — йди геть з цеху на море волокушу тягати. Може, там пощастить!

— Та що ж це таке, га, братва? Затискують робітничий клас, а ви мовчите? — заволав Кашкет, шукаючи підтримки у ливарників, які сміялися.

Але ні в кого він співчуття не зустрів. Потроху всі стали розходитися.

Несподівано столик з відомостями заступила чиясь спина: у Закаблука одержував гроші літній вагранник Чучвара. Незадовго до получки він прогуляв цілий робочий день на весіллі у кума, в Матроській слобідці. Музика грала на тому весіллі так, що на косі було чути, а Чучвара на другий день ходив сонний. Тепер він вирішив нишком взяти получку та піти швидше з людських очей, без зайвої ганьби.

— Почин є! — голосно сказав Коля Закаблук. — Хто далі? Прошу поспішити.

І тільки тепер, уперше після шабашу, почув я голос Тиктора. Мовчазний досі і якийсь зажурений, він смикнув Кашкета за руку і сказав:

— Нема чого комизитися! Брак був? Був! З обіду прогуляв на тих роликах? Прогуляв! Одержуй грошву — і йди собі!..

Цех спорожнів одразу ж, як тільки Кашкет із своїм напарником, який виявив на цей раз розсудливість, одержали заробітну плату. Ми йшли до прохідної разом з Турундою і Закаблуком, і, пригадую, Лука кинув зненацька:

— Глянь, Василю! А ваш подолянин присмирнів, побачивши себе в отакій компанії. Подіяло! Не такий він безнадійний.

Лука був правий. А я думав, що саме Тиктор почне шуміти більше за всіх, побачивши свій портрет у газеті. Вийшло зовсім інакше, і на краще.

Схвильований сутичкою з Андрихевичем, ішов я разом з товаришами до заводських воріт і думав: «Тепер «татусь» проробить мене, ряба божого, за обідом! «Такий-сякий, — скаже він донечці, — замурзаний твій поклонник! Поперек дороги мені став. А ми його, шельму, пивом поїли та осетриною угощали!» І, звичайно ж, Анжеліка буде тепер одвертатись при зустрічі зі мною. Ну й нехай! Ради її примх принципи змінювати, чи що? Яким був, таким і лишусь. Моя доріженька зовсім інша: з Турундою, Головацьким, Науменком і з усіма моїми новими друзями в цьому місті».

Зогрітий цими думками, я, міцно взявши Турунду під лікоть, сказав:

— Почин зробили, Луко Романовичу! Ото розмов буде в ливарні!.. А скільки боїв іще на нас чекає!

— Велику справу іробимо, Василю, — серйозним голосом відповів Турунда. — Політика — це бої мільйонів, казали мені в робітничому університеті. Одинаки в цій боротьбі завжди програють. А нас же мільйони!