Місто біля моря

Біля машинки

— Оце, Науменко, тобі новий напарник! — сказав амінний майстер Федорко, підводячи мене до літнього робітника, який метушився сам собі біля двох формувальних машинок.

Робітник обернувся. Йому було вже років за п’ятдесят.

Високий, сивий, в груботканій полотняній сорочці з підрізаними по лікті рукавами, він здивовано подивився на Федорка.

— Покажи йому, що і як, — сказав майстер, киваючи на мене. — За навчання запишемо тобі по середньому.

— Та що-бо ви, Олексію Григоровичу! Поставте до кого іншого! — спробував заперечити старик, але змінний майстер, обриваючи його, зразу замахав руками:

— Треба, Науменко! Ти. старий формувальник і зобов’язаний зміну вчити.

З цими словами майстер зник за стіною порожніх чавунних опок.

Ми залишились самі. Науменко оглядав мене недовірливо. Особливої радості у нього на обличчі не помітно було. З усього було видно, що йому куди зручніше формувати самому, аніж возитися з учнем та ще відповідати за його роботу.

Коли майстер відійшов далеко, мій учитель, анітрохи не церемонячись, смачно сплюнув собі під ноги і сказав, звертаючись до двох формувальників, які працювали за бар’єрчиком навпроти нього:

— І везе ж мені, грішному: то п’яничку посилають на виправлення, то молокососів треба навчати!

Сусіди засміялись. Один із них худорлявий і високий, коротко підстрижений під нуль, з вилицюватим смуглявим обличчям, був схожий на монгола. Другий, з гострими, колючими очима, не перестаючи набивати опоку, сказав:

— І не кажи, дядю Васю, партнери в тебе на вибір!

— Та ні, справді-таки! — поскаржився сусідам мій учитель. — Так добре ладилось сьогодні, думав до сніданку півсотні опок поставити, а тепер знову доведеться на сіль заробляти. — І, звертаючись до мене, він похмуро спитав: — Ну, чого похнюпився? Звуть як?

— Василь Манджура.

— Дістав тезка, дядю Васю, — а ще плачеш! Разом іменини справлятимете. Все-таки дешевше… — швидко формуючи, вигукнув моторний ливарник з колючими очима.

— Працював? — спитав Науменко, киваючи на машинки.

— Не бачив ніколи. На плацу формував, а з машинками не доводилося.

— Ого, дядю Васю, маєш спеціаліста по художньому литву! — закричав моторний сусід. — Він ще тебе, старого, повчить, як скульптури відливати.

— Де ж це ти на плацу працював, цікаво мені? — спитав Науменко.

Я зрозумів, що плацове формування тут ціниться значно вище, ніш машинне. Довелося розповісти, як я потрапив у це місто.

Науменко терпляче вислухав мою розповідь і скомандував:

— Ну, годі байки розповідати. Ставай лишень! — І він кивнув на Ліву машинку.

До неї вів вузенький прохід. Висока, майже на зріст людини, пічка розділила мене і Науменка, як тільки я підійшов до машинки. Між нашими машинками стояв глибокий ящик з особливою формувальною землею, яку називали тут «сумішшю». У мене — ліворуч, у дяді Васі — праворуч височіли складені одна на одну ряди порожніх чавунних опок.

Грузнучи в сухому піску, я підійшов впритул до машинки. На ній була закріплена бабітова модель якихось втулок.

— У тебе — низ. Зрозумів? — крикнув мені Науменко. — А втулки оці «ковбасками» звуться. Будеш набивати низ, а я верх. Дивись, як це робиться.

Мені важко було зразу одірватися від своєї машинки. Я похитав залізні прути, що стирчали у неї по краях, — їх призначення мені було незрозуміле, — і помацав припаяні до модельної плити два блискучі, слизькі конусні болти.

— Сюди дивись, гей, молодче! — сердито гримнув Науменко.

Одним махом він ловко насадив чавунну раму з боковими гвинтами на такі ж блискучі штифти, не дивлячися, зняв із заднього ряду опоку, поклав її всередину рами і став проворно закручувати гвинти. Коли гвинти затиснули опоку в рамі, дядя Вася схопив з полички мішечок і потряс ним над моделлю. Рівний шар присипки, наче пудрою, покрив бабітові «ковбаски». Так само не дивлячись, мій учитель занурив руку в ящик і, зачерпнувши нею жменю суміші, висипав її на модель.

Раз, два — і Науменко замахнувся лопатою. Він загнав її з розмаху в піщану купу, що розділяла нас, і шпурнув в опоку лопату піску, потім другу. З глибини розворушеної купи задиміла пара. Видно, пісок не встиг ще охолонути після вчорашньої відливки.

Дядя Вася розрівняв своїми гнучкими і жилавими пальцями вологий, але гарячий пісок, схопив коротенький набійник і став швидко набивати.

Я, не відводячи очей, уважно стежив за кожним його рухом, запам’ятовував усе.

Мускули грали на старих, жилавих руках Науменка. Гострий дерев’яний клинчик, насаджений на залізну ручку набійника, врізався в пісок з такою люттю, що здавалось, Науменко хоче розбити всю цю машинку чи принаймні загнати її під землю.

Зустрічаючи на своєму шляху вологий пісок, набійник уминав його, утрамбовував, заганяв у пази моделі. Пісок зникав усередині опоки, ставав тугий, як земля на польовій дорозі. Дядя Вася пройшовся по нерівній плоскій поверхні опоки квадратною трамбівкою, скинув склепану з жерсті надставку і згріб чавунною лінійкою на рівні ребер опоки надлишок суміші. Потім довгою голкою — душником — він наколов вентиляційні канали. Науменко зігнувся, постукав колотушкою, розхитуючи модель в її піщаному футлярі, і спритним рухом ніжно і плавно підняв набиту опоку разом на чотирьох кутових прутах догори. За яку-небудь хвилину від сильних, напружених рухів, від лютої упертості під час набивки мій учитель перейшов до ніжних, вкрадливих і делікатних рухів, коли треба було відірвати пісок від моделі.

Опуклі бабітові втулки моделі зробили свою справу і залишили в утрамбованому піску свої сліди — гнізда майбутніх деталей.

Науменко провертів гачком у піску воронку для ливника. Не встиг я простежити, звідки він з’явився, як у руках мого вчителя опинився гнучкий гумовий шланг з мідним наконечником, подібним до головки для сифона з зельтерською водою. Дядя Вася натиснув кнопку наконечника, і одразу із шланга з шипінням вирвався струмінь стисненого повітря. Направляючи струмінь по боках опоки, Науменко обдув ним бортики рами і, кидаючи шланг назад, за машинку, сказав:

— Зараз накриємо. Йди за мною!

Понатужившись, він нечутно зняв з машинки затиснуту в рамки досить важку опоку. Тримаючи її навису, перед собою, Науменко швидко побіг на плац.

Позаду наших машинок, на сухому піску плацу, уже стояли чотири форми, набиті дядею Васею до мого приходу. П’ята форма була розкрита і лежала, наче на подушці, на м’якому піску. На ній чорніли чотири стрижні — майбутні дірки в чавунних «ковбасках».

М’яко ступаючи ногами, Науменко підійшов до нижньої опоки і накрив її щойно, на моїх очах, заформованим верхом. Слизькі, змазані графітом штифти верхньої рамки туго увійшли в дірки нижньої рамки, і тому верхня опока дуже точно лягла на нижню, обережно з’єднуючи десь там, усередині, в серці форми, і канавки для чавуну, і краї майбутніх «ковбасок».

Хоч усе те, що я побачив зараз, було для мене нове, я почуттям молодого ливарника уявив собі, як там, усередині краю форми, щільно притиснулись зараз донизу верхніми заглибленнями сухі шишки. Я зразу ж уявив, як виплигнуть із цієї форми після заливки важкі чавунні «ковбаски» — важливі деталі машини, яка мав багато побігати в дні збирання врожаю по широких ланах країни. І мені знову стало радісно, що я обрав собі саме таку цікаву і розумну спеціальність.

Тим часом Науменко легко, намагаючись не зсунути форму, відкрутив гвинти в рамах і, залишаючи опоку на піску, підняв раму догори, роз’єднав її, шпурнув мені нижню половинку і крикнув:

— Лови!

Важко було зразу, з незвички, впіймати досить важку чавунну раму. Я схопив її уже майже біля землі, та й то обома руками; головка гвинта ударила мене по коліні.

— Тепер дій сам. Вибирай слабину! — сказав Науменко, виймаючи з кишені пачку цигарок. — А ми покуримо.

Силкуючись не збитися, наслідуючи мого вчителя, я повторював кожен його рух, перевірений і розрахований багатьма роками роботи. Загвинтивши опоку, я, не дивлячись, спритно сипнув на модель жменю суміші, увігнав лезо лопати в купу піску. Набивав я старанно, пританцьовуючи біля машинки, і з такою злістю утоптував пісок, що, здавалось, руки відірвуться од тулуба.

Ображало, що Науменко дивився на мене, як на тягар. Правда, я розумів, що з свого боку він — старий, досвідчений формувальник — можливо, і має рацію. Звичайно, куди приємніше формувати самому, ніж учити якогось новака. Я ще не знав, що означають слова майстра: «запишемо тобі по середньому», але думалось, що, діставши такого напарника, Науменко явно прогадує.

Набиваючи, я відчував, як лоб мій спітнів. Як завжди в таких випадках, я робив занадто багато рухів, пісок насипався в мої черевики, скрипів на зубах. Раз у раз я ловив на собі погляд дяді Васі. Він дивився підозріло, недовірливо, перевіряючи кожен мій рух.

— Можна підіймати? — спитав я.

— Спробуй, — сказав учитель ухильно.

— Підіймаю, — сказав я і, постукавши колотушкою, натиснув рукоятку важеля.

Набита піском опока плавно пішла вгору.

Не встиг я її обдути і зняти, як сусіди засміялись.

— Що це в тебе, молодче, за коржик на моделі лишився? — крикнув мені високий смуглявий сусід.

Глянув під опоку — і гірко стало: до моделі прилипла велика купа піску. Справді, наче коржик! Науменко стояв у мене за плечима посміхаючись.

— А що, весела робітка? — киваючи на мене, сказав дядя Вася моторному, невисокому формувальнику, якого звали Лукою. — Присипочку забув, через те і корж утворився, — пояснив мені Науменко.

Та і без цих слів я зрозумів свою помилку. Поспішивши, я забув притрусити модель сухою присипкою, що лежала на поличці в невеликому мішечку. «Але цей, чорт старий, теж хороший! Бачив мою помилку і не поправив, щоб виставити мене на сміх перед сусідами!»

Коли я вибив з опоки пісок, Науменко сказав:

— Та й модель твоя, мабуть, уже прохолонула. Я давно не зміняв підогрів. Бери кліщі — он за ящиком, — ходімо до коминка.

Тримаючи в руках довгі ковальські кліщі і не знаючи ще толком, для чого вони мені потрібні будуть, я йшов услід за дядею Васею головним проходом ливарні.

Мій учитель ішов рівно, широко ступаючи, нахиливши трохи сиву голову в заяложеній кепці зеленого кольору. Я йшов за ним слідом, як школяр, що завинив. Я розумів, що не радісно, мабуть, на душі у мого вчителя. «От, — певно, думав Науменко, — принесло вихованця на мою голову з якогось там Поділля, а тепер морочся з ним, показуй, учи, замість того щоб самому виконувати справжню роботу!»

Ми йшли, пересікаючи довгий цех якраз посередині.

То там, то тут стукотіли колотушки, стояли позаду машинок гори порожніх іще опок, а готові, заформовані, височіли осторонь на плацу, чекаючи, коли їх будуть заливати.

Під високою цегляною стіною цеху одноманітно шипіли потужні вентилятори, наганяючи всередину повітря. Вони гнали повітря всередину вагранок, роздуваючи брили коксу, плавлячи куски чавуну, навалені зверху через люки. Чавун стікав униз білими струмочками по гарячому коксу, збираючись там, на дні вагранок, рідкою, розплавленою масою, готового вирватися назовні, як тільки горновий проб’є стальною пікою льоток.

— Дивись, дивись, Науменко з новим ад’ютантом потопав! — донеслося з глибини цеху.

Це кричав якийсь ливарник з загорілим і недобрим лицем. Голова його була пов’язана, як у жінки, червоною косинкою.

— Васю, дєтка, поздоровляю з помічником! Давай, давай, може, на підвищення підеш! — закричав він дужче, думаючи, що Науменко зупиниться s ним «побалакати», але мій учитель пішов іще швидше і не зупинився.

Тут же, біля сусідньої машинки, я побачив Тиктора. Без сумніву, і він бачив мене, але удав, що не помічає, наче я був для нього чужою людиною.

Тиктор упевнено накидав в опоку пісок. Він працював удвох з ливарником, голова якого була пов’язана косинкою.

У дворі, осторонь ливарні, палав на вільному повітрі коминок. Так називалась кругла пічка з гратчастими боками, завалена палаючим коксом. Звідусіль із щілин у палаючому коксі стирчали хвостики металевих плиток, що підогрівалися.

— Дивись, де будуть наші. Запам’ятовуй! — сказав Науменко і ткнув у просвіти між розжареними брилами коксу дві товсті, важкі плитки.

— І це кожного разу сюди бігати? — спитав я.

— А то ж як? — здивовано і сердито подивився на мене Науменко.

— Оце так кінці!

— Хочеш чисто формувати — будеш плиту підогрітою держати. Іншого виходу нема! — сказав дядя Вася. Потім він вихопив кліщами покладені ним раніш і вже розжарені до білого плитки. Відчувалося: коли б не прийшли ми зараз за ними, плитки попливли б, як чавун всередині вагранки. — А тепер біжи швидко і засунь їх під машинки! — наказав Науменко, подаючи мені кліщі.

Тримаючи у витягнутих кліщах палаючі плитки, я стрімголов кинувся назад до нашого робочого місця.

«Завод великий, а з цими плитками порядки неважні! — думав я, прожогом пробігаючи через увесь цех. — Невже не можна було ближче коминки поставити?»

Плитки ще були яскраво-червоні, коли я засунув їх у пази під модельним устаткуванням. Скоро мокрий пісок, що лежав на бабіті, посірів і висох. Моделі нагрілись так, що руку довго тримати на них було важко, а Науменка все ще не було. Щоб не гаяти часу, я став набивати на своїй машинці нижню опоку.

Тепер, залишившись біля машинок сам, я почував себе спокійніше. Ніхто не дивився мені під руки. Сусіди поралися десь на плацу, позад своїх машинок, а з боків у нас нікого не було. Очевидно, формувальні станки тут простоювали чи, може, поламані.

«Нехай цей старик походить по цеху, — думав я, набиваючи. — Дещо ми вже і без нього знаємо!»

Друга опока набилась добре. Пісок не прилип до моделі, як першого раву, і я наважився без наказу вчителя, самостійно поставити опоку на плацу. Вона м’яко лягла на піщану подушку, розстаючись з моїми руками.

Потім я кулею примчав до машинки. Обдуваючи гарячу модель повітрям із шланга, я надів запасну раму і став готувати другий низ. Я не думав, що зможу випередити вчителя, але все ж таки вирішив мати хоч маленьку заправку. Я так захопився формуванням, що не помітив, як повернувся Науменко.

— А шишки хто буде ставити? Дядя?

Почувши рядом суворий голос учителя, я здригнувся від несподіванки, і важка трамбівка, змінюючи напрям, з усієї сили вдарила мене по великому пальцю лівої руки.

Удар був страшенний! Сльози виступили у мене на очах, «Ніготь неодмінно злізе!» — промайнула думка.

Хотілося крикнути, застрибати, закрутитися від болю, шпурнути геть у пісок кляту чавунну трамбівку, вилаятися щосили! Але я зрозумів, що тоді викличу нові насмішки, і, стримуючи біль, закусив до крові губу. Не обертаючись до Науменка, щоб він не побачив заплилі сльозами мої очі, я сказав тихо, крізь зуби, карбуючи кожне слово:

— А ось заформую ще оцей низ і тоді поставлю шишки!

До обідньої перерви палець розпух і посинів. Здавалось, що тріснула кістка.

«Хто це вигадав таку важку трамбівку? Нею можна покалічити людину назавжди… Але якщо вона буде легка, то пісок не заформуєш туго. Ти формуй та не лови гав надалі!» — міркував я сам собі.

Коли мені доводилося знімати опоку, я напружував усі сили, щоб затамувати біль у пальці. Приховуючи біль від Науменка, я відкручував сяк-так гвинти, хапав раму і мчав назад, щоб надолужити кожну хвилину. Навіть пісок із черевиків не було часу висипати.

— Зовсім заганяв хлопця, Науменко! — кричав через бар’єрчик Лука моєму вчителеві.

— Перекурили б трохи! — радив йому напарник Луки Гладишев — формувальник, схожий на монгола.

Хоч їх жарти і зачіпали мене, я намагався не звертати уваги. «Жартуйте, жартуйте!» — думав я.

Дали сигнал на обід. Заводського гудка не було чути в шумі ливарного цеху, і тому тут кожного разу, коли надходив час обідньої перерви, горнові били у стальну рейку, підвішену біля вагранок.

Не спиняючись на перерву, я все працював: набивав і набивав.

Одна по одній замовкли колотушки машинок. Лише вагранки гуділи під стіною, не втихаючи.

— Гаразд. Шабаш, Обідати ходімо! — сказав суворо Науменко. — Давай руки мити.

Холодна вода з-під крана бризнула на запилені руки, і біль у пальці зразу трохи зменшився. Бачачи, що мій учитель зачерпнув у бляшанку жменю жовтого крупнозер— нистого піску, я повторив його рух. Цей масний, глинистий пісок добре відмивав руки. Незабаром я побачив свої червоні, натруджені долоні і сліди свіжих мозолів на них.

Мовчки я пішов услід за Науменком до машинки, взяв сніданок, що мені приготувала хазяйка, і усівся на плацу, поблизу вчителя, підклавши замість стільця опоку.

Науменко, не поспішаючи, статечно розгорнув хустку. Три яйця, шматок копченого чебака, редиска з мохнатою гичкою, шматок питльованого хліба з маслом і міцний чай у пляшці — такий був його сніданок.

— Ти взагалі не бійся, хлопче! — раптом ласкаво сказав, Науменко. — Сьогодні ми з тобою заробимо на хліб і воду — це вірно. Ну, а завтра — на борщ, а потім, дивись, і на котлети. Перший раз завжди важко… У мене теж хлопець е, трохи старший за тебе літами. Тут же, у ливарні, працював. А зараз у Катеринославі, в гірничому інституті вчиться. Спочатку листи надсилав жалісні: «Не витримаю, мовляв, вернусь! На заводі значно привільніше!» А тепер — нічого. Добрав смаку. Осідлав, видно, цю непокірливу науку. Жартує: «От буду начальником рудника — посада табельника тобі, батьку, завжди забезпечена…» Стривай, а що в тебе з пальцем? — І, оглядаючи мою руку, дядя Ва— ся нахмурився.

Після того як я відмив графітний пил, було добре видно, як під нігтем пошкодженого пальця запеклася кров.

— Та це стукнув ненароком, — сказав я дуже недбало.

— Хороше діло — стукнув! Він розпух у тебе, як піп на Великдень. Чого ж ти раніш мені не показав? Біжи в амбулаторію. Бюлетень одержиш.

— Куди в амбулаторію? Дві години попрацював і вже за бюлетенем? — сказав я якомога веселіш. — Такими дрібницями лікарям голову морочити?

— Гарячий ти, бачу, хлопець! — сказав, похитавши головою, Науменко. — На терпець хочеш узяти. Ну, гляди, тобі видніш. А бюлетень в такому випадку завжди дадуть.

У голосі його звучала повага. Він говорив зі мною, як з давнім своїм напарником. І, звичайно, це було цінніше за пряму похвалу.