Місто біля моря

В гостях у Турунди

В міру того як я втягувався в заводське життя, слово «пристосуєтесь» страшило мене все менше й менше. Дні минали швидко, і кожний день приносив новину.

Сьогодні, за кілька хвилин до обідньої перерви, до моєї машинки підійшов Головацький. Дивно було бачити його серед пилу і шуму ливарні в гарно пошитому костюмі та ще при галстуці. На місці секретаря заводського комсомолу я б посоромився з’являтися в цеху в такому одязі. Люди працюють фізично, а він розгулює таким чистуном! Але Головацький поводився, наче нічого й не було, він поздоровався за руку з Науменком, а Луці та Гладишеву вклонився.

— Свого підшефного відвідати прийшов, Толю? — спитав Лука.

— Як він — прижився у вас? Не розгублюється? — запитанням на запитання відповів Головацький і подивився на мене уважно сірими очима.

— Квапливий дуже. Скоро дядю Васю випередить! — кинув Лука і, схопивши набиту опоку, помчав накривати нею нижню половинку.

Звертаючись до Гладишева та Науменка, Головацький сказав:

— Я йому говорив: «Пристосуєшся», а він було занепав духом, коли взнав про машинне формування. — І ще раз глянувши на мене, сказав по секрету: — Ти зайди до мене, Манджура, під час обідньої перерви…

— Ви, я бачу, добре з Головацьким знайомі? — спитав я Луку, як тільки секретар зник за опоками.

— Це ж наш вихованець! Виходець з ливарні. Ми його тут і в партію приймали, як ленінський набір був, — сказав Лука, і я зрозумів, що мій сусід — комуніст.

— Значить, Головацький у ливарні працював?

— Атож! А чого ти дивуєшся? На томильних печах! — сказав Турунда. — Він молодець, хороші порядки там завів. До його приходу таких замурзаних, як томильники, на всьому заводі нікого не було. Від тієї руди, якою вони литво відпалюють, іржа не тільки до роби, але і до волосся приставала. За версту можна було взнати, що хлопці з томилки йдуть. А зараз — глянь: виходять після шабашу чистими, як люди. А чому? Зібрав Головацький, за дорученням парткому, комсомольців на суботник, заклали гуртом змійовики в отих печах, провели душі з гарячок) водою та поставили кожному робітникові шафочки для брудної і чистої одежі. Тепер, як пошабашать, — зразу під душ. Помиються гарячою водичкою, переодягнуться в усе чисте — і по домівках. Все одно як інтелігенти якісь. Чудово! І не впізнаєш, що вони в тих печах литво розвантажували…

Ці слова, почуті від сусідів, запали мені в душу. Я йшов тепер до Головацького в ЗЗК з добрим почуттям і ніяк не сподівався, що вщ зустріне мене докором:

— Те, що ти пристосувався швидко і засвоїв тонкощі машинного формування, — добре і похвально, Манджура, але чому ти тримаєшся окремо від усієї молоді?

— Як «окремо»? — перепитав я, сідаючи на скрипучий стілець.

— А дуже просто! Половина хлопців тебе просто ще не знають: хто ти, що ти, чим дихаєш. Про безпартійних я вже й не кажу. Навіть комсомольці і ті не підозрюють, що в тебе комсомольський квиток у кишені. Минулого разу ти мені тут цілий міх наговорив про свою громадську роботу в фабзавучі. Я було зрадів: «От, думаю, — вогонь-хлопець на підмогу до нас прийшов…»

— Але ж мені треба було освоїтися, — винувато сказав я, розуміючи, що секретар ЗЗК багато в чому має рацію.

— Але зараз ти вже, сподіваюсь, освоївся?

— Зараз освоївся…

— Тоді гаразд, — уже лагідніше сказав Головацький. — І раджу тобі скоріше взнати всю молодь ливарні: хто чим живе, кого що цікавить. Бо що ж виходить: ливарня — єдиний! цех на заводі, який, залежно від заливки, часто закінчує роботу задовго до загального шабашу. Що це значить? Це значить, що найбільше вільного часу у молоді ливарні. А багато ти знайдеш ливарників увечері в юнсекції клубу металістів? Дуже мало! Стид і сором, але це, на жаль, так А от на танцюльках у мадам Рогаль-Піонтковської їх повнісінько…

Вдруге за останні дні я почув знайоме прізвище. І важко було втриматись, щоб не перепинити. секретаря ЗЗК:

— А хто ж ця мадам?

— Уламок розбитого назавжди, — сказав Головацький постукуючи довгими пальцями по фанерному столу. — Ще кілька років тому їй належав ресторан «Родима сторонка» і кондитерська при ньому. А потім, коли мадам стомилася від податків, вона відкрила свій власний танцклас. Донька цієї мадам ще при білих вийшла заміж за англійця — начальника цеху — і з ним чкурнула в Лондон. Ну, а матуся залишилась і обплутує зараз своїм впливом молодь.

Напружуючи пам’ять, я запитав:

— Рогаль-Піонтковська тут давно живе?

— Як революція почалась. Вона сюди приїхала разом з донькою. Звідкілясь з-під Умані.

— Заміжня?

— Чоловіка її ніхто не бачив. Може, поховала його там, в Умані, може, втік…

— І хлопці з ливарні її відвідують?

— Коли б тільки з ливарні! З інших цехів теж. Не зумів комсомольський осередок організувати дозвілля молоді — мадам з цього користується. І візьми до уваги, Манджура: в твоєму цеху є ще зовсім малописьменні хлопці. Нічого колективу цуратися! Пора з хорошими хлопцями здружитися, в одну упряжку стати. Гриша Канюк, наприклад, або Коля Закаблук…

— Все зроблю, Толю, — пообіцяв я Головацькому.

— Треба зробити все, а потім іще повторити! — пожартував Головацький і, тиснучи мені руку, додав: — Ну, біжи, а то до гудка три хвилини лишилося…

Ще за царату, коли ми жили на Заріччі, під Старою фортецею, недалеко від Успенського узвозу, садиба графині Рогаль-Піонтковської займала цілий квартал на міській околиці. Жовтий панський особняк з колонами біля під’їзду губився в зелені тінистого саду, і до нього від залізних воріт, прикрашених кованими залізними пелюстками, вела посипана гравієм дорога. Її облямовували грядки з білими ліліями і півоніями. Високі ажурні ворота майже ніколи не відчинялись, і на них висів важкий іржавий замок.

Але одного разу ворота садиби відчинилися навстіж з цілковитої згоди її власниці. Трапилося це навесні 1919 року, коли наше місто захопив із своїми бандами отаман Петлюра. Недобитки його банди тиснулись до залізниці. В руках невдачливого отамана було кілька маленьких міст і містечок Поділля та Волині. Але, незважаючи на те, що петлюрівський фронт тріщав по всіх швах, отаман урочисто оголосив наше місто тимчасовою столицею «Петлюри», а для своєї резиденції обрав напівпорожній особняк графині Рогаль-Піонтковської.

Автомобіль, на якому під’їхав Петлюра, зустрічала біля розчинених навстіж воріт сама графиня, сухорлява дама в чорному вбранні з воланами, з лорнетом, притиснутим до очей. Ми, хлопці, бачили з цвинтаря сусідньої Успенської церкви, як, вийшовши з машини, одягнутий у все синє, Петлюра поцілував худу, прикрашену перснями руку графині і разом з хазяйкою рушив до жовтого будинку. Сюди до нього приїздили на переговори галицькі «січові стрільці» з корпусу Коновальця, денікінські офіцери.

Трохи згодом на постій до графині прибули англійська і французька військова місії. Офіцери Антанти, яка допомагала Петлюрі, розгулювали у своїй не баченій нами формі по тінистих алеях графського саду, але розгледіти їх ближче нам ніяк не вдавалося. Перехожих згонили з тротуару гайдуки з «куреня смерті», який охороняв Петлюру і його почет.

Тільки один раз ми вилізли на гранітний фундамент огорожі і спробували розгледіти крізь гущавину зелені, що ж твориться біля будинку з колонами. В ту ж хвилину, коли ми стояли босі на шершавих і теплих від весняного сонця плитах, припавши до залізної огорожі, із саду вибіг високий, худорлявий чоловік у довгому синьому піджаку і замахнувся на мене чорною палицею в срібних монограмах.

Як злякані горобці, кинулись ми навтіки, хто куди, боячись, як би довгоногий не покликав на розправу з нами петлюрівців з надвірної охорони. А в них були припасені для нас угощення, кращі за палицю: довгі нагаї з свинцевими «п’ятаками», заплетеними в шкіру.

Обличчя незнайомця — хиже, зле, дрябле, все у жовтуватих зморшках — я добре запам’ятав.

Говорили, що це рідний брат графині, який утік до неї звідкілясь із-під Києва, від більшовиків. Недарма потім, коли Петлюру прогнали, сухорляву графиню заарештувала Надзвичайна комісія по боротьбі з контрреволюцією. Що потім з нею сталося, я не знаю. А може, братець графині і був отим самим, що втік, чоловіком тутешньої Рогаль-Піонтковської, яка, за словами Головацького, «обплутувала молодь» своїми танцями.

Спека ще не розвіялась, але на проспекті вже було людно. В’ялі і розморені, пленталися з пляжу курортники в тюбетейках, крислатих солом’яних брилях, а то просто пов’язавши голови мокрими хусточками. Вони несли в руках килимки, рушники, мокрі простині, купальники. Дехто з них затримувався біля кіосків, де продавалась холодна біла буза, лимонне ситро, нарзан і боржом з льоду. Інші приїжджі, головним чином чоловіки, забігали в кооператив виноробів на розі. Стомлені спекою і морем, вони перекидали там скляночки, повні прозорої «березки», янтарного «в’яленого», «виморозків», «ізабелли», густого і темного «мускату» та інших вин Приазов’я.

То зазираючи всередину магазинів, то затримуючись біля нарядних вітрин, я йшов, вгрузаючи каблуками в м’який асфальт. Ще до закінчення роботи Гладишев сказав мені, що салон Рогаль-Піонтковської міститься в будинку № 25 по Генуезькій вулиці.

Раптом усі перехожі перестали мене цікавити, за винятком одного, що з’явився, не знати звідки, передо мною. Спина його і хода — тверда, упевнена, стройова хода військового — здалися мені на подив знайомими. Якби не його літній цивільний костюм із чесучі та не м’яка, з тієї ж матерії панама з широкою голубою стрічкою, я б зразу кинувся до перехожого, як до дорогого земляка.

«Але цей не бачений ніколи раніш цивільний костюм?.. А хода та ж сама, і зріст, і високо підведена голова з загорілою шиєю!.. Та він, мабуть, на курорт сюди приїхав! Ну, як я не здогадався?»

Швидко випередивши перехожого в костюмі з чесучі, зазираю йому в обличчя. Він у цей час дивиться у вікно аптеки, де стоять цілі батареї банок з латинськими написами.

«Авжеж, це він!»

Я підходжу до перехожого впритул і, ледь торкнувшись його напівзігнутого ліктя, говорю:

— Здрастуйте, товаришу Вукович! Як ви сюди…

Чоловік з обличчям Вуковича, на диво байдуже, наче ждав, що я його зачеплю, обертається і каже:

— Ви помилились, молодий чоловіче… — І трохи насмішкувато дивиться мені у вічі, мовби жалкуючи, що я так по-дурному помилився.

Що я буркнув йому на відповідь, не пам’ятаю. Це не були слова пробачення, скоріш за все я сказав щось схоже на «Ух, ти!» і, зніяковівши вкрай, швидко пішов геть, щоб зіваки не звернули на мене уваги. А сам думав: «Ну, буває ж така подібність! Дивно, як схожий цей чоловік на Вуковича…» Якби то був Вукович, він неодмінно впізнав би мене і привітався. Особливо після тої тривалої розмови в його кабінеті, коли ми відвідали його разом з Коломійцем.

Заспокоївшись після досадного конфузу і звільняючись від зніяковіння, що охопило мене, я вирішив ні в якому разі не говорити хлопцям, як я помилився…

Будинок № 25 на Генуезькій був нічим не примітний з вигляду одноповерховий особняк. Від касирки в платті з картатої шотландки, яка розкладала на столику біля входу книжки з квитками, я довідався, що танці починаються за годину. Не крутитися ж мені під високими вікнами танцкласу стільки часу, щоб подивитися на тутешнє чудо-юдо! Я повільно пішов Генуезькою вулицею, подалі від центру міста.

Генуезька привела мене в передмістя Лиски, з його маленькими будиночками. Майже вся земля тут була зайнята городами. Я пішов на край посьолку, до самого моря.

Біля берега погойдувались на якорях просмолені рибальські баркаси із згорнутими парусами. На піску, закиданому водоростями, сохли неводи-волокуші. В обличчя ударило повітря морського простору, змішане з запахами копченої риби, водоростей, йоду, смоли.

Порожній піщаний берег тягся до Ногайська. З яру, який спускався до моря, витикалась якась двоповерхова вілла під червоною черепицею. Вечірнє сонце кидало червоні бліки на її вікна з боку Лисок. Шибки наче пломеніли під промінням сонця, яке повільно падало в море. Здавалося, вілла горіла, підпалена зсередини. Я пригадав оповідання ливарників про колишнього власника заводу Кейворта, який дременув в Англію, і вирішив, що не інакше, це його віллу видно вдалині. Досить було тільки порівняти її з маленькими білими мазанками, розкиданими по березі моря, щоб зрозуміти: там жив багач.

По м’якому піску я підійшов до тихого моря і, зачерпнувши руками чистої води, умив спітніле обличчя і змочив волосся.

— Ей, молодче, іди сюди! — почулося з берега.

«Не мене, напевне, — подумав я не обертаючись, — Хто мене може знати тут?» І пішов у напрямі до Генуезької. Але навздогін почулося:

— Василю Степановичу! Товаришу Манджура!

Від маленького будиночка швидко йшов мій сусід по машинках Лука Турунда. Він уже встиг переодягтись у ясно-блакитну, вигорілу на сонці робу, простьобану білими нитками;

— Загордився, справді! — сказав Лука, підбігаючи. — Гукаю, гукаю, а він хоч би тобі що! Я побачив тебе, ще як ти до моря йшов. Чи не топитися, гадаю, хлопець іде від утисків Науменка.

— Здрастуйте! А чого ж мені топитися?

— Давай зайдемо до мене в хату! — запропонував Турунда.

Я відповів непевно:

— Мені до міста треба. Може, іншим разом?

— А я тебе не на весілля кличу. Посидимо трохи та й підемо разом.

Будиночок Турунди був розташований на самому березі. Проходячи у двір, я спитав:

— Не заливає хвилями, коли шторм?

— Бував. Минулої осені майстра[4] подув, і такі хвилі пішли, що шибки вибило водою. Моя дружина навіть курей на горище переселила, щоб море не вкрало.

У кімнаті з низькою стелею було прохолодно. Всі вікна, крім одного, відчинені навстіж, були завішані марлею від мух. На підвіконнях стояли вазончики з геранню і фікусами і пляшки з вишневою наливкою.

— Знайомтесь! — сказав Лука. — Оце мій батько, а оце дружина. Перед вами Василь Степанович. Він прибув до нас на поповнення ливарного цеху… Звідкіля ти прибув, Василю?

— З Поділля, — сказав я, вітаючися з батьком Луки та його дружиною. — Але ж я не Степанович, а Миронович…

— Справді? — Лука здивувався. — Значить, я тебе з напарником сплутав: він у нас Степанович. Сідай сюди, під віконце: ні-ні, та з моря низовий і потягне.

Я протиснувся під вікно і сів за старанно вимитий сосновий стіл. Батько Луки, чорний від сонця і такий же сухорлявий, як його син, присів навпроти, а дружина Турунди, симпатична жінка років двадцяти п’яти, заходилася поратися біля печі, яку було видно через сіни. Смуглява, дебела, з косами, викладеними в корону, вона нечутно пробігала по кухні, то з’являючись перед піччю, то зникаючи за простінком.

— А ми оце говоримо з батьком на одну тему життєву, — сказав Лука. — Адже ж ти знаєш, що третій місяць один процент нашого заробітку відраховується на англійських робітників. А мої домашні, як принесу я додому книжку розрахункову, починають: «Знову оці «А. Р.»! Що вони — рідня тобі? Краще б замість тих відрахувань плаття дружині купив або ще що-небудь потрібне в домі…»

— При чому тут плаття? — перебив сина старий Турунда, показуючи жовті від тютюну, рідкі зуби. — А вони, оці «А. Р.», допомагали нам у дев’ятсот п’ятому, коли «Потьомкін» червоний прапор викинув? Навпаки! Старий Кейворт від себе сотню козаків з Мелітополя викликав забастовщиків приборкувати. Допоміг, думаєш, тоді нам хто-небудь із-за кордону? Як би не так! Ціле літо самою тюлькою харчувались. А з якої такої речі ми тепер їхнім забастовщикам допомагати повинні?

— Бо ми батьківщина всіх трудящих світу, — сказав я обережно, щоб не розсердити буркотливого старика. — У нас Радянська влада, а в них її ще нема… У них капіталісти на шиї сидять.

— Це не відповідь, — буркнув старик. — Ти в корінь дивись, а політику мені розводити нема чого!

Слова Турунди дійняли мене до живого. Пригадались наші збори у фабзавучі на міжнародні теми, і так само запально, як там, я сказав:

— Чому «не відповідь»? Ясно, що ми в кращому становищі, ніж ті англійські гірники, що ради наживи всяких капіталістів вугільний пил ковтають.

— А мало ми того пилу за царату наковтались, щоб буржуй англійський он в отих хоромах жив та на власній яхті по морю катався? — Старик показав вузлуватим пальцем в бік вілли, яку я розглядав з берега. — Йому пікніки на свіжому повітрі були потрібні, а нам самий шинок лишався на втіху, та й той у борг!

— І не пробуй навіть мого старого переспорити. Все, одно як той митрополит Введенський! Ти йому своє, а він тобі своє. Наперекір. Я теж тлумачу йому; оскільки ми робітнича влада, значить всякому робітникові, котрий бідує, підсобляти повинні у біді, — сказав Лука.

Нечутно ступаючи по глиняній долівці босими загорілими ногами, до кімнати зайшла дружина молодого Турунди. В руках у неї було задимлене деко. Вона поставила його тихенько на дві дерев’яні підставочки, і я побачив на дні дека чотири жирних рибини. В ніс ударив гострий запах часнику.

— Їв коли-небудь таке? спитав Лука.

Я заперечливо похитав головою.

— Чебак по-рибальському! — заявив Лука. — Ранішнього улову. Батько його підчепив, а ми зараз покуштуємо. — І, підваживши виделкою важку рибину, він поклав її передо мною на тарілку.

Тепер я помітив, що навіть луска не була зчищена з чебаків. Від жару духовки блискуча луска настовбурчилась так, наче хтось причісував рибу «проти шерсті».

Незабаром, знімаючи, за прикладом хазяїна, шкірку з чебака, я відгадав нехитромудрий спосіб приготування цієї смачної страви. Перед тим як кинути рибини на деко і поставити в жар духовки, їх нашпиговували зубочками часнику. Риба пеклась цілою, у власному жиру. Біле м’ясо її легко відставало від кісток і смачно пахло.

— Але ж рибка по сухому не ходить! Адже так, Василю? — підморгнувши мені, сказав Лука і дістав із темного кутка важкий глечик з вином. Він налив у склянки блідо— жовте, дуже чисте вино.

— Досить! Досить! — зупинив я Луку, коли була налита половина моєї склянки.

— Чого злякався? — Лука звів на мене бистрі очі. — Гадаєш, міцне? Та це «березка». Слабеньке. Її у нас малі діти, замість води п’ють.

— Все одно досить. Я не звичний.

— Звикати треба, — зауважив батько Луки. — Біля Азовського моря жити — «березку» пити!

— Ну, за твою удачу, Василю! Щоб ти став хорошим ливарником. Нехай щастить тобі в молодому житті! — сказав Лука, і ми цокнулись склянками.

Підняла свою склянку і дружина його, поправляючи повною рукою викладені короною чорно-сині важкі коси.

Від погляду її глибоких, темних, як маслини, лагідних очей повіяло великою привітністю. Здалося, що я вже давно знайомий з милими хазяями цієї хатки, яка виросла на «піщаному приазовському березі.

Вино було холодне, запашне, трошки кислувате і гіркеньке. Воно й справді не було міцне.

Я відставив порожню склянку і мимохіть глянув на годинник-ходики, що висіли на стіні, біля груби. Лука перехопив мій погляд і сказав заспокійливо:

— Не бійся, молодче, адже мені теж в університет іти.

— В який університет? — здивувався я.

— Він студент у мене, — відповіла за Турунду його дружина і, поглядаючи на Луку дуже ласкаво, поклала йому на плече смугляву руку.

— З минулого року. По вечорах! — сказав Лука. — Побралися ми з Катею, я і подумав: треба вчитися. Годі час вільний марнувати. Поступив на підготовчі курси, пригадав усе, чого ще в парафіяльній школі вчили, алгебру подолав, а тут відкривається вечірній робітничий університет. Ну як не скористатися!

— І задоволений? — спитав я, відчуваючи, як від цього слабенького вина тепло розтікається по тілу.

Лука весело звів голову:

— І не питай навіть! Раніше що було? Пошабашив, причепурився — і на проспект. А з проспекту куди? В «Родиму сторонку», до Челідзе. Ідеш потім додому сонний, ноги вензелі пишуть. Іноді так розбере, що в кепці та в чоботях на ліжко повалишся. Не встиг очі заплющити, — уже гудок заливається. А з похмілля робота яка? Повзаєш, як та муха осіння по шибці, а напарник тебе лає на чім світ стоїть, бо і його затримуєш. Спасибі Іванові Федоровичу, що він університет відкрити придумав.

— Директор?

— Атож. Зметикував, що в місті вчителів усяких багато — і по хімії, і по астрономії, — скликав їх до себе і говорить: «Давайте, любі, по вечорах робітничий клас учити, гроші я для вас знайду!» Сказано — зроблено. І завертілась карусель. І відтоді, як почав я той університет відвідувати, наче іншою людиною став. Вагранка гуде вдалині, а я тим часом формули пригадую, що вчитель пояснював, і міркую, що до чого, чому чавун плавиться, як із нього сталь добути і при якій саме температурі… І виходить так, що замість оцього маленького віконця дивишся на життя з величезного вікна…

— А на заняття сьогодні запізнишся, — дуже лагідно, півголосом сказала дружина.

— Я? Нічого схожого! — спохватився Лука і, підбігши до етажерки, став збирати книжки.

— Заходьте до нас запросто, — сказала Катерина, прощаючись. — А як надумаєте у море піти — старий вас на риболовлю візьме.

Я подякував хазяям хатки за угощення і сказав, що іншим разом прийду до них уже з хлопцями. Разом з Лукою ми пішли Генуезькою вулицею до проспекту.

— Кусючий мій батько, правда? Йому пальця в рот не клади. Теж до революції в ливарні, на ковкому чавуні працював.

— А чого зараз не повертається?

— Та в громадянську, як завод став, він рибалити почав. Одчайдушним рибалкою став. І одного разу, наприкінці зими, пішов він у море із своєю ватагою на підлідний лов, за красною рибою. Вітер усе з заходу дув, а потім раптом візьми та й зірвись уночі левант[5]. Лід заворушився, кришитися став, і понесло його у відкрите море. Винесло мого батька тим левантом аж на кубанську сторону. Половина ватаги загинула, а він чудом по мілководдю убрід вибрався, вважай, уже з самого кришива. А вода була холодна, пройняла вона батькові ноги до самого кісткового мозку. Зараз, як зміна погоди, батько нікуди. Добре ще — курорт близько. Дружина їздить туди та в цеберках вонючу грязь, лиманну, йому привозить. Нагріє її на плиті, посадить старого в ночви і давай його тієї гряззю лікувальною зціляти. Біль утихне, і знову батько сіті свої у баркас — і гайда в море. Чи за рибцем, чи за пузанком, чи за таранею. Риби в оцій калюжі сила-силенна! — І Лука кивнув у бік моря.

— Слухай, Луко, а хто на тому курорті лікується?

— Звідусіль люди приїздять. От, скажімо, жив би ти ще на своєму Поділлі або далі десь. Прокидаєшся вночі і чуєш — ноги ломить, хоч кричи. Бігом у поліклініку. Лікар тебе оглянув: так, мовляв, і так, найсправжнісінька гостра форма ревматизму. Ну, а страхкаса тобі путівку безплатну, і ти тут…