Місто біля моря

Каюта на суші

Головацький жив у маленькому флігельку на майдані Народної Помсти.

Ми пройшли в глибину запущеного довгастого двору. Біля дверей флігелька Головацький помацав рукою під стріхою і знайшов ключ. Висяча колодка скрипнула під його руками.

Вмикаючи світло в сінях, Толя пропустив мене вперед. Задня стінка прохолодних сіней була вся заставлена книжками. І в кімнаті повсюди видно було книжки — на полицях, на етажерці, навіть на непофарбованих табуретках.

— Тільки ти не дивуйся з деяких моїх примх, — мовби вибачаючись, попередив він. — Я, признатися, уболівальник моря…

Умеблювання невеликої кімнати складалося з вузенького ліжка, застеленого пухнастою зеленою ковдрою, письмового столу і круглого обіднього столика, над яким спускалась висяча лампа під зеленим абажуром. Мені зразу впало в очі, що двоє вікон, які виходили у двір, були круглі, як ілюмінатори на пароплаві. Рятувальний круг з написом «Очаков» доповнював подібність цієї кімнати до корабельної каюти. І стілець був важкий, дубовий, які бувають на пароплавах у капітанській рубці.

— Тебе вікна дивують? — спитав Головацький. — Коли б ти тільки знав, яку баталію довелося мені вести з квартирною хазяйкою, поки вона дозволила перебудувати їх таким чином!

— Вони ж наглухо у тебе в стінку замуровані! Повітря нема.

— Нічого подібного! — І Головацький, мовби виправдуючись передо мною за своє дивацтво, повернув невидиму раніш засувку. Він потяг на себе кругле, трошки більше за рятувальний круг, віконце. З двору повіяло запахом розквітлого жасмину, і молодик зразу наблизився до цього флігелька. — Моя конструкція, — сказав Толя, відчиняючи друге вікно. — Сам підмурівку робив, хлопці з столярного за моїми кресленнями рами зробили. Незвичайно, правда? А я люблю! Наче на морі себе почуваєш. В стані руху. А ці квадратні вікна настроюють на думки про спокій.

— Але поголовна більшість людей користується ж квадратними вікнами?

— Звикли до похмурої одноманітності, — напівжартома, напівсерйозно сказав Толя. — Зверни, наприклад, увагу — з минулих часів у нашій одежі ще переважає чорний колір: чорні кашкети, кепки, костюми, хустки у наших бабусь і навіть вихідні вбрання у дівчат. А хіба не пора розпочати боротьбу проти цього трауру в повсякденному житті? Адже природа така багата барвами! Скільки чудових кольорів у сяйві райдуги, у відтінках неба над морем! Тут треба сміливо поривати з минулим!

— Та ти не гарячись, Толю. Я просто запитав тебе, — заспокоїв я хазяїна дивовижної кімнати і підійшов до полиці з книжками.

Яких тільки книжок у нього не було! І з географії, і з біохімії, і з логіки… Старовинна лоція Азовського моря лежала поряд з підручниками астрономії і навігації. У простінках між стелажами висіли таблиці з видами риб, морські вузли на дощечках, зображення пароплавів, які ідуть під сигнальними вогнями, і навіть креслення двощоглового парусного судна.

— Ти, мабуть, моряком хочеш стати?

— Чому ти так гадаєш? — І Толя дуже пильно глянув на мене, бажаючи узнати, чи зрозумів я насправді мету його життя.

— Та ось література в тебе все про море! — і я кивнув головою в бік морських книжок, що займали цілих три полиці.

— Треба, голубе, добре знати не тільки ту землю, на якій живеш, але й те море, якз розстеляється за десять кроків звідси. А можливо, коли-небудь і поплавати доведеться. Адже ми, комсомольці, шефствуємо над флотом!

— А цей офіцер… хто? — спитав я настороженим голосом, розглядаючи над ліжком Головацького бережно окантований під склом фотографічний портрет морського офіцера в чорній накидці, при кортику, в дуже високому кашкеті.

— Лейтенант Петро Шмідт, — пояснив Головацький.

— Який Шмідт? Той, чиє ім’я завод носить?

— Він самий. Той, який підняв сигнал: «Командую флотом. Шмідт». Виступав проти царату, любив трудящий люд. Свою роль у революції зіграв. Недарма робітники Севастополя обрали його в Раду депутатів!

— Давно його ім’ям завод названий?

— Скоро після революції. І, ти гадаєш, випадково?

— Не знаю…

— Тоді слухай… Справа в тому, що Шмідт трохи працював на нашому заводі…

— Шмідт? Офіцер Шмідт?

— Атож, мічман Шмідт! Його родичі тут жили. І він, вирішивши побачити на власні очі, як живе трудящий люд, на час відпустки змінив мічманський кітель на робочу блузу… Або візьми історію самого портрета Шмідта, — розповідав, захоплюючись, Головацький. — Коли я узнав від стариків про лейтенанта, пустився по його слідах по місту. Бо цікаво ж! Усі газети старі того часу перечитав, будинок, у якому його родина жила, вилазив увесь, від горища до льоху. Але, на жаль, нічого не збереглося. Як-не-як, двадцять років минуло. Три війни, три революції, голод. А потім думаю: не міг Шмідт жити в нашому місті і ні разу не сфотографуватися, бувши у відпустці! Переглянув у всіх приватних фотографів негативи тих років, — і ось, полюбуйся, відшукав зовсім випадково. Збільшення вже за моїм замовленням робили.

— Так треба його в музей. Для всіх!

— Невже ти думаєш, що я такий шкурник? Того ж дня, коли портрет Шмідта був у мене, я надіслав негатив в Історичний музей. Мені й листа з подякою звідти надіслали.

— А круг звідки?

— Візник один напоумив. Володькою звати.

— Колишній партизан? Рука пошкоджена?

— Він самий. Прохопився якось, що у Матроській слободі живе один севастополець, мало не учасник самого повстання. Я — до нього. Виявляється, що сам він на «Очакові» не ходив, але круг з того бунтарського корабля зберіг. Реліквія! Насилу випросив.

Кофе в каструльці забурлило. Головацький трошки підняв мідну каструльку і поклав між її денцем і голубеньким полум’ям спиртівки залізну планку. Напій, який він готував, вимагав поступового і малого підогріву.

— Поглянь тепер на цю фотокартку, Манджура, — сказав Толя, підходячи широкими кроками до протилежної стіни. — Теж наш земляк.

Я побачив на фотокартці бравого морського офіцера в царській формі. Він сидів просто перед апаратом, у білому кітелі, прикрашеному орденами, в білому кашкеті з темним околишем, поклавши руки на коліна.

— Що це ти білодогонниками захоплюєшся?

— По-перше, погони у нього темного кольору, — поправив мене Головацький. — По-друге, якби всі царські офіцери пройшли таку життєву школу, як оцей чоловік, і зазнали горя стільки ж, то, можливо, денікіни та колчаки не змогли б виступати із зброєю в руках проти революції. На кого б вони тоді спирались?.. Це, нехай буде тобі відомо, Георгій Сєдов, видатний дослідник Арктики, який загинув від цинги серед льодів, по дорозі до Північного полюса.

— А він теж з Азовського моря?

— Ну звичайно! З Кривої коси. Як бачиш — офіцер від офіцера різниться. Коли б у лейтенанта Шмідта, крім його щирих прагнень повалити самодержавство, була вдача Георгія Сєдова, то хто знає, як би закінчилось повстання на «Очакові»!

— Сєдов, значить, хороший чоловік був? — спитав я обережно, уже остаточно розгубившись.

— Він був з простонароддя і любив свою батьківщину! — сказав натхненно Головацький і дістав з полиці якусь книжку. — Ось послухай слова останнього наказу Сєдова, написані перед виходом до Північного полюса. Він написав цей наказ 2 лютого 1914 року, будучи вже зовсім хворий: «… Отже, в сьогоднішній день ми вирушаємо до полюса. Це — подія для нас і для нашої батьківщини. Про це вже давно мріяли великі російські люди — Ломоносов, Менделєєв і інші. На нашу ж долю, маленьких людей, припала велика честь здійснити їх мрію і зробити посильні наукові і ідейні завоювання в полярних дослідженнях на користь і гордість нашої дорогої батьківщини. Мені не хочеться сказати вам, дорогі супутники, «прощайте», мені хочеться сказати вам «до побачення», щоб знову обняти вас і разом порадуватися з нашого загального успіху і разом же повернутися на батьківщину…»

— А повернутися йому пощастило? — спитав я.

— Його поховали там, в Арктиці, на шляху до мети. Він життя своє віддав за народну справу, а царські міністри його тим часом лайкою в газетах осипали…

— Так, такий чоловік не задумуючись визнав би Радянську владу. І не став би шипіти по кутках, як Андрихевич! — випалив я.

— Ну, теж прирівняв… Кречета до жаби… — І словацький подивився на мене з докором. — Той, кого ти назвав, просто обиватель з вищою технічною освітою. Ти що, знаєш хіба Андрихевича особисто?

— Познайомився цими днями випадково, — відповів я.

— Дивно навіть, як людина уже в другому поколінні переродилася. Його батьки в Царстві польському проти російського імператора заколот зняли. Їх за це в Сибір заслали. А от синок став цареві та капіталістам служити і революцію сприйняв як велику особисту неприємність.

— Але прямо він про це не говорить?

— Іноді любить удати демократа, робить вилазки з свого особнячка у місто. Переважно проти неділі. У пивні заходить, в «Родиму сторонку» — сліпих баяністів слухати. Пиво попиває та розмови веде. Дехто з майстрів під його впливом. Навіть люблять.

— Але так, взагалі, він чоловік знаючий, користь приносить?

— Доводиться працювати. Іншого виходу в нього нема. Я собі добре уявляю, що сталося б з Андрихевичем в разі війни! А щодо користі — що ж? Користь можна давати аби-як, проформи ради, і можна — від усього серця, з повною віддачею. А цей пан тільки служить. Ти чув, напевно, що багато які виробничі секрети англійці, втікаючи, приховали або вивезли — хто їх знає! Іван Федорович б’ється, б’ється, але поки що наслідки незначні. А інженер головний ходить кругом та навколо, бровами ворушить, посміюється. Тепер подумай: невже Кейворт від свого головного інженера мав таємниці? У хорошого, досвідченого інженера вони в душі зберегтися повинні без усяких креслень. Креслення — відмовка. Він серце своє розкрити не хоче — ось у чому справа.

— Інших порядків жде! Думає, зміниться все, — згодився я з Головацьким і розповів йому про свою суперечку з інженером.

— Ну, бачиш! Чого ж більше? Які тобі ще відверті признання потрібні? — вигукнув Головацький і, побачивши, що кофе закипає, пригасив трохи спиртівку. — Не любить він нас. Люди, подібні до Андрихевича, не допомагають нам. Вони нас підстерігають. Ти розумієш, Василю: підстерігають!.. Підмічають кожен наш промах, кожну помилку, щоб позлорадіти потім… Та пусти сюди знову Денікіна з іноземцями — він перший йому на блюді хліб-сіль піднесе!

— А донька у нього така ж? — запитав я, почекавши, поки весь гнів Толі виллється на старого інженера.

— Анжеліка? Підростаюча гагара. Це про таких чудово сказав Горький: «І гагари також стогнуть, — їм, гагарам, не відчути насолоди битв життєвих: грім ударів їх лякає!»

Головацький розлив дуже густе паруюче кофе в маленькі бордові чашечки з чорними цяточками, схожими на цяточки на крильцях сонечка. Потім сходив у сіни і, зачерпнувши з діжки води, налив дві склянки.

— Турецьке кофе п’ють отак, — сказав він. — Ковток води, ковток кофе. Інакше серце зайдеться. Міцне дуже.

О дванадцятій годині. ночі залишав я Толину «каюту».

Вулиці міста уже спорожніли. Кажани нечутно проносились над головою, коли я проходив повз парк, закритий на ніч.