Місто біля моря

Примирення

Кілька разів доводилось підіймати завісу, щоб показати публіці всіх артистів, які, взявшись за руки, виходили на авансцену під гучний туш, з мадам Рогаль-Піонтковською посередині.

Але справжній вечір почався лише після цієї вступної пародії.

Як завжди, популярна в ті роки жива газета клубу «Синя блуза» показала кілька своїх номерів.

Потім струнний оркестр токарного цеху, який майже цілком складався з молоді, виконав «Світить місяць» і «Сентиментальний вальс» Чайковського.

На сцені з’явився хор стариків заводу. На великий мій подив, і Гладишев теж був у їх числі. Я звик його бачити в полотняній сорочці з підрізаними по лікті рукавами — і зараз мені важко було звикнути до нового вигляду мого сусіда по машинці. Він був у довгому чорному сюртуці. З-під сюртука виглядав комір гарно вишитої синьої косоворотки. Виявилось, Гладишев співає басом.

Хор проспівав: «Замучений тяжко в неволі», потім — «По диких степах Забайкалля» і «Червоний прапор». Старикам гучно аплодували, кричали «біс». Вони пошепотілися і заспівали козачу пісню «По Дону гуляє козак молодий», потім — «Ми ковалі, і дух наш сильний». Але видно було — пісні каторги були пам’ятніші старикам-робітникам, бо, коли їх викликали знову, вони заспівали «Дзень-бом, дзень-бом, чути дзвін кайданів». За сценою в цей час подзвонювали кайданами. І глядачам відразу уявився далекий Сибірський шлях, партія революціонерів, що бреде по етапу в кайданах, крізь пургу і мороз, у сніговий Сибір…

Щоб програма була різноманітніша, Головацький разом з директором клубу запросив і співаків із Водмісцтрану. Їх було лише троє, і вони вийшли на сцену — бажаючи підкреслити свою близькість до моря — у брезентових робах і крислатих шкіперських зюйдвестках. Я впізнав серед них і здоров’яка Колю — матроса з ТРНАВу, який запропонував Анжеліці рятувальний круг, коли ми їхали з нею на човні. Співаки відкашлялись і під баян заспівали веселі «Таганрозькі частушки». Співаючи, вони притупували ногами, взутими у мисливські бахіли вище колін. Я й не знав раніш, що азовські рибалки такі майстри складати смішні пісеньки, подібні до «Саратовських страждань».

Потім вони заспівали жартівливі морські пісеньки, які й досі можна чути по всьому узбережжю Чорного і Азовського морів, від Скадовська до Ростова-на-Дону. Народжені в перші роки після революції, пісеньки ці висміювали інтервентів, які допомагали білогвардійцям воювати проти молодої Радянської республіки. Співаки під бринькання двох балалайок осміювали чорного барона Врангеля, кудлатого Махна, англійських комодорів, які вивозили з Криму на своїх міноносцях російських великих князів, одержуючи від них нагороду фамільними брильянтами за проїзд.

Уперше на тому молодіжному вечорі почув я матроську пісню «Розкинулось море широке» у виконанні Аркадія Гнатовича.

Випустили заводських танцюристів. Було їх чимало. Ніхто б і не подумав колись, що стільки талантів заховано серед робітників, одного лише нашого заводу. Танцювала іноді людина на весіллі, на хрестинах, на звичайних домашніх вечірках, танцювала у компанії друзів у Челідзе, в його «Родимій сторонці», але ніхто не надавав цьому серйозного значення, і нікому не спадало на думку запросити такого здібного танцюриста в клуб, вивести його на сцену, дати йому можливість показати свою майстерність цілому заводу відразу. І молодчина Головацький, що задумав це!

Першим, насунувши смушеву папаху, в черкесці з газирями, танцював слюсар Паша Хименко. Він розхитувався, стоячи на колінах і, відбиваючи поклони, потім пішов колесити по сцені. Кола, які він виписував, звужувались, ноги, взуті у м’які чув’яки, сковзали по дошках чимдалі швидше, поки нарешті він не закрутився у швидкому, як вихор, гірському танці, розмахуючи кинджалом.

Смуглявий біженець з Бессарабії Ступак зобразив на сцені, як у нього на батьківщині танцюють «Жок». Потім цей танець, названий «Молдаванеска», став дуже відомий у нашій країні, але в ті часи він був у диковинку.

На сцену вискочив переодягнутий матросом Михайло Осауленко з транспортного цеху. Він був у морській робі салатного кольору, з круглими перламутровими гудзиками, і обличчя його сяяло від задоволення.

Осауленко то дріботів ногами, відходячи в глибину сцени, то, чіпляючись за уявлювані ванти, ліз, як мавпа, на високу щоглу, то, напівзігнувшись, перебирав канат, то зображував матроса, який танцює в страшну непогоду, — як його кидає праворуч і ліворуч сильним океанським штормом.

Я знав, що далі Білоріченської коси «колишній Едуард» — Мишко Осауленко в море не ходив, і здивувався, як добре відчуває морську стихію цей береговик.

З заводськими танцюристами випурхнула на сцену дружина Аркадія Гнатовича, Людмила. Була вона в простенькому своєму платтячку з червоними накладними кишеньками. В кожному ударі її маленької ноги був не тільки точний розрахунок, але і велика спритність. За знаком Людмили оркестр затихав, і тоді вона протягом кількох хвилин вела мелодію сама, вибиваючи на сцені підметками.

Головацький спершу не хотів випускати на сцену нашого знайомого візника Володьку під тим приводом, що він, мовляв, кустар, а не заводський. Але ми умовили Толю змінити своє рішення і навіть показали йому партизанську фотокартку Володьки. Не довелось жалкувати, що Володька з’явився на сцені. Він чудово жонглював під звуки музики великими нікельованими. кулями, зробив стойку на двох пляшках, підтримуючи своє тіло лише одною, здоровою, рукою, а після цих фокусів танцював не гірше за Людмилу. Його «яблучко» викликало бурхливі оплески. А коли Володька протанцював знаменитий приазовський «Чебачок» і завершив свій вихід жартівливим танцем «Тіп-топ» з паличкою, успіх його молодецького танцю затьмив усіх інших танцюристів, що виступали до нього.

У просторому фойє, куди повалили після концерту глядачі, були заздалегідь розвішані карикатури на постійних відвідувачів салону Рогаль-Піонтковської.

Над шаржами, біля яких зразу ж стали збиратися глядачі, через усю стіну тяглись примітні написи: «Геть чарльстони і фокстроти! Виженемо назавжди з нашого побуту буржуазну культуру!», «За розумний і веселий відпочинок нашої заводської молоді».

Тут же юнсекція клубу металістів розповідала гостям, в які гуртки вони можуть записатися. Був серед них і гурток сольного народного танцю. Юнсекція оголошувала, що цими днями відкривається школа для бажаючих навчитися безплатно таких танців, як вальс, краков’як, мазурка, венгерка і полька.

Педагоги з вечірнього робітничого університету скористалися з нагоди і розвісили у фойє умови прийому. «Кожний робітник може стати інженером!» — було написано на плакаті.

Поки публіка гуляла у фойє, я вийшов на вулицю, щоб подихати свіжим повітрям. І тут, біля входу в клуб, побачив Ліку. Подаючи мені руку, вона сказала:

— Здрастуйте, лейтенанте, спасибі за запрошення.

— Здрастуйте, — сказав я, роблячи вигляд, що не помічаю її уколу. — Вам сподобалось?

— Незвично. І смішно. Такого досі у клубі не було. Ви додому? — Вона подивилась на мене з-під своїх густих він, висока, вродлива, і, наче боячись, що я скажу «ні», додала: — Проведіть мене, мій супутник образився і втік.

— Я бачив.

— Злорадієте? Жорстоко трохи. Думаєте, він з великою охотою на Генуезьку ходив? В клубі нудно, ото всі туди і зачастили. Так ви мене проведете?

Глянув я на Анжеліку, побачив у її великих, трошки розкосих очах просьбу, і жаль мені стало образити її грубим словом. Я пішов разом з нею.

— Що значить «нудно», Ліко? Смішно це. Маленький ваш Зюзя, чи що? Няньку йому треба, щоб розважала? Ви думаєте, він хоч одну книжку за рік прочитує?..

— Не читає, — сказала Ліка і засміялась. — Тут я пас! Я мовчу.

— Ось бачите! — кинув я роздратовано. — Чудакові, який не хоче думати і мозок свій перемістив у ноги, всюди буває нудно.

— А скажіть, Василю, чому ви мене пощадили в «Чарльстоніаді»? Я все чекала, що побачу себе в цьому паноптикумі пошляків.

— Ми хотіли… Ми гадали… — промимрив я, не знаючи, як мені відкрутитися від прямої відповіді, і нарешті бухнув: — Ми хотіли в першу чергу вплинути на заводських.

— Скажіть простіше — що мене вже нічого «виховувати». Адже так? — І Ліка подивилась мені у вічі так пильно, що я зніяковів.

— Я цього не сказав, — буркнув я і подумав: «Знову вона переводить розмову на особисті теми».

— Ви гарний, славний хлопець, Василю, і чого там симпатичний, але іноді вам бракує шліфовки і широкого світогляду. По-вашому весь світ повинен складатися тільки з робітників, іншим місця під сонцем нема. Але ж таке життя стане сіре й нецікаве. А що коли частина людей буде музикантами, артистами, художниками, тими, кого ви так зневажливо називаєте «інтелігентами»? Що в цьому поганого? Повинен же хтось прикрашати життя?

Мене розлютив цей повчальний тон Анжеліки і її пиха. Розуміючи, що треба опиратись і будь-що відстояти свої позиції, я відрубав:

— Передусім треба нове життя побудувати, а тоді вже прикрашати його!

— Але ж одне другому не заважає, Василю, — лагідно сказала Ліка, — і я не розумію, чого ти знову гарячкуєш?..

… Ми йшли безлюдною вулицею до моря, і я з досадою думав, що мав намір провести вечір зовсім інакше. І хоч поруч зі мною йшла дівчина, яку за всіма правилами пристойності слід було розважати, я уперто мовчав.

_ Думалось зовсім про інше. Ще не охолонув азарт тих днів, коли ми спільно, веселою молодіжною артіллю, за допомогою заводських стариків, майстрували жатки для Микити Коломійця і очистили майданчик у цеху, де була знайдена англійська міна.

А скільки ще праці попереду! Флегонтов розповідав, яку участь беруть у боротьбі за підвищення продуктивності праці комсомольці Ленінграда. Хотілось і в себе застосувати їхній досвід. Запровадимо для всього цеху щит «Згаяні, хвилини» і будемо позначати на ньому кожну хвилину вимушеного простою, а Коля Закаблук буде підраховувати, в що обходяться ці втрати… Дерева між цехами посадимо, клумби розіб’ємо… Багато справ чекає нас!

Наче угадуючи мої думки, Анжеліка сказала стиха:

— Я вам заважаю?

— Ні, чому, — опам’ятався я.

— Скажіть, чому ви цураєтесь мене?

— Ми з вами по-різному дивимось на життя, — сказав я прямо.

— Я охоче це визнаю, але визнайте і ви, що не можна розглядати людину лише в одному вимірі.

— Як це?

— А так, як ви дивитесь хоч би на мене. Думаєте, мабуть, пуста, навіжена дівчина, якій дуже добре живеться під крильцем у свого татуся! — В словах Анжеліки вчувалася гіркота.

— А як же думати інакше, Ліко? Якщо ви самі…

Але вона не дала мені говорити.

— Бачите, Василю, — сказала вона палко, — ви любите все осуджувати безповоротно і не хочете увійти в становище людини, в якої, можливо, дуже важко на душі. А так не можна! Тоді, на човні, досить мені було сказати: «Чекаю на щасливий випадок», як ви зразу напали на мене. Ви полінувались навіть поцікавитись, як треба розуміти ці слова. Я добре знаю: ви мене зарахували в розряд безвольних панночок, які все майбутнє своє вбачають у заміжжі. Але зрозумійте і повірте, що таке життя мене не влаштовує! Я не хочу бути лише відображенням чийогось активного життя. Я не хочу бути схожою на оцих торговок, які товстіють замолоду, які всю втіху в житті вбачають у тому, щоб ситно поїсти, вирядитися в свої ганчірки і вийти в неділю з чоловіком під руку на проспект — себе показати та інших осуджувати…

Признатися, ці одверті слова приголомшили мене. Збитий з пантелику, я спитав:

— А що ж вас улаштовує?

Вона труснула волоссям і, думаючи про своє, сказала:

— Коли б ви тільки знали, як я ненавиджу оцей задушливий запах провінції!

— Ви знову говорите не те, Ліко! — заперечив я. — Охота ж вам з обивателями дружити. Але ж є і хороші люди в нашому місті. А ви їх усіх в одну купу звалюєте. Візьміть, для прикладу, завод. Скільки там доброго, цікавого, розумного люду. При чому тут «провінція»?

Ми сіли на парапет набережної, поблизу того самого місця, де я побачив Анжеліку вперше.

Вдалині, на рейді, поблискував освітленими ілюмінаторами вантажний пароплав «Балтімора». До нього підвозили на великих барках-шаландах зерно; команда пароплава сама перевантажувала його в трюми за допомогою лебідок. Оце й зараз чути було нам здалека їх тріск, змішаний із звуками чужоземної мови і тупотом ніг матросів, що весь час пробігали освітленою палубою.

— Я знаю, Василю, що в нашому місті є немало цікавих людей, у яких при бажанні можна навчитись і твердості волі, і вмінню знайти в житті головну мету, — порушуючи мовчання, сказала Ліка. — Але в цю хвилину я говорю з вами про своє власне оточення. Чи можна говорити з вами одверто? — Голос у неї затремтів.

— Рискніть. Я більше за все в житті люблю відвертих людей!

— І не будете шуміти з приводу моїх слів? — Вона подивилась на мене якось особливо, і я зрозумів, що вона хоче довірити мені якусь таємницю.

— А чого ж мені шуміти?

— Я вам вірю. Слухайте, Василю… Тато і мама гадають, що все це ненадовго… Ну, Радянська влада і все таке інше.

— Ох, ви мене й здивували, Ліко! Та хіба я не міг і сам здогадатися про це без ваших признань, один лише раз поговоривши з вашим татусем?

— Здогадались? От бачите! З вами він був дуже одвертий, в усякому разі більше, ніж з іншими… Так от, мої батьки впевнені, що це ненадовго, що це все треба перечекати, як дрібний дощик. І люди, з якими вони зустрічаються, думають так само. До мами приходять всякі кумасі і говорять: «Скоро, скоро… Уже небагато терпіти лишилось». То на Врангеля у них була надія, то на Кутепова. Одного разу пройшла чутка, що Махно з’єднався з Петлюрою і нібито сіли вони на кораблі і прямо їдуть із Варни сюди, в Таврію, рятувати Росію від більшовиків. Мама навіть купони царських державних займів підраховувати стала…

Я не стерпів і сказав похмуро:

— Не діждуть вони цього! Облисіють зовсім, як ваш Зюзя Тритузний в отій живій картині. Все їх життя мине марно, а Радянська влада як стояла, так і стоятиме!

— Перш за все, Василю, давайте домовимося: Зюзя такий же «мій», як і «ваш». — В голосі її почулась образа. — Дайте ж мені, доказати… — І вона глянула на мене пильно.

— Звичайно, говоріть! — буркнув я.

— Так от, пащекують ці кумасі цілими днями в нашому домі, пригадують, які тут весілля справляли, як якийсь там Едвардс на Рогалисі оженився, скільки в них кришталю розбили п’яні гості, і все їх життя — в оцих спогадах. Слухаю я щодня одне і те ж саме і чимдалі частіше думаю: «А мені до цього яке діло? Адже у них нема нічого, крім спогадів, а я жити хочу! І в мене може бути справжнє майбутнє».

Щирість останніх слів Ліки зворушила мене, і я спитав лагідно:

— А чому ж ви мені заперечували тоді?

— Ах, здуру! Просто з почуття протиріччя.

— З цим почуттям далеко не зайдеш!

— А я, думаєте, не знаю? — сказала вона так само щиро. — Знаю! І, тому, розкаявшись, записку писала і зараз підійшла до вас. Цього раніше зі мною ніколи не бувало, щоб я, вперте створіння, признавалась у своїй неправоті…

— Я, Ліно, вважав і зараз так вважаю: краще сказати в очі людині всю правду, все, що про неї думаєш, аніж сюсюкати з нею, потурати її примхам.

— Це вірно. Скажіть краще, ви справді упевнені в тому, що я безнадійна?

Хитро підвела вона мене до цього питання. Сказала з усмішечкою, наче між іншим, а тепер дивилась на мене своїми уважними і глибокими очима.

— Ніхто цього не думає, але мені здається…

— Та нічого м’ятися! Скажіть відверто, що вам здається! — підбила мене Анжеліка.

Я й відрубав:

— А вам не жаль буде залишити затишок батьківського дому, ваші килими і фей? Мені здається, що ви дуже звикли до них!

Вона сказала упевнено:

— Повірте, коли я побачу проблиск попереду, знайду вихід, то розстанусь з усім цим безповоротно.

— Ви це твердо вирішили? — спитав я напористо і серйозно.

— Твердо! Ах, як мені все це набридло, коли б ви знали! Порозумнішала, з шибайголови панночкою стала, а мати все ще отця Пимона ні-ні та й запросить додому, щоб закона божого учив мене. Який тут може бути закон божий, коли мільйони людей давно за новим законом живуть!

Важко мені було приховати свою радість, і я сказав з полегшенням:

— Отже, в божественне ви не вірите?

Вона голосно засміялась і весело поляскала мене по руці:

— Смішний, Василю, ви іноді буваєте. І наївний. Та невже ви мене вважаєте такою безнадійною дурепою? Ну звичайно, не вірю!

— А чого ж у вас над диваном лампадка горить?

Усе ще посміхаючись, вона відповіла просто:

— Поки я живу у батьківському домі, я не можу щодня зчиняти скандали.

— А ви плюньте на них! Киньте до всіх чортів оці лампадки, кумась, фей різних і поступайте вчитися. І краще — в іншому місті. Ось послухайте, що я вам розповім. Була в нас у фабзавучі одна дівчина, Галя Кушнір. Училася з нами два роки, ні в чому не відставала, хоча часом і важкенько було затискати болванки на токарному верстаті. Закінчили ми фабзавуч, одержали путівки, і вона разом з нами одержала. Адже в неї теж, як і у всіх, е батько й мати і ніхто не став би дорікати їй, коли б вона при них залишилась. Але Галя вирішила правильно. «Чим я гірша за хлопців?» — сказала вона. Наша Галя горда і смілива дівчина! Вона теж поїхала, в Одесу. Я оце листа від неї одержав. Улаштувалась. Рада. Сама собі хліб заробляє і ні від кого не залежить…

Ліка глянула на мене запитливо:

— Покинути, ви думаєте? А чи не страшно?..

— Чого ж страшитися? Адже були в нас у фабзавучі хлопці — круглі сироти: батьків їх петлюрівці повбивали. І ви що думаєте — загинули хлопці? Вивчились! Майстрами стали! Звичайно, жити на вісімнадцять карбованців стипендії важко було, нема що казати. На чечевиці та на мамализі тижнями сиділи. Витримали все і в люди вийшли. А хіба ви не зможете жити самостійно без тата з мамою? Я вам щиро раджу: кидайте всю цю музику, йдіть учитися.

Вона сиділа мовчки, постукуючи каблучками об стінку парапету. Дивилась вона на маяк, який погладжував море навколо себе сріблястим променем світла. Задумливе її обличчя здавалось особливо милим в оці вирішальні хвилини.

— Так, Василю, вирішено! — сказала вона, рвучко повертаючись до мене. — Пом’яніть моє слово. Але от музику якраз я кидати і не збираюсь. Я хочу вчитися в консерваторії. Поїду в Ленінград, у мене там у Свєчному провулкові тітка живе. Приїздила одного разу — кликала до себе. Ото я й поїду до неї.

— Чудово, — сказав я, зворушений цими словами. — Та ви, виявляється, хороша!

— Можливо, не знаю… — відповіла вона просто.

Я допоміг їй зіскочити з парапету, і ми швидко пішли до клубу, звідки ледве чутно сюди, на море, долинала музика.

— Признайтесь, — сказала Ліка, попадаючи в такт моїм крокам, — на батька дуже ви образились за його іронічний тон?

— Я більше образився на нього за інше.

— Хіба ви з ним ще зустрічались?

— Навіть не раз. Ми з ним зчепились одного разу. І він мій винахід забракувати хотів…

— Тато? — спитала Ліка так, наче її батько був святий.

— Атож! Я придумав одну штуку. Ну, щодо загального підігрівання формувальних машинок… Провели мою пропозицію на цеховій виробничій нараді: і партійний осередок підтримав, і старі робітники. Послали пропозицію вашому татові, як головному інженерові. Без нього ж усі ці справи не вирішуються. А він, знаєте, що на пропозиції написав?

— Він мене в свої справи мало посвящає, — сказала Ліка.

— Написав би просто «ні» — і вся розмова. Я б постукав в інші двері. А він єхидну таку резолюцію наклав: «Проект юного фантазера, який сам по собі гарячий і без підігрівання». Як вам це подобається?

— Впізнаю татів стиль, — сказала Ліка і заспокоїла мене: — А ви не журіться. Він же дивак. Навіть яблука, і ті з червами їсть і приказує: «Поки я маю можливість, я цього черв’яка з’їм, а то потім він мене злопає!»

— Але ця резолюція не дивацтво, а знущання.

— Я вам можу одверто сказати: тато себелюб і великий егоїст. Дуже часто йому навіть приємно бачити чужі невдачі. Він примовляє в таких випадках: «Чим гірше, тим краще!» Хочете, я спробую умовити його, щоб переглянув своє рішення? — охоче запропонувала Ліка, і я побачив співчуття в її очах.

— Ні, вже не треба! Без заступників обійдемося.

… Гучні звуки духового оркестру зустріли нас, як тільки ми, мружачись від яскравого світла, зайшли у вестибюль клубу металістів. Я впізнав старовинний вальс «Лісова казка».

Перше; що впало в очі, тільки-но ми зайшли в зал, були старики, що кружляли в плавному вальсі. Вони не пішли додому і не завернули в «Родиму сторонку», як звичайно, а, прийшовши в гості до заводської молоді, згадали свою власну юність. Навіть стрижений Гладишев поважно, але не дуже, правда, вправно вальсував з своєю дружиною. Про молодь нема що й казати. Було її тут значно більше, ніж у найприбутковіший вечір у Рогаль-Піонтковської. Дивився я на знайомі обличчя молодих робітників у танці і розумів, що всі вони почувають себе тут куди привільніше, ніж на Генуезькій.

Ось пролетів у танці перед нами, притискаючи до себе смуглянку Катерину з янтарним намистом на шиї, Лука Туруида в голубуватій, постьобаній білими нитками морській робі. Він підморгнув мені на ходу і зразу ж зробив великі очі, побачивши, що я стою з дочкою головного інженера. Турунда знав про ту образливу резолюцію, яку надряпав на моїй заяві Андрихевич, обзивав його «старорежимним чортом» і зараз не міг зрозуміти, чому я так мирно розмовляю з Анжелікою.

Музиканти заграли польку. Я вже зібрався запросити Ліку на танець, як несподівано здригнувсь, наче мене укололи. На протилежному боці, недалеко від Маремухи, стояв,1 схрестивши на грудях руки, Головацький і уважно стежив за нами. Но забув іще, видно, Толя, як попереджав він жартома мене, щоб я «не иотрапив часом у полон до сусідки». Тепер, бачачи нас удвох, як ми мирно розмовляли, він не знав, що й думати.

«Ех, дарма! — подумав я. — Потім, Толю, поясню тобі все». І, схопивши Ліку під ліктики, пустився в танець.

Не встиг дотанцювати польку, як побачив на порозі Гри— шу Канюка. Обличчя його, все спітніле, зберігало сліди щойно закінченої роботи в ливарні. І дивним здалося, що Гри— ша Канюк не забіг додому переодягтися, а прийшов у клуб на танці в брудній робі. Відшукавши мене очима, він робив нетерпеливі знаки, викликаючи з залу.

— Мене кличуть, Ліко, вибачте, — сказав я їй і, підвівши її до вільного стільця, пішов навпростець до Гриші.

— Головацького, тебе і всіх активістів комсомолу терміново викликають на завод! — важко дихаючи, шепнув Канюк.

Видно було, що він не йшов, а біг сюди. Нічого не розуміючи, я спитав:

— Там же нікого вже нема…

Пробігаючи повз мене, видно, теж викликаний кимось, Лука Турунда торкнув мене за лікоть і сказав:

— Швидше, Манджура! На нараду до Руденка.

Поки ми добігли, в кабінеті директора вже зібралися комуністи заводу і секретарі багатьох комсомольських осередків. Горіли дві лампи під зеленими абажурами, і при їх світлі я встиг помітити секретаря міськкому партії Ка— зуркіна, нашого Флегонтова і начальника міського відділу ДПУ, якого я вже бачив у той день, коли під основою мартена ми виявили англійську міну.

Коли всі посідали, Руденко, обвівши очима всіх, заговорив:

— Більше чекати не будемо. Отже, товариші, сьогодні вночі, використовуючи переддень вихідного дня, ворог хотів висадити в повітря основні життєві вузли заводу. Ворожий план мінування у пас в руках! Ось він. — Руденко показав пальцем на пожмакане креслення; що лежало перед ним. — Вважаю за свій обов’язок подякувати за своєчасне виявлення цього документа наших товаришів чекістів!

З цими словами Іван Федорович повернувся до начальника міського відділу ДПУ і міцно потиснув йому руку. А той захитав головою, мовби кажучи, що ні він, ні його працівники не заслуговують подяки.

Новина, оголошена директором, приголомшила нас. І в напруженій тиші ще суворіше і значливіше прозвучав голос Руденка:

— Перший тривожний сигнал про англійські «подарунки» ми, як відомо, дістали під час комсомольського недільника. Мерзенний найманець буржуазії, якому було доручено підірвати міну, в останню хвилину розгубився і не зумів вчинити диверсію. А потім молодь перекреслила його плани своїм недільником. На щастя, він ізольований і на першому допиті був занадто балакучий. Такі ж міни, закладені тут англійцями ще в 1919 році, вилучені в кочегарці і біля вагранок…

— Хто цей найманець, Іване Федоровичу? — спитав хтось.

— П’яниця і бракороб Єнтута, який облудно проліз в ряди робітничого класу, — в настороженій тиші сказав директор.

«Так ось хто, певно, намагався залякати нас своїм підкинутим листом, коли ми почали виводити його на чисту воду!» — промайнуло у мене в голові.

Директор, промовчавши, говорив далі:

— А про решту вам доповість Кузьма Никанорович! — І знову він подививсь на низенького, дуже добродушного чоловіка в сірому коверкотовому костюмі, пропонуючи йому жестом руки зайняти місце голови.

Цілу ніч, до світанку, учасники цієї раптової наради чергували в цехах, охороняючи завод до тої хвилини, поки дії ворога не були цілковито знешкоджені.

Те, що ледар і п’яничка Кашкет виявився найманцем ворогів, досить швидко втратило гостроту новизни.

«Хіба не ясно було й раніш, що якраз серед таких розкладених типів іноземна буржуазія вербує своїх агентів! — міркував я, походжаючи біля остигаючих вагранок. — У погоні за легкою наживою, за зайвою четвертю горілки вони, хто не знав ніколи, що таке Батьківщина, можуть піти на всяке криваве діло…»

Мадам Рогаль-Піонтковська, про яку стримано, але дуже переконливо того вечора сказав нам Кузьма Никанорович, знала про минуле Кашкета уже давно, ще з того часу, як дала згоду бути резиденткою англійської розвідки в нашому приморському місті, прикриваючи свою таємну підривну роботу проти Радянської держави вивіскою мирного танцкласу.

Перший же зв’язковий, який прибув з Лондона на вантажному англійському пароплаві, вручив їй на таємному побаченні не лише лист від чоловіка-цукрозаводчика, що втік з-під Умані в Англію, але й один «діловий документ». Це був список «вірних ще людей», складений, за завданням англійської розвідки, видно, самим Нестором Махно, який у ті роки жив у Парижі і навіть — ходили такі чутки — викладав там в академії генерального штабу своє бандитське ремесло. Він мріяв за допомогою військ Антанти вернутися на своїх тачанках до берегів Азовського моря.

Був занесений у цей список і анархіст Єнтута, на прізвисько Кашкет. От саме його і взяла в руки, прикрашені брильянтовими перснями, мадам Рогаль-Піонтковська ще тоді, коли їй належав ресторан «Родима сторонка». Кашкет приходив до «мамаші» випити в борг, часто без віддачі, користуючись її «добрим серцем». І коли вже у власному танцкласі на Генуезькій мадам стала вимагати від нього першу розписку в одержанні ста карбованців за роботу для англійської розвідувальної служби Інтелідженс сервіс, Кашкет не вагався.

Потім цілий рік після їх побачення Рогаль-Піонтковська з її агентами були полишені на самих себе. Зв’язок з Лондоном обірвався. Пароплави під британським прапором довгий час не заходили за вантажем у радянські порти. Хазяї Рогаль-Піонтковської вирішили зв’язатися з мадам із танцкласу іншим шляхом.

Попович із Ровна, Козир-Зірка, після висадження в повітря штабу ЧОПу в нашому подільському місті повинен був відвідати Донбас і Приазов’я і вручити нові інструкції з Лондона резидентам, які замаскувалися, подібно до Рогаль-Піонтковської, на радянській землі. Це й було те друге завдання, поставлене поповичу з Ровна, яке так довго й уперто розгадував Вукович.

Багато, на перший погляд, дрібничок допомогли Вуковичу в цій справі. Серед них важливе було і випадкове припущення, висловлене в листі до Микити, — про те, чи не родичка власниця танцкласу в місті біля моря старій графині, яку ми бачили ще в далекому дитинстві на Заріччі.

Вукович виявив зв’язок між появою в місті біля моря Печериці і тим, що чоловік «удови інженера з Умані», який лишився живий, перебуває в Англії і навіть завдяки своєму графському титулу занесений у довідкову книгу серед іменитих людей Європи під дивним заголовком «Хто є хто?».

Коли Полевой поранив Козиря-Зірку на горищі штабу ЧОПу, попович з Ровна змушений був залишитися до одужання на квартирі Зенона Печериці і передав йому своє друге завдання.

Цілком можливо, що, коли б Вукович своєчасно не дізнався, де переховується Козир-Зірка, Печериця спокійно під виглядом чергового службового відрядження поїхав би в. Харків, а там завернув би і до Азовського моря. Але трапилось інакше. Печериці довелось водночас і тікати, і виконувати завдання, доручене йому ровенським поповичем.

Маючи в руках Печерицю і Козиря-Зірку, Вукович уже міг зв’язати всі нитки.

Попередження, яке мені зробив Коломієць біля залізничного кип’ятильника, було не випадковим: зайвий розголос про Рогаль-Піонтковську міг перешкодити розкриттю змови.

А нерви мадам в останній час здали. Як тільки їй стало відомо, що Кашкет заарештований, вона похапцем зібрала фамільні брильянти і, дочекавшись присмерків, вирішила «покататися на човні».

У той час, як Петро Маремуха зображав її на сцені, мадам Рогаль-Піонтковська обійшла на легкому тузику хвилеріз, щоб непомітно, з боку відкритого моря, підплисти до пароплава «Балтімора», який довантажували на рейді зерном.

Кузьма Никанорович не сказав нам того вечора, що по сусідству з Рогаль-Піонтковською був човен і в ньому були наші, радянські люди. Отож вони й не дали Глафірі Павлівні схопитися за штормтрап, спущений заздалегідь з борту іржавого вантажного пароплава… Він лише пояснив нам, яка небезпека загрожувала заводу, і кинув фразу: «Мадам затримана своєчасно».

Признаюсь, багатьом із нас не все було ясне в ту піч, коли ми охороняли завод. Я пишу тепер про все так докладно тому, що наступні дні, наповнені розмовами і пересудами про цю таємничу справу, допомогли зрозуміти те, що сталося.