Місто біля моря

Шукаємо карту

Гарне наше місто, особливо повесні, коли зацвітають верби на Старому бульварі і древні, замшілі стіни Старої фортеці, кам’яні міські ворота, сторожові вежі, що притулились до скель вздовж берегів річки, вкриваються зеленню і квітами! З будь-якої щілини пробивається до сонця молода поросль, на кожному баштовому карнизі, куди вітер намів за багато сот років немало земляного пилу, розцвітає суріпка, ніжна мохната кульбаба гойдається» на тоненьких пустотілих трубочках, в’ється де-не-де по стрімких стінах, впиваючись корінням у кожну щілинку, димчастий, з листям жорстким і наче неживим, чіпкий, злий плющ, навіть поверх зубчастих баштових коронок росте м’яка, соковита трава, і ніхто не рве, не косить її там, хіба бродяча коза забереться на карниз вежі на фортечній стіні і прогулюється там над урвищем, пощипуючи зелень, а важке вим’я, налите пахучим молоком, б’є її по ногах.

Пройдеш через кам’яні ворота Старого міста, хоч день і сонячний, але холодний вітер проймає наскрізь. Оглянешся — і бачиш, як високо до неба здіймаються стрімкі стіни семиповерхової вежі Стефана Баторія, збудованої за наказом польського короля, — похмурими вони здаються, особливо з тіньового боку. Нічого вже, думається, не виросте тут; так ні — он десь на виступі четвертого поверху зеленіє чудом вирослий кущик чи то колючого терну, чи то глоду, і, погойдуючись на його гіллі, дзвінко співають над містом дві вільшанки.

Повесні над берегами річки, ще вологої від весняної повені, першими цвітуть козячі верби. Їх золотаві запашні сережки з’являються на гіллі значно раніш, аніж липкі бруньки викинуть перші блискучі листки. І коли вже верба відцвітає, приємно буває вдень піти на Старий бульвар і послухати там, як потріскують шишки на півголих вітах голчастих сосен.

Блукаєш алеями Старого бульвару і тільки й чуєш то там, то тут ніжне, ледь чутне тріскотіння, наче білка хвостата скребеться десь на самій маківці по стовбуру, і раптом мигне перед очима коричнева шишка, упаде з гілки, підстрибне раз-другий на гравієвій стежці і закотиться в молоду ще траву. Раз у раз теплий вітер зносить з голчастих сосен цілі хмари жовтого пилку.

А набридло тобі ходити під соснами — сядеш на лавку і бачиш: жовті лужки квітів на бастіонах фортеці, яскраві плями запашної суріпки вкривають поранені турецькими ядрами стіни круглих бойових веж, які витримали облогу «наїзників» з Константинополя, а біля в’їзду на міст наче хтось розстелив сушити на бар’єрчику строкаті прапори. Але це не прапори: це селянки з Приворіття вийшли продавати квіти городянам. У кошиках у них повно букетів червоних, білих, жовтих, блідо-рожевих тюльпанів; перев’язані мотузочками, мокнуть у ганчірках пучки білих конвалій. Давно вже простяглись на могильних плитах старовинного кладовища молоді стеблини блискучого барвінку — «могильниці», зазеленіли вже городи перед хатами на передмісті Підзамчого і перші, ніжні ще вусики квасолі, запашного горошку, бузкової повитиці зачепились за паркани, щоб у червні виглянути вже на вулицю.

Сумно думати, що в отаку весняну пору нам доведеться залишити рідне місто.

З Харкова не було ніякої відповіді.

Іноді вночі я прокидався і, бачачи, як у гуртожиток крізь відчинені вікна пробивається місячне світло, прислухаючись до рівного хропіння сусідів, 8 острахом думав про день випуску.

Харків мовчав.

Часом мені здавалося, що я зовсім там і не був, що я не бачив генерального секретаря Центрального Комітету в його кабінеті на вулиці Карла Лібкнехта, а тільки розглядав його портрет у журналі «Всесвіт».

Одне моє горе розвіялось уже того вечора, коли Микита провадив засідання бюро. Який я був неправий, гадаючи, що Коломієць може думати про мене погано і замишляє щось недобре проти мене! Прочитавши тоді на бюро заяву Тиктора, Микита сказав привселюдно:

— Ось тут Тиктор пише: «Зважаючи на те, що Васижь Манджура допоміг утекти контрреволюціонеру Печериці, я, як свідомий робітничий підліток, вважаю, що Манджуру за це неодмінно треба виключити а Комуністичної Спілки Молоді». Я думаю, хлопці, що ви розумієте, яка ціна цим обвинуваченням? Манджура випустив Печерицю не тому, що навмисно хотів його випустити, Манджура зробив промах тому, що. не знав, що це за тип Печериця, з якої причини виїздить він з міста. Не знаю, як ви, але особисто я ділком довіряю Манджурі.

А через два дні на відкритих комсомольських зборах Микита говорив:

— Манджура виконав свій обов’язок: він поїхав у Харків і домігся того, що ви, закінчивши фабзавуч, поїдете на заводи…

Тиктор похмуро гукнув з місця:.

— Це ще велике питання — чи домігся!.. Він базікає, а ви йому вірите…

— Так, ми віримо йому, — заглушуючи буркотіння Тиктора, крикнув Микита, — а ось ти не заслужив поки що нашого довір’я! І тобі ми не віримо. І так будемо жити й далі: хорошим людям будемо вірити, а поганим, поки вони не перестануть бути поганими, вірити не будемо…

І хоч Микита при всіх сказав, що вірить мені, вірить у те, що ми поїдемо на великі заводи України, я дуже побоювався, як би йому не довелося сказати інше.

— Поїдемо, аякже! — сказав одного разу Фурман Петькові Маремусі, не бачачи, що я стою у нього за спиною. — Поїдемо… гноїща перекопувати!

До закінчення школи лишався один тиждень…

Був вільний від занять суботній вечір, і ми з хлопцями після роботи пішли через Старе місто до водоспаду. Річка, що розлилася в дні повені, давно увійшла в свої зелені береги, очистилась від усякого сміття і вже вабила до себе купальників.

Хотілося подивитись, як відцвітають на Старому бульварі каштани, до того ж Бобир вихвалявся сьогодні в обід, що від далебі міг би скупатися. Ми хотіли подивитись, як перші купальники стрибають у холодну воду з дерев’яного місточка, повислого внизу, над самим водоспадом. Звичайно, ми знали: Сашко не буде стрибати з містка у вируючий водоспад — він не такий шалений, щоб скрутити собі в’язи на скелях; де-небудь з бережка він тихенько ввійде в спокійну течію розливу.

Ми з Петром спіймали Сашка на слові, він спробував викрутитись, але не вийшло. Так і вирішили: Сашко увечері скупається при нас!

У цей суботній вечір в Старому місті було людно. Попітовка була так запруджена людьми, що тротуаром не можна було йти.

Маремуха недавно пошив собі нову синеньку сорочку з кишенькою на грудях. Сьогодні він одягнув її вперше. Сатин щільно облягав його широкі груди.

Мені в останній посилці батько прислав ясно-кофейного кольору сатинову косоворотку з голубими квіточками, вишитими на комірі, і смугасті штани. Я теж вирішив сьогодні обновити батьків подарунок.

Сашко Бобир, який давно заощаджував гроші і за два місяці не з’їв ні одної булочки, нарешті розкошелився: в магазині Текстильторгу купив собі сіренький костюмчик трійку з шевйоту «ялинка». Побачивши його вперше в цьому костюмі, Микита сказав:

— Знаєш, Сашко, чого тобі тепер бракує? По-перше, золотого ланцюжка для солідності, а потім галстука. На золотий ланцюжок у тебе, звичайно, грошей не вистачить, а от галстук, я думаю, ти і даром не візьмеш, бо знаєш, що таке справжня культура і що таке дрібнобуржуазне міщанство, і не захочеш, щоб тебе на черговому вечорі самокритики критикували. Адже так, Сашунько, дорогий ти наш товаришу Бобир?..

У перекупки біля мосту ми купили «кокошків» — смаженої, що аж розтріскалась на гарячій сковороді, кукурудзи — і йшли веселі посередині бруківки. Відганяючи від себе невеселі думки, я теж усміхався, наперед уявляючи, як то наш дружок полізе в холодну воду.

Ми дійшли вже до міської ратуші. Під нею сяяла нова, яскраво освітлена зсередини вітрина першого в місті зразкового комсомольського кафе. Це кафе відкрили зовсім недавно комсомольці осередку «Нархарч» у приміщенні колишньої баренбоймівської пивної. Фінвідділ притиснув приватника високим податком, непман не витримав і здався, і все його приміщення, з усіма службами далеко під ратушею, передали в руки молоді. Комсомольці міської електростанції обновили тут проводку, осередки комунальників пофарбували стіни і полагодили підлогу, столяри з нашого фабзавучу на комсомольському суботнику, під керівництвом Кушніра, зробили для нового кафе чудові столики; навіть ми, ливарники, у себе в цеху відлили для нього нову плиту з конфорками.

Перше комсомольське кафе було гордістю кожного комсомольця нашого міста, і не лише тому, що в ньому була частка і нашої праці: ми бачили і розуміли, що саме так треба наступати на приватника і вигонити його назавжди з радянської торгової системи.

Зараз, крізь нові шибки, ми з приємністю побачили, як ходять між нашими фабзавучними столиками молоденькі офіціантки в білих фартушках, розносячи відвідувачам запашний китайський чай у гранованих склянках, кофе із збитими вершками і зельтерську воду із сиропом «Свіже сіно» в синіх сифонах з олов’яними краниками. Чистота і порядок, а головне — свідомість того, що тут тебе ніхто по обдурить, приваблювали в кафе багато публіки. Майже всі місця за столиками були зайняті.

Коли ми затрималися біля кафе, звідти, пропускаючи дружину і відкриваючи перед нею двері, вийшов Вукович. Я зняв кепку і вклонився.

Вукович усміхнувся до мене і дуже гарно козирнув: по-справжньому, неабияк, а доторкнувшись до лакованого козирка прикордонного кашкета кінчиками пальців випростаної руки.

— Хто це, га, Василю? — запитав з цікавістю Сашко Бобир.

— Це… товариш Вукович, — сказав я недбало.

— Це і є Вукович? Отой самий Вукович? — дивлячися вслід прикордонникові, розтягуючи слова, спитав Бобир, явно заздрячи моєму знайомству. — Ти диви… Я й не знав. — І додав — Він з тобою поздоровався…

— А що ж такого? Він мій хороший знайомий.

— Та хіба, Сашко, ти його не бачив отоді, як ми в ЧОПі чергували? — спитав Маремуха.

— Не… бачив, — промимрив Бобир, ніяковіючи.

І я згадав раптом, як Сашко вдавав із себе хворого в той час, коли Вукович і Полевой ходили по двору штабу, шукаючи, куди ж міг зникнути невідомий диверсант. Усі хлопці виглядали тоді з караульного приміщення і бачили Вуковича; один лише Бобир лежав на тапчані і цокотів зубами, зображаючи лихоманку…

— Знаєте, хлопці, а може, ми завтра раненько підемо на річку? — сказав раптом Бобир. — Адже зранку вода ще холодніша…

— Ну, знаєш! — накинувся на Бобиря Маремуха. — Значить, парі програв! Веди угощай зельтерською водою. Але гляди — по дві порції сиропу!

— Ей, хлопці! — почули ми поблизу знайомі голоси.

Перескочивши через огорожу палісадника, до нас бігли Фурман і Гузарчик.

— Оце ви так заліки готуєте! — сказав іронічно Маремуха.

— Які там заліки! — вигукнув задиханий Гузарчик. — Скажи краще, де зараз можна карту України знайти?

— От, диваки! Та у нас же у фабзавучі є карта. В отій шафі, що в канцелярії, — сказав Маремуха.

— А навіщо вам карта? — спитав Бобир.

— Я знаю, що в шафі, — не відповідаючи, пробубонів Гузарчик, озираючись. — Але ж ключ від тієї шафи у діловода, а його до понеділка не буде.

— А навіщо карта, скажи? — спитав я. — Ви ж техмеханіку складаєте.

— Що значить «навіщо»? Смішне запитання! Ти хіба не знаєш? — І раптом, ляскаючи себе по лобі, Моня скрикнув — Невігласи, ви нічого не знаєте! їдемо!!!.

— Як «їдемо»? — кинувся Бобир.

— Їдемо, їдемо, їдемо!!! Ура! Віват!!! — загорлав Монька і став вибивати чечітку.

— Та скажіть толком, ви, чорти! — крикнув я Гузарчику.

— Ми сидимо, розумієш, вчимо техмеханіку — і раптом бачимо: листоноша. І в руках у нього лист. Товстий такий, з печатями сургучними. «Де, — питає, — ваш директор? Лист цінний у мене для нього». Повели ми, розумієш, листоношу до Полевого в кімнату. Той розписався, а ми не виходимо. Чекаємо. Наче передчували! Я зразу й кажу: «Давайте ми, товаришу директор, швидше печаті обірвемо». Обірвали. Розкрили листа, а там — путівки! — 1 Фурман, випаливши скоромовкою цю новину, навіть закашлявся від хвилювання.

— Через годину екстрені збори в школі! — додав Монька. — Наказано всіх з міста скликати!

— Куди путівки? — метушливо спитав Бобир.

— На заводи всієї України. Нам! Розумієш? Від ВРНГ! — Фурман вийняв з кишені довгастий аркушик паперу. — Я все списав. Читай, Гузарчик!

— «Одеса — два місця…» — співучим голосом прочитав Моня з такою гордістю, наче це він сам і виписував путівки і видавав їх хлопцям.

— Я поїду в Одесу, факт! — запалився Бобир.

— Еге ж! Тільки тебе там і ждуть! — насмішкувато сказав Фурман. — Там з таких веснянкуватих мило варять.

— Ну, ти… не задавайся! — ображено заперечив Бобир.

— Та не заважай, Сашко! — попрохав Маремуха. — Нехай людина читає. Давай, Монус!

— «… Дружківка, Торецький завод — три місця, Єнакієво — чотири місця, Гришино — два місця…» Фурман, ти не знаєш, де Гришино? Ти там під вагонами не ночував випадково?

— Найменшого уявлення не маю! — басом солідно відповів Фурман.

— «… Макіївка — п’ять місць, Алчевськ — чотири місця, Луганськ — одно місце…» Ти дивись, Луганськ, здається, велике місто, а чому туди тільки один поїде? Дивно!..

— Читай, читай! — штовхнув Гузарчика Маремуха.

— Читаю… «Краматорськ — два, Запоріжжя — чотири, Маріуполь — п’ять…» Це десь на морі, здається.

— На морі, — буркнув наш всезнайко Фурман, — тільки мілке дно дуже: ідеш, ідеш, і все по коліна.

— «… Слов’янськ — два місця, Київ — п’ять місць…» Навіть у Київ, дивись! Чудове місто! «… Великий Токмак — чотири…»

— Ні, це не діло — отак читати! — спинив Моньку Петро, — Як сліпі… Іди знай, що таке Великий Токмак, де він! Вибереш, а потім…

— А ніхто тобі вибирати самому не дасть… — сказав Фурман.

— Все одно… Я хочу знати заздалегідь, куди мені припаде, — кинув Петро. — Давайте пошукаємо карту. Може, в комсомольському клубі є? Ходімо, хлопці, в клуб! Ще до зборів встигнемо.

І ми, п’ятеро, задихаючись від швидкої ходи, попрямували до клубу. Ми йшли, розмахуючи руками, повз каштани, які відцвітали, мимо тінявого, густого парку, звідки чулися м’які звуки гітари і хтось співав:

Приємно йти в такт оцій пісні, знаючи, що всі побоювання уже позаду!

Хлопці перемовлялись, жартували, тільки я один ішов мовчки, але мені було радісніше за всіх: я йшов мимо тінявого парку і пригадував Харків, весняний ранок у заваленому талим снігом університетському скверику, ясне сонце, яке вдарило мені в очі, і так само, як тоді, весело билося моє серце.

— Людина, яка не ставить перед собою ніякої мети в житті, — пропаща людина, — так почав свою промову Полевой на екстрених зборах учнів у приміщенні нашої слюсарні. — Така людина, — говорив далі Нестор Варнайович, — звичайний пожиратель хліба. А ви, хлопці, — резерв робітничого класу, єдиної сили, яка здатна перебудувати світ по-новому. Отже, кожний з вас, якщо він тільки хоче бути справжньою людиною, повинен ставити перед собою все нові й нові цілі. «Чому я не можу, коли я можу?» — так говоріть собі завжди, натрапивши на труднощі! Виховуйте в собі почуття люті до невдач. А вони, звичайно, будуть на вашому шляху. Ви бачили їх уже тут. Ми були на волосинці від закриття. Вороги українського народу — націоналісти, найманці світової буржуазії хотіли нашкодити нам і тут. І що ж? Знайшли правду в Харкові, в Центральному Комітеті партії. Знайшли! І ось вам наслідки. — З цими словами Полевой узяв зі столу пачку путівок. — Це мандати у ваше майбутнє життя. Але вони можуть виявитися звичайними клаптиками паперу, якщо ви коли-небудь заспокоїтесь, скажете собі: «Годі, я всього досягнув, тепер можна на бокову!» Не збочуйте, повторюю, коли на вашому шляху зустрінуться невдачі. Не пасуйте. Зуби стисни — і знову вперед!.. Ви — перетворювачі світу, зрозумійте це! Кому, як не вам, радянській молоді, належить майбутнє! Ви, мої хлопчики, — перші сходи революції. Великий Ленін особисто дбав про вашу долю. Гордіться цим! Своє дитинство ви провели ще в старому світі. Багато хто з вас пам’ятає ще городового, який стояв на розі Поштовки як символ старого минулого. Це минуле ще буде хапати вас за ноги. Відкидайте від себе стару гнилизну. Перед вами — велике майбутнє, з вами в ногу іде молодість країни. Радійте з цього!

Я дуже хотів би, друзі, зустрітися з вами через десяток років, коли з молодих робітників ви станете майстрами, інженерами, командирами виробництва, а найголовніше — комуністами.

Готуйте себе до вступу в партію з перших же хвилин роботи на нових заводах. У хвилини труднощів і радощів об’єднуйтесь навколо партії. Ще будучи безпартійними, виховуйте в собі кращі якості більшовиків…

Ви читали вчора промову Михайла Івановича Калініна, з якою він звертався до випускників Свердловського університету.

Там, у цій промові, є чудова фраза: «Найцінніше у партійного працівника, щоб він зумів святково працювати і в звичайній, буденній обстановці, щоб він зумів день у день переборювати перешкоду за перешкодою, щоб ті перешкоди, які практичне життя ставить перед ним щодня, щогодини, щоб ці перешкоди не гасили його піднесення, щоб ці буденні болотяні перешкоди розвивали, зміцнювали його напруження, щоб у цій повсякденній роботі він бачив кінцеві цілі і ніколи не випускав з уваги ці кінцеві цілі, за які бореться комунізм».

І, повторюючи зараз оці слова, я з свого боку раджу вам, хлопці, працювати по-святковому, не боячись перешкод, увесь час бачачи ясне майбутнє комунізму.

Там, де ви будете працювати, завжди виробляйте в собі велике бажання знати те, чого ви ще не знаєте. Не зупиняйтесь! Ніколи не зупиняйтесь! Бійтеся двох слів: «утома» і «заспокоєння».

Після вас прийдуть інші. Їм буде тут значно легше, але вони будуть заздрити вам, бо ніхто з них не побачить того, що доведеться пережити і побачити саме вам… Скоро, дуже скоро ви покинете цю школу. Ми випишемо вам літери, і поїдете ви на великі заводи. Там чекає на вас велика праця, Любіть працю, чесно ставтеся до своїх обов’язків… Щасливої дороги!..

Слухаючи цю схвильовану, незвичайну для нас промову Полевого, ми розуміли, що йому дуже шкода відпускати нас. Він говорив усе це, плутаючись і збиваючись, мовби міркуючи вголос, і голос його іноді тремтів, але. видно було, що слова його йдуть від душі. І найбільше мені запам’яталися слова: «Ви — перші сходи революції!» Було в цих словах щось неповторно прекрасне… Я неначе побачив широке — куди око сягає — зелене поле пшениці, засіяне ранньої весни руками великої людини. Уже пронеслися над ним перші весняні грози, вже колоситься пшениця на струнких соковитих стеблинках, і тягнуться колоски все вище і вище, до гарячого сонця в осяйному блакитному небі.

Збори закінчилися швидко.

Полевой порадував нас звісткою про одержання путівок.

Залишалась остання загадка: хто ж куди поїде?

Схвильовані цією думкою, ми знову пішли бродити по рідному місту, востаннє торкаючись підошвами його бруківок і вже чуючи паровозний гудок поїзда, якому судилося довезти нас звідси…