Місто біля моря

В домі інженера

Обабіч дощаного місточка бовтались на причалі човни. Ліка нагнулась і клацнула ключем, відмикаючи замок на ланцюгу.

— Стрибайте! — скомандувала вона, підтягаючи човен до причалу.

Недовго думавши, я напружив ноги і стрибнув. Як тільки підошви зустріли гратчасте дно, клятий тузик захитався так, що я мало не випав за борт.

— Візьміть круг, Ліко! — почулося згори.

Це крикнув черговий матрос Товариства рятування на водах. Він стояв на місточку в самих трусах та в кашкеті-капітанці з білим прапорцем на околиші. На мускулистих грудях матроса висів на ланцюжку свисток.

— А навіщо, Колю? — сказала Ліка, відштовхуючись веслом од причалу. — Я гадаю, мій гідальго вміє плавати. Та, зрештою, в разі чого, я і сама врятую його, без круга.

— Як знаєте! — Матрос усміхнувся. — А в разі чого, сигнальте. — І він кинув круг назад на причал.

Нахмурившись, прислухався я до цієї розмови. Моя сусідка в усьому хоче показати свою зверхність надо мною! І в цій фразі, кинутій матросу, теж звучав презирливий натяк, що я не вмію плавати і, як кошеня, піду на дно, якщо вона не підхопить.

Анжеліка легко перебирала веслами, і берег усе віддалявся від нас. Причал здавався звідсіля уже зовсім маленьким, як два сірники, складені літерою «Т» і прилиплі до берега.

— Дайте, я трохи погребу!

— Рискніть, — згодилась Анжеліка, і ми помінялися місцями.

Багряна куля сонця, що падало кудись ліворуч, за Керч, осліпила мене і забарвила дивно спокійну воду бухти в яскраво-цегляний колір. Я занурив весла глибоко у воду і одним поштовхом подав човен уперед. Він взяв праворуч, але весло вирвало кочет. Ще б трохи і — кочет потонув би в морі.

— Я вірю, Василю, що ви силач, але навіщо ж човен ламати? Загрібайте легко, мовби знехотя, від нудьги. І тузик швидше піде.

І справді, тільки-но я зменшив зусилля і перестав занурювати лопати весел глибоко в воду, човен поплив по поверхні бухти, як плаский камінець, кинутий з берега, лишаючи за рулем ніжний тремтячий слід.

— Беріть ледь-ледь лівіше. На хвилеріз!

— Ви туди хочете?

— А ви ні?

— Далеко ж!

— Ви не знаєте ще, що таке «далеко»! Якби це ми з вами на косу зараз відправились, проти ночі, — інша справа. А хвилеріз — рукою подати.

Порт з півкруглими пакгаузами лишився вже позаду. І майже зразу ж за сигнальним дзвоном його останнього молу відкрились високі гранітні глиби хвилеріза.

— А таки справді близько! — згодився я. — Версти дві буде?

— Півтори.

Незвичний до весел, кожного разу напружуючись, я стискав губи. Вигляд у мене, напевно, був неприродний. Тепер моя сусідка, анітрохи не соромлячись, розглядала мене просто у вічі, з дуже близької відстані.

— А знаєте, Василю, у вас погляд — наче доторк. Як у лейтенанта Глана! — несподівано сказала вона.

— Це ще що за тип? — буркнув я.

— Це улюблений герой одного скандінавського письменника. Лейтенант Глан ховався від нещасливого кохання в лісі, жив у глухій хатинці і, щоб досадити коханій дівчині, послав їй в подарунок голову своєї собаки…

— Дикун якийсь! — кинув я. — Справжня людина не буде від людей тікати.

— Не від людей, а від нещасливого кохання! Йому цивілізація набридла.

— Все одно! — сказав я, уже зарані зненавидівши самітника. — А скажіть, який погляд у вашого Тритузного? Теж «як доторк»?.

Не уловлюючи іронії в моєму запитанні, Анжеліка охоче відповіла:

— Погляд звичайний, зате удар гарматний! Жаль, що ви не встигли на матч з Єнікале. Ото була гра! Зюзя бив з центра поля і звалив м’ячем воротаря. Наші уболівальники просто верещали від захоплення.

— Овва! — навмисно зухвало сказав я, налягаючи на весла. — Ми грали одного разу з молодіжною Бердичева, а Бобир захищав ворота. Двох наших захисників підкували, а на Сашка троє гравців кинулись, на відкритого воротаря! І ви думаєте що? Пропустив Сашко м’яч?.. Затримав! Правда; довелося мені одному ворожому півсередньому нападаючому по пиці зацідити за те, що ніжку підставив. Суддя спинив гру і видав Бердичеву пенальті. З одинадцяти метрів! І знову Сашко м’яч не пропустив, а той мерзотник пішов з поля з побитою пикою!

— Ой Василю, Василю, треба вам навчитися хорошого тону… — повчально сказала Ліка. — Коли б ви знали, як мене шокірують оці ваші слівця! Юнак ви приємний, а висловлюєтесь часом, як мужик неотесаний.

Перш за все я не знав тоді, що означає хитромудре слово «шокірувати». Але коли б навіть не сказала вона його, уже самий її холодно-повчальний тон розсердив мене. І я сказав зухвало:

— «Неотесані» революцію робили, це вам годилося б знати!

Анжеліка не знайшла що відповісти чи не захотіла продовжувати цю розмову.

Багряний віночок погасаючого сонця виглядав над поверхнею моря, забарвлюючи воду тривожним кольором пожежі.

За нами море стало вже густо-чорне і маслянисте. Воно нечутно зітхало, відбиваючи останні рожеві бліки сонця, що заходило, і тінь від хвилеріза, що падала до портового молу.

Легко і недбало поправляючи волосся, Ліка сказала:

— Бунація!

Я знизав плечима, даючи знати, що не розумію цього слова.

— Бунація — це такий спокійний стан моря, як оце зараз. Цілковитий штиль. Більше за все я люблю море отаким.

— Мені здавалось, навпаки, що ви любите шторм. Ви тоді стрибнули з драбинки просто в розбурхане море.

— Я виросла біля моря і не можу дня прожити, щоб не купатися. Це стало моєю звичкою. Але більше за все на світі поважаю «спокій, тишу. І щоб кішка муркотала поряд… Сидіти у гойдалці і гладити тихенько кішку. А в неї в шерсті ледь-ледь потріскує електрика… Що може бути ще краще? Чудово!

Слухати таке — і не обуритися?! Я сказав:

— Та це ж міщанство! Ви ще не починали жити, а вже вас тягне до спокою.

— Ого-го! — Ліка примружилась. — Тишко починає показувати кігтики. Дуже цікаво! Я не знала, що ви такий суперечник. Мої залицяльники слухають мене звичайно без заперечень.

«Одначе яке нахабство! Хто їй дав право мене до своїх залицяльників зараховувати?»

— Ні, серйозно, Василю, грішна я: люблю посумувати наодинці, забутися від життєвої суєти, піти в царство мрій…

І Ліка несподівано заспівала м’яким, приємним голосом:

— Особливо взимку, — говорила вона далі, — коли настає та година, коли день ще не пішов і бореться з ліловими присмерками, я люблю бути сама і розмовляти з тугою… Вона виходить нечутно із-за портьєри, вся сіра-сіра, лагідна, сумовита фея з попелястим волоссям, ось такого кольору, як море зараз, і заспокоює мене…

«Казиться з жиру на батьківських харчах! От і ввижається їй всячина», — подумав я. Таких неприхованих обивательок мені ще зблизька не доводилось бачити.

— Для чого ж ви, власне кажучи, живете?

— По інерції. Жду щасливого випадку. А може, прийде хтось сильний, візьме мене за руку, і все одразу зміниться.

— А самі? Без няньки?

— Не пробувала.

— А ви спробуйте!

— Ах, набридло!

— Який же смисл коптити небо дарма? Ждати сильного когось і скиглити: «набридло», «набридло»…

Видно було, слова ці неабияк вразили Анжеліку. Знову в очах її блиснув злий вогник, як допіру, в салоні Рогаль-Піонтковської.

— А ви, добродію, для чого живете? Вас улаштовує хіба одноманітна робота в ливарні?

— Одноманітна? — обурився я. — Навпаки! Сьогодні я формую одну деталь, завтра — іншу. З-під моїх рук виходять тисячі нових деталей. Мені радісно від думки, що я працюю для самого народу, нікого не обдурюючи. Хіба це не цікаво? Я горджуся тим, що я робітник, горджуся, ви розумієте? А щодо одноманітності ви киньте! Нема нудних занять, є нудні, безнадійні люди.

— Ну гаразд! Все узнали, з усім познайомились, а далі що?

— Учитися!

— Трудно ж учитися. Не встигли пообідати і відпочити — і вже треба бігти на лекції.

— А хто за нас бігати буде? Ваша сіра фея?

— Але ж є інший вихід. Хочете, я попрошу тата, і він переведе вас на легку роботу? В конторники, скажімо?

— Навіщо мені це? Я в службовці не піду!

— Смішний ви, їй-право, Василю! Я вам добра бажаю, а ви, як їжак, упираєтесь, голки випускаєте.

— Нехай ваш Зюзя за легку роботу тримається, а я не буду.

— Чого ви такі сердиті на Зюзю? Лагідний, милий юнак…

— Юнак? Здоровий, як бугай, а до папірців прилип. Дивитися огидно!

— Чого ви такі нетерпимі до людей, Василю? Такий злюка — жах!

— А якщо ці люди не тією дорогою йдуть, так що ж — вихваляти їх треба? Як же ми будемо світ перебудовувати з такими людьми? — уже сердився я.

— Хто вас просить світ перебудовувати? Нехай лишається таким, як є!

— «Хто просить?» Ви, може, задоволені старим світом? Може, вам цар подобається чи батько Махно?

Я думав, що Анжеліка або ухилиться від прямої відповіді, або стане відкручуватись. Але вона сказала на диво спокійно:

— Мій тато і за царя гарно жив. Кейворт дуже поважав тата. Сам говорив, що такого головного інженера пошукати треба!

— А як робітники жили?

— Не цікавилась… І взагалі все це нудно… Подивіться краще, як швидко місяць зійшов! Красиво, правда ж?

Ніжне світло місяця дробилося на гладенькій воді і пересікало її від хвилеріза майже до самої коси, де вже замиготів маяк. Вода в бухті під промінням місяця сріблилась і злегенька тремтіла.

— Таку освітлену місяцем смужку називають «стежкою до щастя», — сказала Анжеліка. — Років два тому я повірила було в оцю легенду, взяла човен і поїхала по цій стежці у відкрите море. До коси добралась, а тут як зірвався норд-ост, море розхвилювалося, самій назад було ніяк не добратися! Я витягла човен на мілину, перевернула його, підстелила водоростей і так під човном одна переночувала. Ото страху натерпілась!

— Ну як не соромно: страх од вітру! Знайшли чого боятися! — І, сказавши це, я мимоволі провів собі рукою по лобі.

Ліка вловила мій рух і швидко спитала:

— А що це за шрам у вас на лобі?

— Та так, дрібниця!

— Розкажіть.:

— Подряпина від гранатного осколка.

— Від гранатного? А хто це вас?

Довелось розповісти, як одного разу, ночуючи в радгоспі на березі Дністра під ожередом обмолоченої соломи, зустрів я банду, яка йшла з Румунії.

— Ой, як усе це страшно і захоплююче! — сказала Ліка. — Але політики я не люблю. — І вона скривила губи. — Це нудно. А те, що ви зараз розповіли, дуже цікаве.

— А без політики світ не перебудуєш.

— Знову ви за своє, Василю! Такий нестерпний… Давайте поїдемо додому, а то ми полаємося остаточно.

Тільки коли ми причалювали до містків, я відчув, як стомився. Долоні боліли від весел. Біля самої хвіртки будинку я хотів було швиденько попрощатися і піти, але Анжеліка, ховаючи руки за спину, сказала:

— І не думайте навіть… Сьогодні ви повинні цілий вечір бути зі мною… Ходімо до нас. Я вас познайомлю з татом.

Батько Анжеліки сидів у великій їдальні за обіднім столом і розкладав перед собою карти. Він був так захоплений, що навіть не обернувся в наш бік.

— Татусю! У нас гість! — крикнула Анжеліка і торкнула його за плече.

Батько її обернувся. Він шпурнув на стіл колоду карт і звівся нам назустріч. Високий, кощавий, він мало не діставав маківкою до важкої люстри. Мене одразу вразили надзвичайно густі, що зрослися на переніссі, волохаті брови Андрихевича і його яструбиний ніс, гачком униз.

— З ким маю честь? — сказав він, подаючи мені зморшкувату руку.

— Василь Манджура, — відрекомендувався я.

— Це наш новий сусід, татусю. Я тобі одного разу говорила, що у Агнії Трохимівни оселилися нові квартиранти. Це один з них. Прошу любити і шанувати. Запеклий суперечник!

— Приємно зустрічати молодих людей, яким властива жадоба суперечки. Своєю культурою стародавня Греція мас завдячувати високо розвинутому мистецтву суперечок. У них народжувалось багато живих і понині істин. — І, пропонуючи мені: — Сідайте, Василю… — Інженер вказав на стілець.

— Мироновичу! — підказав я сідаючи. І зразу ж присунувся ближче до масивного столу.

— А знаєш, що у нас на вечерю сьогодні, дочко? Раки! Уяви собі, ціле відро раків мені Кузьма привіз із Олексіївни! Я вже Дашу за пивом послав.

— Тато — пристрасний ракоїд, — пояснила Ліка. — Він часто домовляється з провідниками поїздів, і ті йому з-під самого Катеринослава раків привозять.

Інженер подивився на мене дуже пильно і сказав:

— Ти розважай гостя, Ліко, а я піду варити цих звірів. — І вийшов на кухню.

— Зараз тато буде священнодійствувати! Він їх якось особливо варить: з кмином, з лавровим листом, з петрушкою. Для нього варіння раків — особливе задоволення. Навіть коли мама вдома, і то він їй не довіряє цей процес. Мама ще гостює у дядька в Гуляйполі. Як поїхала на Великдень, так і не поверталась… Хочете, я вам покажу моє гніздечко? — торохтіла Ліка.

Обізвався грибом — лізь у кіш. Зайшов у цей дім — треба підкорятися бажанням хазяйки.

Ми зайшли з Лікою в маленьку кімнату з вікнами в сад. Кімната була геть уся завішана персидськими килимами. На одному з килимів була повішена іконка богоматері, і перед нею, звисаючи на мідному угольничку, горіла лампадка гранованого червоного скла. «Ого, релігійна до того ж!» — подумав я.

Анжеліка повернула вимикач і запалила верхнє світло. В кімнаті стало дуже видно. Смуги світла, вирвавшися з двох вікон у сад, вихопили з темряви частину клумби і посипану пісочком стежку, облямовану битою черепицею.

— І оце тут ви розмовляєте з вашими феями? — спитав я усміхаючись.

— Так. Тут я звіряю свої душевні таємниці моїй добрій сірій принцесі, вивчаю гороскопи великих людей… До речі, Василю, в якому ви місяці народилися?

Не підозріваючи пастки, я сказав спокійно:

— У квітні. А що?

— У квітні? Під знаком Барана?

— Якого барана?.. — протягом сказав я, не приховуючи досади.

— Нема чого ображатися! Баран — знак перебування Сонця. Сідайте сюди і слухайте. Я прочитаю зараз вам усе, що стосується вашої особи.

Вона пошелестіла сторінками книжки і, відкидаючи рукою довге каштанове волосся, прочитала:

— «Знак Барана дає всілякі здібності: легкість навчання, невтомну жадобу дії і сміливість, яка межує часто з безумством. Тип цей завжди готовий змагатися не на життя, а на смерть за справу, якій присвятив себе, навіть в потойбічному світі і на службі у Вельзевула. Жаль тільки, що через величезну імпульсивність він віддається часто речам, яким би не слід було себе присвячувати з такою енергією. Ця підвищена імпульсивність і недостатнє обдумування роблять його часом необачним і штовхають до безглуздих дій. Людина, народжена в момент перебування Сонця під знаком Барана, може виявити нахили до мучеництва, перетворюючись у Баранчика Жертовного»… Ну? — сказала Анжеліка, переводячи подих. — І це ви! Надзвичайно, правда? Як на долоні, показала вам самого себе. Ну, що ви скажете з цього приводу, га, Василю?

— Це все старорежимні забобони…

— Ну чому забобони, Василю? Як вам не соромно! Послухайте, що далі написано: «Баран дає нахили до техніки і промисловості. Він породжує людей для професій, зв’язаних з вогнем і залізом, розвиває в людях організаційні таланти і вміння керувати своїми близькими…» Скажіть, хіба це не про вас сказано і не про ваші ідеали?

— Під оці шаблонні пророцтва можна всіх людей підігнати, і буде правильно… І при чому тут потойбічний світ?

— Так, але ж не всі люди народилися в квітні. А ще дивіться, що тут сказано: «Друзів слід шукати серед осіб, народжених між 24 липня і 24 серпня, під знаком Лева». А ви знаєте, що я народилася 25 липня? Значить, самим провидінням ми уготовані одне для одного.

«А може, це вона так хитро і тонко улещує мене, щоб оженити? — подумав я з побоюванням. — Тільки цього ще бракувало! Зв’язатися з такою мамзеллю, з її килимами і феями! Бр-р-р! Пропав тоді чоловік! — Мене навіть пересмикнуло при оцій шаленій думці. — Відколоситися не встигнеш, а вже зав’янеш назавжди!»

— Чому ви мовчите, га, Василю? Та не дивіться на мене так жахливо, я можу знепритомніти.

— Це все нісенітниця!.. Забобони… маячня, — сказав я впевнено. — Люди, в яких нічого більше в цьому житті не лишається, видумують собі якийсь інший світ.

— Чому ж маячня? Ох, нестерпний ви! До мого тата приходять інженери на спіритичні сеанси. Вони крутять у темряві такий маленький столик і викликають духів. Їм уже з’явився дух Наполеона, і навіть Навуходоносор з ними розмовляв!

— Знаємо ми ці фокуси! — сказав я і від душі розсміявся. — У нас на Поділлі, поблизу від мого міста, одного разу «калинівське» чудо відкрилось. Бабам привиділось, що із ран жерстяного образа Хрнста на придорожньому стовпі кров тече. Відсталі, темні люди, як на ярмарок, повалили до того хреста. І що ви думаєте? Приїхала комісія, перевірила і з’ясувала, що все це попи навмисно підстроїли, щоб народ каламутити, дроти Радянської влади його настроювати і гроші при тому ж загрібати!

— Який же ви Хома невіруючий! — сказала вона з роздратуванням. — Я не знаю нічого про ваше чудо, а от голос Навуходоносора у нас всі виразно чули.

— Скажіть, він часом не передавав вам привіту від доньки Рогаль-Піонтковської з Лондона? Або від її чоловіка — з того світу? Як там, чарльстон у моді чи ні? — вщипнув я.

У цю хвилину на порозі «гніздечка» з’явився Андрихевич.

— Прошу! — сказав він і широко відкинув руку, даючи нам дорогу.

Стіл був накритий. У тонких глечиках, що стояли на скатертині з якимись вензелями, пінилося темне пиво. Перед кожним прибором стояли кришталеві бокали на тоненьких ніжках і лежали серветки. Під боком у одного з глечиків з пивом притулився маленький пузатий графинчик такого ж червоного гранованого скла, як і лампадка, що світилась у кімнаті Ліки. А посеред столу височіло повне блюдо червоних димучих раків з довгими, обвислими вусами.

«Оце так раки! — подумав я, сідаючи. — Не ті коротуни, яких ми ловили коло свічкового заводу. Такий як учепиться в литку — держись!»

— Поки ці звірі охолонуть, пропоную закусити осетриною! — сказав Андрихевич, сідаючи навпроти мене.

Тепер я помітив на другому блюді довгастий пласт білої рибини, залитий густим жовтуватим соусом і обкладений шматочками лимона.

Я наколов рибу виделкою і став різати ножем. І раптом помітив, що Андрихевич з дочкою перезирнулися. Видно, я зробив щось непотрібне. Анжеліка швиденько приклала до губів палець, даючи знати батькові, Юрб він мені нічого не говорив. Інженер тільки мовчки усміхнувся і ворухнув бровами. Апетит, який розгулявся був після катання на човні, одразу де й дівся. Я силкувався догадатися, що саме зробив не так, і не міг.

— Горілочки під осетрину, га, молодий чоловіче? — запропонував інженер, беручи пузатенький графинчик з притертою пробкою.

— Дякую! Горілки не п’ю, — сказав я глухо і, відчуваючи недобре, поклав на скатертину виделку.

— Хвалю! — сказав Андрихевич. — Горілку з молодих літ пити шкідливо, бо вона — отрута! — І зразу ж, ворушачи волохатими бровами, налив собі повну чарку цієї «отрути» і проковтнув її одним махом.

Передихнувши, інженер помітив мої вагання і порадив:

— Раків, молодий чоловіче, беруть руками. Киньте ніж і виделку і працюйте сміливо, не церемонячись.

Ех, що буде, те й буде! Я простяг руку і взяв з блюда найбільшого рака, але не встиг покласти його собі на тарілку, як, не знати звідки, з’явилася служниця Даша в кружевній наколочці і змінила мою тарілку на чисту. «Цікаво, вона до профспілки Нархарч належить чи вони експлуатують її таємно, без трудового договору?»-подумав я.

І ось величезний рак лежить передо мною, але як його треба їсти в «пристойному товаристві», я не знаю. Інша справа була ласувати раками на лузі біля свічкового заводу! Вихопиш, бувало, такого рака двома прутиками з киплячого казанка і давай його ламати тут яче, біля вогнища, кидаючи у вогонь рештки.

Андрихевич їв з якоюсь урочистістю, наче він справді священнодіяв, як сказала Анжеліка. Зразу було видно, що їжа посідала далеко не останнє місце в житті цього пана.

— Раки — моя слабість! — сказав Андрихевич, розгризаючи клішню. — А в поєднанні з справжнім бархатним пивом вони дають чудову смакову гаму. — І налив мені в бокал чорного, як дьоготь, пива. — На яку ж тему ви сперечаєтесь з молодим чоловіком, дочко? — спитав він.

— Василь збирається світ перебудувати, а я його відговорюю.

— Та що-бо ти кажеш! Це цікаво. Хто був нічим, той стане всім? Із грязі та в князі? Чи так треба розуміти? — І Андрихевич, примружившись, глянув на мене.

— Так! — сказав я, відсуваючи набік шийку рака і силкуючись бути спокійним. — Ну, а вам хотілося б, щоб усе було, як раніш: сотня капіталістів наживається на праці мільйонів… так, чи що?

— У того, хто став усім, здібностей не вистачить і знань кіт наплакав.

— Даремно ви непокоїтесь! Навчимося. Будемо боротися і вчитися.

— Але здібності людині від бога даються. Вони вроджені і переходять із покоління в покоління! — уже сердився інженер.

— А ви думаєте, у робітничого класу нема здібностей.

Ліка засміялась і сказала:

— Я говорила тобі, татусю, — суперечник відчайдушний. Почуття протиріччя розвинуте у нашого гостя надзвичайно сильно.

— Стривай, дочко! Це навіть цікаво, Отже, ви, добродію, запитали мене: чи є здібності у робітничого класу? Поза всяким сумнівом! Не будь у російських майстрових здібностей, я б обрав собі іншу професію. Бо який смисл працювати інженером, коли нема здібних виконавців твоїх задумів! Але розумієте, в чому річ: для того, щоб у робітничому класі розвивались оригінальні, самобутні таланти, йому потрібна технічна інтелігенція! А де ви її візьмете?

— Як де? А сам робітничий клас? Клас, який революцію зробив?

— Киньте, юначе, ці казочки! — сказав Андрихевич з помітним роздратуванням, — Найлегша справа — зруйнувати одним махом усе те, що до вас створювали покоління. А от спробуйте, лишень, усе це з руїн підняти, збудувати заново. Де ви візьмете освічених людей, які зможуть практично здійснити ці фантастичні плани перебудови Таганрозького повіту і цілого світу? Та ще коли всі країни проти вас!

— Будуємо і будуватимемо самі! Не злякаємося! З таким керівником, як наша партія, робітничому класу ніякі труднощі не страшні, — сказав я захоплюючись і запально глянув на Андрихевича.

— Самі! «Раз-два — взяли! Эх, зеленая, сама пойдет!» Отак?

— Нічого, нічого, і без «Дубинушки» як-небудь справимося, — відчуваючи велику правду на своєму боці, відповів я інженеру, — Минуть роки, і будуть у нас тисячі своїх, радянських спеціалістів. Вони будуть працювати не ради особистої користі, а задля загального блага, для того, щоб разом з усіма трудящими збудувати комунізм. І погано тоді буде тим, хто сьогодні іде не з нами.

— На кого ви натякаєте, молодий чоловіче? — спитав Андрихевич і зло подивився на мене.

— А чого мені натякати? Ви хіба не знаєте самі, що людина, яка йде проти всього народу, проти його волі, рано чи пізно буде виведена на чисту воду, викрита і викинута за борт? Ви що гадаєте: робітничий клас терпітиме, щоб з нього знущались, не вірили в його сили, а тим часом їли його хліб? Нам дармоїдів не треба. Нам потрібні друзі. Ви оце зараз посміюєтесь з того, що ми робимо. А як ви, цікаво, поводилися, коли англійці втекли за кордон? Гадали, певно, все розвалиться? А зараз подивіться — без цих англійських буржуїв завод наш більше випускає жаток, аніж до війни. Хіба це не так? Так! А скільки таких заводів у нашій країні! І скільки буде ще збудовано згодом!

— Поживемо — побачимо… — буркнув багатозначно інженер.

І дуже багато недовіри, прихованої злості, роздратування почув я в цих стриманих його словах…