Місто біля моря

Попович із Ровна

Виявляється, що дружина Печериці, сказавши Фурману, що це вона різала на ганку кам’яного будинку курку, нахабно обдурила всіх фабзавучників, яких Полевой відрядив по слідах невідомого бандита. Але обдурити Вуковича вона не змогла.

Коли Полевой сказав Вуковичу: «Дивіться, а ми вже тут мало цю курячу кров не прийняли за людську!» — уповноважений удав, що не дочув. Більше того, щоб відвести очі, він сказав голосно, так щоб чули мешканці будинку, що вийшли на ганок:

— Не такий дурень цей бандит, щоб тут десь поблизу затримуватися!

Вийшовши на майдан, Вукович дуже полаяв церобкоопівського сторожа за те, що той прогавив такого небезпечного нальотчика і не затримав його, коли диверсант вибігав з підворіття. Сторож клявся і божився, що ніякого бандита і в оді не бачив, але Вукович не повірив йому і пішов до себе в управлінні. Там він дізнався, що чимала петлюрівська банда, яка намагалася переправитися тієї ж ночі на радянську сторону, розбита прикордонниками в районі комендатури Вітовтів Брід. «Отже, — вирішив Вукович, — правий був перебіжчик — польський батрак із села Окопи, який попередив заздалегідь радянських прикордонників про скупчення бандитів біля Збруча!»

Дзвонячи по телефону на прикордонні застави, Вукович не забув про жінку, яка вибрала таке незручне місце для того, щоб різати курку. Ну, де це видано, щоб курей різали на кам’яному ганку, біля головного входу, та ще в будинку, де жили такі інтелігентні, освічені люди! Звичайно хазяйки ріжуть курей, гусей, індиків і іншу живність у дров’яних сараях, закутках, далі від людського ока, а не на видноті, перед вікнами сусідів.

Увечері того ж дня Вукович уже знав жінку, яка нібито зарізала на своєму ганку курку, так докладно, наче він був знайомий з нею з юнацьких років. Йому стало відомо, що це дочка цукрозаводчика з Гнівані, розстріляного ще в 1922 році за зв’язки з бандою отамана Ангела.

Було відомо, що доктор Печериця разом з своєю дружиною займає в червоному цегляному будинку на Базарному майдані квартиру з трьох кімнат. Квартира ця була хороша, світла, але з одним дефектом — в ній не було кухні. Справа в тому, що до революції весь другий Поверх цього великого будинку займав багатий адвокат Великошапко. Разом з пілсудчиками адвокат дременув у двадцятому році в Польщу, і незабаром його квартиру з семи кімнат міський комунгосп розділив на дві окремі квартири. Кухня лишилась у більшій з них. У квартирі з трьох кімнат, яку по приїзді з Житомира одержав Печериця, кухню комунгосп ще не встиг збудувати.

Та Печериця і не наполягав особливо на спорудженні кухні. «Ми люди перелітні, — говорив він технікам, які приходили виміряти його квартиру, — сьогодні тут, а завтра там. Пошлють у Могилів — поїду в Могилів, пошлють у Корсунь — поїду в Корсунь. Наркомос грає людиною. Обростати господарством не збираюся. Чи варто на бівуаці кухнею обзаводитися, голову людям морочити! Проживемо й так, по-холостяцькому, по-комуністичному, без кухні».

Двічі на день — опівдні й увечері — дружина Печериці, Оксана Антонівна, висока чорноволоса жінка, ходила з блискучими алюмінієвими судочками в ресторан «Венеція», що біля фортечних воріт. На кухні цього ресторану сам головний кухар Марцинкевич видавав їй обіди і вечері.

Всю їжу дружина Печериці приносила в судочках додому, підогрівала її на маленькій спиртівці, і так вони вдвох з чоловіком обідали і вечеряли.

Жили вони відлюдно, гостей до себе ніколи не кликали; навіть товариші Печериці по службі в окрнаросвіті ніколи не бували в нього на квартирі.

Ні примуса, ні керосинки у них не було — лише маленька, що горить синім полум’ям, спиртівка, на якій щоранку Оксана Антонівна варила для свого чоловіка натуральне чорне кофе. Печериця любив цей міцний напій.

Ось чому Вукович ще більше здивувався з того, що дружина Печериці різала курку. Де ж вона її засмажила? На маленькій спиртівці? Та й навіщо весь цей непотрібний клопіт людям, які беруть обід з ресторану?..

Вукович узнав, що на другий день після нічної тривоги в ЧОПі, починаючи з неділі, дружина Печериці стала брати в ресторані «Венеція» уже по три обіди і по три вечері. Судків не вистачало. Вона приносила в кошику глиняні горщики на третю, додаткову вечерю.

— Гості, мабуть, приїхали? — співчутливо спитав дуже ввічливий головний кухар «Венеції» Марцинкевич.

— Атож… Сестра моя з Житомира… — трохи зніяковівши, відповіла Оксана Антонівна.

Але було дуже дивно, що ніхто з сусідів не бачив цієї сестри. Крім того, з’ясувавши минуле Оксани Антонівни, Вукович твердо знав, що вона була єдиною дочкою розстріляного цукрозаводчика з Гнівані.

Вукович знав також, що служниці у Печериці не було, але що кожного понеділка до нього приходила мити підлоги кур’єрка наросвіти тьотя Паша.

У понеділок уранці, прийшовши на роботу, Печериця сказав тьоті Паші:

— Ви, бабусю, сьогодні до нас не приходьте, бо жінка щось занедужала. Прийдете аж у той понеділок.

Вислухавши це розпорядження суворого начальника, тьотя Паша була дуже здивована, зустрівши, вертаючись увечері з роботи, на Новому мосту «хвору» Оксану Антонівну. Дружина Печериці швидко йшла з своїми судками по другому боці мосту.

Оксана Антонівна так поспішала додому, що не помітила тьоті Паші і не відповіла їй, коли кур’єрка, вклонившись, сказала:

— Здрастуйте, пані!

… Рівно о шостій годині тридцять хвилин вечора того дня, коли я мав їхати до Харкова, у чергову кімнату окружного управління ДПУ прийшов схвильований лікар-хірург Євген Карлович Гутентаг.

Євген Карлович сказав, що він терміново повинен бачити уповноваженого в особливо важливих справах. Черговий направив лікаря Гутентага до Вуковича, і хірург розповів чекістові ось що.

Уранці, коли лікар Гутентаг іще спав, до нього прибігла дружина завідувача окрнаросвіти Печериці і сказала, що її чоловікові погано. Оксана Антонівна говорила, що, напевне, у Печериці приступ апендициту і він дуже просить, щоб лікар відвідав його вдома.

Гутентаг знав Печерицю: незадовго перед цим він вирізав у нього на шиї жировик. Крім того, Гутентаг дуже любив співи і музику і з приємністю слухав концерти хору, яким керував Печериця. Тим-то, незважаючи на ранній час, Гутентаг швидко зібрався і пішов на Базарний майдан.

Яке ж було його здивування, коли двері йому відчинив сам хворий! Запросивши лікаря в порожню їдальню, Печериця сказав:

— Ось що, колего! Я міг би, звичайно, грати з вами в кота-мишки, міг би вигадати вам наспіх яку-небудь історію про мого бідного родича, якого ненароком підстрелили, скажімо, на полюванні, але я цього робити не ходу і не буду. Ми з вами люди дорослі, і казочки нам уже не до лиця. Крім того, я знаю, що ви людина старого гарту, закінчили медичний факультет у Варшаві, і не думаю, щоб ви дуже симпатизували Радянській владі. Адже прийде та година, коли ваша приватна практика викличе незадоволення в органів влади… Коротше кажучи, ось за цими дверима лежить поранений чоловік. Куля влучила йому в ногу. Стан його погіршується, нога опухла; можливо, вже почалося зараження крові. Чоловіка цього шукають. Ніхто не повинен знати, що ви подасте йому допомогу. Якщо ви виконаєте свій обов’язок, як і годиться лікареві, і врятуєте мого друга, то і вам буде добре, і вашому рідному братові-аптекареві, який живе в Польщі, на вулиці Пілсудського, в місті Ровно, теж буде непогано…

Ще не дослухавши до кінця розповіді лікаря Гутентага, Вукович зрозумів, що недаремно він виписав сьогодні ордер на проведення обшуку в квартирі Печериці.

Через яких-небудь п’ять хвилин після того, як лікар закінчив свою розповідь, із воріт приміщення прикордонного загону виїхали верхи дві групи оперативних працівників.

Одна група, якою командував сам Вукович, попрямувала до великого цегляного будинку на Базарному майдані.

Тьотя Паша, яку чекісти з другої групи ще застали в канцелярії окрнаросвіти, сказала їм, що якихсь п’ять хвилин тому Печериця забігав у свій кабінет. Він узяв чемоданчик, склав у нього якісь папери з вогнетривкої шафи, попросив у тьоті Паші рушник і, сказавши, що його терміново викликають у прикордонне містечко Чемерівці, перше ніж вийти з будинку, забіг в умивальну кімнату, де затримався на дві-три хвилини.

Негайно по телефону з окрнаросвіти уповноважений Дженджуристий розпорядився послати верхових прикордонників у погоню за Печерицею в Чемерівці.

У цей час стрілка годинника вже перевалила за сім годин. Коли працівники ДПУ приїхали на вокзал, поїзд, в якому я вирушив до Харкова, уже минув першу маленьку станцію Балін.

Саме в цей час оперативні працівники під командою Вуковича оточили з усіх боків великий цегляний будинок на Базарному майдані.

Вукович знав, що в квартирі Печериці чорного ходу нема, але йому вже було відомо, що біля самого крайнього вікна спальні є на дах пожежна залізна драбина. І в ту ж саму хвилину, коли один із чекістів, підійшовши до дверей з табличкою «Д-р Зенон Печериця», смикнув за мідну грушу дзвінка, Вукович уже обережно вилазив по цій слизькій драбині.

Як і припускав він, дверей не відчиняли. Чекісти сотали стукати наполегливіше. У квартирі було тихо. Лише ледве помітно хтось, навшпиньках, підійшовши до дверей, ворухнув зсередини мідний щиток вічка і, переконавшись, хто саме стукає, відійшов у глиб квартири. Тоді чекісти вирішили виламати двері.

Лізучи по хисткій драбині, Вукович почув з відчиненого вікна злий чоловічий голос:

— Оксано Антонівно, я вам кажу: будемо оборонятися!

— Все пропало! — відповіла жінка.

— Пані Оксано, вірте мені! — крикнув чоловік.

— Пізно! — відповіла жінка Печериці, і в кімнаті бахнув револьверний постріл.

Це вистрілив у спину жінці Печериці їхній гість і поповз до вікна, але тут йому назустріч, як вихор, зіскочив з підвіконня. Вукович.

Оторопівши від несподіванки, гість не зумів прицілитися і промахнувся: куля пройшла стороною. Ударом ноги Вукович вибив з рук бандита, який повзав по лінолеумі, важкий маузер «дев’ятку», тої ж хвилини з тріском відчинилися єдині двері в квартирі Печериці.

Бандит спочатку заперечував, що це саме він мав намір висадити в повітря штаб ЧОПу з його збройними складами, але, коли лікар Гутентаг у тюремній лікарні вийняв у нього з ноги кулю, виявилось, що вона була випущена з револьвера досить рідкісної системи «воблей-скотт».

З револьвера системи «воблей-скотт» тієї пам’ятної ночі, коли оскандалився Бобир, стріляв у бандита наш чопівський старшина і директор фабзавучу Полевой.

На другому допиті бандит став потроху признаватися, і скоро виявилось, що він і відомий своєю жорстокістю отаман петлюрівських погромників Козир-Зірка — одна і та ш особа.

Це з його наказу того року, коли пілсудчики і петлюрівці назавжди тікали з України, молодчики з полку «Гуляй-душа» вирізали в містечку Овручі майже половину мирного, ні в чому не повинного населення, в тому числі і батьків нашого Монуса Гузарчика… Це про нього, Козиря-Зірку, перелякані мешканці прикордонних українських містечок пустили чутку, що він не то граф з Білої Церкви, не то збіглий галицький каторжник… Це він, Козир-Зірка, оточений у селі Приворотті партизанським загоном, побачивши, що приходиться круто, убив свого денщика, такого ж смуглявого, високого хлопця, як він сам, всунув йому в кишеню свої документи, підписані Симоном Петлюрою, і, обдуривши партизанів, які вирішили, що забитий справжній Козир-Зірка, зумів утекти.

Слідство по його справі провадив сам Вукович.

На допиті з’ясувалося, що Козир-Зірка ніякий не граф і не каторжник, а звичайнісінький попович, син священика з міста Ровно.

Утікши після невдалого союзу Петлюри з Пілсудським у Польщу від Червоної Армії, Козир-Зірка посидів трохи у польському концентраційному таборі в Каліші. Туди, до табору, з Варшави двічі приїздив гарно одягнутий чоловік у цивільному, в чорному капелюсі з загнутими догори твердими полями, з важким ціпком у руках. Він був худорлявий, смуглявий і добре розмовляв по-російському. Козир-Зірка, як і багато хто з жителів тієї частини Волині, що колись належала Російській імперії, теж говорив по-російському. Вони довго розмовляли з приїжджим російською мовою, і Козир-Зірка був цілковито упевнений, що це який-небудь крупний російський білогвардієць з тих, що об’єднались у Польщі навколо відомого терориста і ворога Радянської влади Бориса Савінкова.

Велике було здивування Козиря-Зірки, коли незабаром після цих візитів його викликав до себе начальник концентраційного табору піл судчик Заремба і сказав:

— Можу вас поздоровити, отамане! Ви сподобались представникові англійської розвідки панові Сіднею-Джорджу Рейлі. Це давній ворог більшовиків. Він знає Росію так, як я Каліш. Він цілковито задоволений розмовою з вами. Капітан Рейлі об’їздить зараз, з дозволу маршала Пілсудського, всі табори, де розміщені інтерновані частини петлюрівських військ. Він вибирає з них найвипробуваніших і найвідважніших прибічників самостійної України. На особисту просьбу капітана Рейлі я вас відпускаю додому у Ровно, на канікули. Їдьте відпочиньте, поправтесь. Вас знайдуть, коли треба буде. А про нашу розмову поки що забудьте.

Козир-Зірка не тільки поправився на безплатних церковних харчах у парафіяльному будинку свого татуся: вийшовши, завдяки заступництву смуглявого англійця із-за колючого дроту на волю, Козир-Зірка став відшукувати своїх приятелів, з якими служив разом у Петлюри.

Після того як Червона Армія розгромила петлюрівщину, багато колишніх ватажків і рядових учасників різних петлюрівських банд опинилися в еміграції. Хто втік у Чехословаччину, хто — в Канаду, інші — в Австрію та Німеччину, але найбільше їх тинялося без усякого діла в Польщі і, особливо, в головному місті Західної України — Львові, їх-то і став помаленьку прибирати до рук і записувати в свої потаємні реєстри колишній австрійський офіцер і полковник «січових стрільців» Євген Коновалець. Він був відомий і на Радянській Україні як жорстокий кат трудящих Києва, що придушив разом із своїми «стрільцями» революційне повстання робітників заводу «Арсенал», які не бажали служити «самостійникам».

Важко було за допомогою лише самого листування Козирю-Зірці розшукати своїх давніх дружків-отаманчиків. Вирішив він сам поїхати до Львова, який кишів у ті роки петлюрівцями і колишніми «січовиками».

У ті роки Коновалець збивав із цих зрадників українського народу свою злочинну «Українську військову організацію» — УВО.

Коли ватажки таємної контрреволюційної організації приймали в її члени Козиря-Зірку, він приховав, чому саме йому вдалося так швидко вирватися з-за колючого дроту концентраційного табору в Каліші. Пораду Заремби назавжди забути розмову з ним і повторний візит смуглявого англійця Козир-Зірка запам’ятав добре. Правда, він не дуже вірив, що його можуть ще знайти і запропонувати послугою за послугу заплатити за швидше звільнення з табору. Однак англійський капітан Сідней-Джордж Рейлі добре запам’ятав громилу і бандита з волоссям кольору воронячого крила та франтівськими бачками і через своїх людей відшукав його навіть далеко від Ровна.

Трапилося це влітку 1925 року у Львові. Приїхавши одного разу у Львів, Козир-Зірка зупинився в «Народному готелі». Не встиг він прийняти ванну і висушити своє жорстке, з синюватим відливом волосся, як у двері номера постукав портьє і сказав, що «пана з Ровна» просять до телефону. Жіночий голос просив його негайно ж прийти у дуже важливій інтимній справі в сусідній готель «Імперіаль», на вулиці Третього травня. Дуже зацікавлений тим, як його змогли розшукати так швидко у Львові, Козир-Зірка одягнувся, причесався і пішов на запрошення незнайомки в готель «Імперіаль», де звичайно зупинялися приїжджі у Львів купці з глухих містечок Галичини.

Він дуже здивувався, коли після стуку в двері названого незнайомкою номера його запросив зайти туди гучний чоловічий голос. Тільки-но Козир-Зірка переступив поріг, йому назустріч підвівся з місця франтуватий офіцер-пілсудчик.

Це був один із давніх працівників польської військової розвідки, так званої «двуйки», майор Зигмунд Фльорек, який працював у Львові водночас не тільки на маршала Пілсудського, але й на англійську розвідувальну службу Інтелідженс сервіс.

— От ми вас і розшукали, пане отаман! — сказав майор Фльорек. — Вибачайте, що я потурбував вас і запросив зайти сюди. Мене у місті багато хто знав, і коли б я наніс вам візит, це стало б відомо досить широкому колу осіб. А вашу організацію і без того обвинувачують у тому, що ви перебуваєте в таємному контакті з польською розвідкою.

Ошелешений уже першими словами майора, Козир-Зірка здивувався ще більше, коли Фльорек передав йому особисте вітання від капітана Рейлі і побажання успіху в першому, досить-таки небезпечному завданні.

Начальник представництва другого відділу польського генерального штабу у Львові майор Фльорек сказав Козирю-Зірці, що буржуазія всього світу готується до війни з Радянським Союзом. Бажаючи упевнити поповича з Ровна, що це саме так, майор Фльорек вийняв із своєї сумки свіжий номер англійської газети і переклав йому уривок із статті на цю тему: «З більшовизмом у Росії буде покінчено ще в цьому році, а як тільки це здійсниться, Росія повернеться до старого життя і відкриє свої кордони для того, хто побажає в ній працювати».

— І для вас відкриє, мій дорогий отамане! — сказав Фльорек поповичу. — Ви знаєте, хто це пише? Генрі Детердінг, найбільший нафтопромисловець світу. Він уже кинув мільйони золотих карбованців на те, щоб придушити більшовизм, і не пошкодує ще стільки ж, аби тільки його плани здійснилися. Його слову можна вірити!

Пообіцявши Козирю-Зірці хорошу посаду на Україні, якщо Радянська влада буде розбита, Фльорек попросив його виконати важливе доручення англійського капітана — близького друга англійського міністра Черчілля.

Майор Фльорек доручив Козирю-Зірці перейти на радянську сторону і висадити в повітря штаб ЧОПу в нашому місті, з усіма його складами. Майор Фльорек яе брехав, коли говорив Козирю-Зірці, що війна з Радянським Союзом близька. Підбурювані Черчіллем і Чемберленом, генерали Пілсудського перші готувалися воювати того року з Радянським Союзом. Незабаром їх найманець убив на пероні варшавського вокзалу радянського повпреда, комуніста Петра Войкова, а польський генеральний штаб підтягнув до радянського кордону свої відмобілізовані корпуси. Майже одночасно з цими подіями англійські шпигуни кинули бомби в партійний клуб Ленінграда.

Майор Зигмунд Фльорек пообіцяв Козирю-Зірці від себе і від Сіднея Рейлі хорошу грошову нагороду, якщо будииок на Кишинівській буде висаджений у повітря.

— Увесь світ почує гуркіт цього вибуху, і ваше ім’я буде записане на сторінках історії, мій отамане! — сказав Фльорек поповичу на прощання, даючи йому адреси і явки на радянській стороні.

Під час розмови Фльорека з Козирем-Зіркою на зручному плюшевому дивані в номері готелю «Імперіаль» мовчазно сидів, покурюючи запашну сигару, худорлявий, середнього віку чоловік у чорному костюмі і в димчастих окулярах у золотій оправі. За словами Козиря-Зірки, цей чоловік, якого Фльорек назвав своїм кращим другом, був «кореспондентом» англійської газети «Манчестер Гардіан». Прізвище «кореспондента» — дуже хитромудре — Козир-Зірка не запам’ятав. Але хто-хто, а Вукович добре знав, який саме «кореспондент» вирішив особисто побачити нового петлюрівського бандита, завербованого Сіднеєм-Джорджем Рейлі на англійську розвідувальну службу.

… З допитів диверсантів-націоналістів, затримуваних на радянській території, Вукович добре знав: звичайно на явочних квартирах у Львові їх завжди разом з Фльореком мовчки оглядав цей же тип у, чорному сюртуку, якого називали, щоб відвести очі, «кореспондентом». Досить швидко Вукович встановив його справжнє прізвище. Це був один з дев’ятнадцяти іноземних представників, які влаштувалися в ті роки у Львові, — консул Великобританії полковник Джордж Уайтхед. Він хотів особисто пересвідчитися, кому саме йдуть сотні фунтів стерлінгів, які він передає Фльореку для провадження підривної, бандитської, диверсійної роботи на радянській землі. І, звичайно, йому було дуже «незручно», побоюючись можливих провалів, називати при таких зустрічах своє звання і справжнє прізвище. «Нехай, — думав він, — у разі невдачі вся провина впаде на представника польської розвідки Фльорека».

Навіть провали диверсантів були вигідні для полковника Уайтхеда: вони ще більше загострювали і без того погані взаємини між Польщею і Радянським Союзом. А в цьому була дуже зацікавлена Великобританія…

Кордон Козир-Зірка переходив у знайомих місцях. Начальник ровенської комендатури «Корпусу охорони прикордоння» поручник Липинський сам проводжав його глупої ночі до Збруча і побажав йому успіху на прощання…

— Пишіть, пишіть, — говорив Козир-Зірка на слідстві уповноваженому Вуковичу. — Гра закінчена, ставок більше нема!

Він охоче розповідав Вуковичу про своє життя, жартував цинічно над багатьма своїми промахами, з усмішечкою згадував свої злочини, довгими і смуглявими пальцями розминав одну по одній цигарки «Сальве», затягувався глибоко, жадібно, видно передчуваючи, що ось-ось доведеться йому викурити останню цигарку, і, не дивлячись, шпурляв у білу плювальницю згризені гострими зубами недокурки.

— Який сенс мені тепер приховувати від вас що-небудь, подумайте, громадянине слідчий, — повторював на допитах Козир-Зірка. — Душа моя лежить перед вами, як на підносі. Невже ви думаєте, мені цікаво приховати від вас ще якесь одно паршиве вбивство, або наліт, або явку. Адже жодного долара або фунта стерлінгів я вже більше не одержу — самі розумієте. Якщо ваші прикордонники пристрілили біля Фінляндії мого шефа, цього англійця Сіднея Джорджа Рейлі, то де вже мені з вами хитрувати! Після мене хоч потоп. Сповідаюсь, як перед богом, як на страшному суді, повірте мені!

Але Вукович розумів, що, признаючись навіть у таких злочинах, які були зовсім не відомі ДПУ, бандит хоче помститися Радянській владі за свій провал тим, що залишає на волі своїх друзів.

Вукович цілком був певен, що, посилаючи Козиря-Зірку за дорученням англійської розвідки на радянську сторону, майор Фльорек не міг не дати, бандитові хоч би кількох явок. Без цих додаткових явок Козир-Зірка був би сліпий і не, зміг би виконати доручення англійців.

Бандит на допиті категорично заперечував, що саме Печериця допоміг йому пробратися через гуртожиток хімічного технікуму на дах чопівського сарая.

— Сам усього досяг, — говорив Козир-Зірка. — Цегляну стінку нишком розібрав, пронюхав, де і що там знаходиться у дворі. Ми, вовки-одинаки найвищого сорту, тільки поодинці ходимо, і наша шкура тому ціниться найдорожче! Коли б удалося мені все, як було задумано, — гуляв би я зараз на англійські грошики десь у Парижі, і навіть батько рідний не дізнався б, звідки я такі кошти придбав…

Провина Печериці перед Радянською владою, на думку Козиря-Зірки, полягала лише в тому, що він зглянувся на чоловіка, який спливав кров’ю, і, сховавши його в себе, покликав до нього лікаря.

— До цього випадку я Печериці в очі не бачив, — говорив Козир-Зірка, — і він, на мою думку, цілком лояльний радянський працівник, тільки м’якосердий трохи, це так. Дуже жаль, що я його «під монастир» підвів.

За словами Микити Коломійця, який розповідав мені всю цю історію, Козир-Зірка дуже засмутився, коли під час допиту Вукович показав йому Полевого і сказав, що це саме наш директор підстрелив його там, у горищному проломі, із свого «воблей-скотта».

— От ніколи б не повірив! — признався бандит. — А я думав, що це заздалегідь чекісти мені пастку підстроїли. Щоб мене підстрелила цивільна людина! Нісенітниця якась! Ганьба до кінця днів моїх!

— А днів небагато лишилось! — зауважив Полевой, вражений словами бандита. — Побалувався — відповідай!

Козир-Зірка заскреготав зубами, але, зразу ж спохватившись, знову заусміхався і продовжував давати зізнання в своїй цинічній манері, так, наче не було поряд ні Полевого, ні Коломійця.

… На другий же день після арешту Козиря-Зірки хтось стріляв у лікаря Гутентага.

Вернувшись із своєю дочкою з міського театру, лікар увімкнув світло і підійшов до вікна, щоб зачинити віконницю. В кущах палісадника бахнув постріл, і револьверна куля, пробивши фрамугу на відстані двох сантиметрів від голови Євгена Карловича, з дзвоном врізалась у старовинну китайську вазу, що стояла на поличці.

Той, хто стріляв, встиг зникнути, але його постріл підказав Вуковичу, що в місті є ще хтось, хто зв’язаний з людьми, які прислали на цей бік Козиря-Зірку.

Трохи згодом Вукович дізнався від селян-перебіжчиків із Західної України, які втекли на радянську сторону від утисків панів, що приблизно того ж дня в місті Ровні невідомими грабіжниками був убитий аптекар Томаш Гутентаг. Убивці застрелили його в аптеці і забрали звідти частину ліків.

Тієї ж ночі, коли був учинений невдалий замах на лікаря Євгена Карловича Гутентага, за двадцять верст від нашого рідного міста, у районі найвіддаленішої застави села Ведмеже Вушко, радянські прикордонники затримали старого придуркуватого жебрака: він намагався проскочити в Польщу. У вузенькому комірі його брудної, завошивілої сорочки було знайдено маленьку, згорнуту в трубочку записочку — грипе[2].

Лежачи в тюремній лікарні, поки не загоїлась його рана, Козир-Зірка не знав, що спіймали цього жебрака — зв’язкового шпигунської групи, яка діяла на радянській території. Козир-Зірка був також цілком упевнений в тому, що дружина Печериці спалила всі таємні документи, які могли б викрити її чоловіка.

Справді, коли чекісти схопили бандита, Вукович, зразу ж відчинивши мідні дверці грубки в кабінеті Печериці, виявив на закуреній решітці теплу ще купку попелу. Але перед своєю несподіваною втечею з міста Печериця, видно, забув попередити дружину про те, що схоронялось у лівому білизняному ящику їх родинної шафи. А може, Оксана Антонівна в паніці забула про цей ящик?..

На самому споді в ящику, набитому чистою білизною з монограмами «О. П.» і «З. П.», Вукович знайшов чисту, згорнуту ромбиком хусточку.

Це була старанно випрасувана хусточка, підрублена ясно-голубою ниткою. Поряд, на дні ящика, лежало ще кілька таких хусточок. Але Вуковичу здалося, що ця хусточка трошечки різниться від усіх інших. Матерія була така ж сама і робота та ж сама, а хусточка здавалася трошечки товщою.

І коли Вукович розгорнув її, він побачив, що в хусточку вкладено надруковане на тонкому батисті посвідчення:

Оце й усе. Ніяких більше слідів Печериці не, було.

Щоправда, завдяки «грипсу», відібраному у придуркуватого жебрака, Вукович здогадувався, що «Гогусь», який змінив квартиру, і Печериця — одна і та ж особа.

Моя зустріч з Печерицею в поїзді могла допомогти Вуковичу в розв’язанні інших загадок.

З анкет Печериці, що залишалися в справах окрнаросвіти, з’ясувалось, що сам він родом з Коломиї, служив спочатку в легіоні «січових стрільців», а потім в одному з загонів так званої «Української галицької армії», і після того, як група її офіцерів разом із «стрільцями» відмовилася вернутися до себе в Галичину, під владу пілсудчиків, залишився в Проскурові, а потім переїхав у Житомир.

Саме про це говорили анкети, відомості, подані співробітниками, хороші відзиви тих організацій, в яких до приїзду в наше місто працював доктор Зенон Печериця.

Але забутий клаптик батисту з дрібними літерами штабної машинки, а найголовніше — особистий підпис Євгена Коновальця, зроблений незмивною тушшю, переконував Вуковича в іншому.

Вукович добре знав, що полковник Євген Коновалець ще з часів першої світової війни таємно працював у німецькій військовій розвідці, постачався німецькими марками і, виводячи «січовиків» з України, залишав на шляху свого відходу чимало таємних агентів, доручивши їм у цілях маскування вдати з себе революціонерів і прихильників Радянської влади.

Не кожному «січовикові» видавав Євген Коновалець отакі охоронні посвідчення. Треба було не один раз супроводити «пана коменданта» в його кривавих походах по Україні, щоб заслужити його довір’я і одержати на пам’ять отакий батистовий клаптик.

Люди, які ховали протягом років до якогось часу батистові клаптики, мали приятелів і помічників.

Безумовно, були вони і в Зенона Печериці, який утік з міста в невідомому напрямку. Інакше не міг би він так швидко з’ясувати, куди саме, закінчивши невідкладні операції в міській лікарні, пішов лікар Євген Карлович Гутентаг. Це саме вони, помічники і приятелі Печериці, послали в Польщу, до майора Зигмунда Фльорека, в ролі «ходока»-зв’язкового старого придуркуватого жебрака. Цей жебрак невтомно бурмотів на допитах всяку нісенітницю. Залишаючись сам у тюремній камері, він раптом серед ночі починав співати козацькі думи, танцював гопака і робив усе, щоб його визнали за божевільного.

Однак Вукович терпляче ждав, поки жебрак облишить гру і заговорить справжнім голосом. Він догадувався, що, крім цього жебрака, друзі Печериці послали в Польщу ще й другого «ходока», який і став причиною загадкової смерті аптекаря Томаша Гутентага в місті Ровні.

Цілком ясно було: спільники Печериці залишалися в місті. Найзручніше, звичайно, було натрапити на їх сліди за допомогою самого Печериці. Але Печериця «змінив квартиру»…

Про все це розповів мені Микита Коломієць в оту ніч, коли ми з ним вийшли з будинку окружного управління ДПУ. Не все, звичайно, в оповіданні Коломійця мало такий вигляд, як викладаю я цю заплутану історію сьогодні. Про багато що в ту весняну ніч Микита тільки ще здогадувався, чимало подробиць додумував він сам, та й я, признатися, допомагав йому протягом усіх цих двадцяти років, з’ясовуючи немало «темних плям» біографії поповича з Ровна і Зенона Печериці, перевіряючи уже в радянському Львові, чи так усе це було насправді, як воно уявлялося нам у ті далекі роки нашої юності.

В одному можу признатися: страшним і дуже небезпечним видався мені світ таємної війни з ворогами, в який увів мене несподівано Микита Коломієць в оту пам’ятну ніч, коли сиділи ми з ним до світанку на широких поручнях сходів над скелястим обривом.

До цієї розповіді я був дуже простодушний. Я не міг раніш і подумати, що серед нас є падлюки, які отак, як Печериця, живуть двоїстим життям шпигунів. Я й уявити собі не міг, що майже поряд з нами гуляють перевертні, які вдають, що вони щиро люблять Радянську владу, а тим часом тільки чекають її падіння і весь час домагаються, як би нишком, з темряви завдати їй удару, якомога болючішого та підступнішого… «Який великий, благородний і небезпечний труд прикордонників-чекістів, — подумав я, — що, подібно до Вуковича, рискуючи життям, відважно входять в оцей страшний і темний світ злочинів, які готуються, і вміють вчасно схопити ворога за руку, коли він зовсім не чекає цього!»

… І ще з розповіді Микити уявилося мені ясно, як ненавидить нас, радянських людей, світова буржуазія з своїми агентами, і я зрозумів, якими повинні ми бути пильними до того часу, поки хоч один капіталіст ще бродить живим по білому світу.