Уже здалека було видно, що біля закладу Рогаль-Піонтковської товпиться молодь. Дехто з них ліниво лускав насіння, позираючи на тих щасливців, які без усякого вагання заходили у відчинені двері прихожої. Інші, нетерпеливіші, відступали далі, до палісадника, і, зіп’явшись навшпиньки, намагалися заглянути у високі вікна в глибину залу, звідки лунала музика, змішана з човганням ніг танцюючих.
Залишивши у касирки в картатому платті цілий полтиник, я зайшов у довгастий зал з потрісканими колонами з пап’є-маше… Зразу повіяло спекою, кисло-солодкими запахами пудри і дешевих парфумів.
Кілька пар з закам’янілими тулубами походжали то взад, то вперед посередині залу в якомусь незрозумілому танці-марші. Потім я узнав його назву: «фокстрот».
Кавалери з поважними і разом з тим без усякого виразу обличчями, то спинаючись навшпиньки і наступаючи, то відходячи на два кроки назад, кружляли по залу, водячи розморених спекою дівчат. Видно було — вони дуже пишаються з того, що можуть ходити отак, додержуючи цього одноманітного ритму і проробляючи два-три нехитрих рухи перед очима танцюристів, що відпочивали, або зівак, які отак, як і я, прийшли подивитись на це дивовижне видовище. Хазяйки танцкласу ще не було, і я нетерпляче чекав її появи.
Дивився я, як розважаються відвідувачі салону Рогаль-Піонтковської, і мимоволі пригадувались мені зовсім інші танцювальні вечори, в радпартшколі нашого міста.
Музиканти-курсанти розташовувалися там на дощаній сцені, і мідь оркестру стрясала високий мармуровий зал, перероблений в клуб з колишньої церкви жіночого єпархіального училища. Було так весело і людно, що, здавалось, незамазані ще святі радіють з цієї гучної музики і сам бог Саваоф, який стояв у сандаліях на босу ногу над лозунгом «Мир хатинам, війна палацам!», теж ладен був піти в танець разом із своїми крилатими архістратигами і пророком Мойсеєм.
Курсанти в голубих будьонівках і дівчата з передмість танцювали найсправжнісіньку бальну мазурку, і ніхто, звичайно, не звертав особливої уваги, що кавалери танцюють у залатаних чоботях із стоптаними каблуками, а на ногах у дам іноді можна було побачити прості дерев’янки.
Бистрі венгерки чергувалися з повільними і легкими вальсами — бід «Душі полка» до чудового вальсу «Дунайські хвилі». Веселі краков’яки приходили на зміну падеспаню, а вже коли лектор природознавства Бойко просив музикантів заграти його улюблену «Китайську польку» з присіданнями та іншими викрутасами, не було в клубі людини, яка б не пристроїлася до ланцюжка танцюючих.
І я ходив у той танець! І я присідав навпочіпки, а потім проносився через увесь зал, помахуючи то праворуч, то ліворуч піднятими вказівними пальцями.
Одного разу в парі зі мною опинився літній кухар Махтеїч. Він прийшов запитати у чергового по. школі, коли давати дзвоник на вечерю, а лектор Бойко втяг його в танець. Під дзвін литавр ми кружляли з Махтеїчем по залу, трохи не налітаючи на сцену, що палала від мідних труб «музикантів, і я чув, як пахне від моєї «дами» гречаною кашею, смаженими шкварками, цибулею, і майже безпомилково міг сказати, яка вечеря приготована для курсантів.
Багато потіхи і невимушених молодих веселощів було на тих, забутих уже курсантських вечорах. Дружні і невимогливі, вони надавали бадьорості. Там молодість випліскувалась через край. Там відчувався бойовий, сміливий колектив людей, які вирішили запросто відпочити і повеселитися.
«А тут що? Хіба це танці? Тупцюються ногами на одному місці, як істукани! І нікому немає ніякого діла до сусіда. І кожен думає, що він танцює краще за всіх. А танцю якраз і нема!»
І я голосно розсміявся на цю думку. Один з танцюристів — товстолиций, з гостренькими чорними вусиками — загрозливо глянув скоса у мій бік, подумав, певно, що це я з нього сміюся.
— Сусідонько, та чи це ви? Ой, який прогрес! — почулося поряд.
Обертаюся, бачу — Анжеліка. Стоїть біля мене в зелененькому платті з білими горошинками і показує в усмішці обидва ряди рівних зубів. Нічого робити, я простяг їй руку і сказав:
— Добрий вечір!
— Ви танцюєте? От не думала! Такий тишко…
— Просто подивитися прийшов, — буркнув я, оглядаючись, чи немає поблизу ще інших знайомих.
— Киньте, киньте! — посварилася на мене пальчиком Анжеліка. — Мене ви не обдурите… А ось і мадам Рогаль-Піонтковська. — Вона замінить тапера, і це чудово! — І, спинаючись навшпиньки, щоб стати помітнішою, склавши долоні ківшиком біля рота, Ліка, як у рупор, гукнула: — Глафіро Павлівно, чарльстон просимо!
Огрядна сива старуха в чорному платті, з дивовижно рум’яними щоками оглянулась на цей вигук. Її обличчя розпливлося в задоволеній і багатообіцяючій усмішці. Ні, вона абсолютно нічим не нагадувала сухорляву графиню із Заріччя! Скоріш, ця мадам була схожа на власницю м’ясної крамниці або ковбасної.
— А отой, маленький, мабуть, чоловіченько вашої мадам? — спитав я тихо Ліку, вказуючи на тапера.
— Що-бо ви! — обурилася Ліка. — Її чоловік був інженером і загинув під Уманню від випадкової кулі. Умань — це десь у ваших краях, адже так?
— Де там! До Умані нам іще добу їхати поїздом! — вигукнув я і в думці відзначив, що оповідання Головацького і слова Ліки частково збігаються.
Маленький тапер у довгому засмальцьованому піджаку з фалдами до колін, схожий на цвіркуна, який став на задні лапи, догідливо присунув Рогаль-Піонтковській кругленький обертовий стільчик. Мадам підібрала спідниці і сіла. Стільчик зразу ж перекосився під вагою її важкого тіла. Звівши над клавіатурою пухлі пальці з блискучими перснями, хазяйка задумалася.
— Ви чарльстоните? — пошепки спитала мене Анжеліка.
— Що?
Гучні звуки нового танцю прогриміли в залі: мадам без жалю заходилася розбивати свій рояль.
— Ходімте, це чарльстон! — сказала Ліка.
— Та я не вмію!
— Дурниця! Дуже легкий танець. Дивіться на мої ноги — і швидко навчитесь! — Ліка витягла мене на середину залу і зразу поклала свою долоньку мені на плече.
Навколо нас уже танцювали, відкидаючи тулуби, якісь пари. Барвисті убрання дівчат, мелькаючи мимо, рябіли в очах.
Я уважно дивився вниз, де дригала довгими загорілими ногами моя сусідка. Здавалось, ноги Анжеліці набридли і вона хоче відкинути їх набік. Її ноги ходили, як на шарнірах: викине ногу, помахає нею і знову наступає на мене.
«Не танець, а хвороба святого Вітта!» — подумав я, вивертаючи ноги в колінах так, що кістки захрустіли. «Ех, була не була!» — вирішив я і, згадавши курсантські вечори, з силою підхопив Анжеліку і закружляв з нею, підстрибуючи, як у «Китайській польці». Вона дивилась на мене здивовано нерухомими і трохи злими очима. Але коли я хотів зробити крутий поворот, права нога моя наступила з ходу на щось м’яке і слизьке. Я похитнувся назад і з усього розмаху ударив ліктем у спину Рогаль-Піонтковську.
Мелодія чарльстону на мить обірвалась. У тиші, що залягла, я почув не дуже голосне, що так і опекло мене, коротке слово:
— Хам!
Відлітаючи якомога швидше від рояля, я побачив перекошене злістю нарум’янене лице хазяйки танцкласу. Поза всяким сумнівом, це вона пальнула в мене образливим словом. Але злість на її обличчі гостювала недовго: Рогаль— Піонтковська вмить заусміхалась і, бажаючи надолужити згаяний час, забарабанила по клавішах ще дужче і швидше. Можливо, Анжеліка не чула цієї образи, кинутої на мою адресу, а може, просто вдала, що не чує, — але я рішуче рвонув свою даму праворуч, до струменя свіжого повітря, що бив з дверей, і вивів її з залу.
— Який ви, справді, телепень! — сказала Ліка чи то жартома, чи то презирливо. — Грають одно, а ви, зовсім ігноруючи мелодію, танцюєте якусь «ойру». Та у вас зовсім нема слуху! Вам, добродію, Михайло Михайлович Топтигін на вухо наступив. Ви абсолютно не відчуваєте ритму.
— Щодо Топтигіна не знаю, а що в такій духоті можуть штовхатися тільки божевільні — це факт!
— Вони вміють чарльстонити, а ви ні. Так чого ж злитися? — сказала Ліка примирливо.
— А хіба не краще в отакий вечір до моря піти, на човні покататися?
І тільки сказав це, як мій погляд спинився на огризку яблука, роздавленому на підлозі. Так ось, виявляється, із-за чого заробив я «хама»! «Ну гаразд, мадам! Подивимося ще, хто «хам». По полтинику з танцюриста загрібати можеш, стара карго, а порядку додержувати не хочеш!»
— А ви на човні любите кататися? — спитала Ліка, обмахуючись надушеною хусточкою.
— А хто ж не любить? — сказав я, не підозрюючи пастки.
— Тоді знаєте що? Втечемо звідси до моря! — І знову Анжеліка схопила мене за руку.
І п’яти кроків ми не пройшли з нею по вулиці Генуезькій, як зустріли Зюзю.
— Куди ж ви, Ліко? — невдоволено сказав франт, розставляючи руки.
— До моря з молодим чоловіком ідемо! — капризним голосом кинула вона. — До речі, ви не знайомі?
— Тритузний! — буркнув франт і, не дивлячись, ткнув мені свою лапу.
Я потиснув її без усякої приємності і назвав себе.
— Пардон, дорогесенька! Мене Іван Федорович затримав. Змініть гнів на ласку і вертайтесь. Сьогодні танго «В лахмітті серце». Розучувати будемо. І з словами…
Тепер уже я не стерпів. Розряджений піжон абсолютно не хотів зважати на мене.
— Давайте, Анжеліко, швидше, а то пізніше комарі нас на морі заїдять! — сказав я басом, і вона пішла зі мною.