Місто біля моря

Дзвінок із Москви

Ще й раніше я знав одну рису Коломійця: він любив бути таємничим.

Спитаєш його про що-небудь цікаве. Здається, найпростіше: відповідай, не вереди загадками душу людині. Так ні! Микита буде тебе мучити, водити кругом та навколо і, наче навмисно, коли ти згоряєш від нетерпіння, почне розповідати зовсім про інше, чого ти й не ждеш.

Приблизно так трапилось і тепер.

Тягнучи мене з колони демонстрантів до будинку окружного відділу Державного Політичного Управління, Коломієць усю дорогу мовчав. На всі мої запитання він відповідав одною фразою: «Потерпи трошки!»

Затискаючи в руках синенькі аркушики перепусток, ми збігаємо нагору. Видно з усього, що Коломієць бував тут раніше: він іде по сходах сміливо й рішуче. Я йду вслід за ним. Ось і площадка верхнього поверху.

Микита упевнено входить у напівтемний коридор і зупиняється біля дубових дверей. Він гучно стукає в двері.

— Ввійдіть! — доноситься із-за дверей.

Щільні, важкі штори на вікнах. Дві засклені шафи. Третя — велика вогнетривка шафа притаїлась у кутку. Напівзакрита занавісочкою карта з прапорцями прибита у простінку. Під цією картою, що, як видно, зображує лінію кордону, в тіні настільної лампи сидить уповноважений прикордонного, загону Вукович — той самий високий блондин-прикордонник, який довго ходив біля штабу ЧОПу разом з Полевим після тривожної ночі, коли Бобир прогавив бандита, що пробрався на дах.

— Оцей хлопець щойно повернувся з Харкова. Каже, що бачив Печерицю в Жмеринці, — відразу розповідає Микита уповноваженому.

— Біля Жмеринки, — поправляю я.

— Цікаво! — говорить Вукович і запрошує: — Сідайте, будь ласка, товариші. Я вас слухаю.

… Я майже все уже розповів.

— То як же все-таки називалась станція, де ви востаннє бачили Печерицю? — питає Вукович.

— Я спав, коли він зліз.

— Це я розумію, але коли востаннє ви бачили Печерицю? — питає Вукович.

— Після Дунаївців… Ні, ні… Там була перша перевірка квитків.

— А де була друга? Ну, коли цей, у ватянці, читав літер?

— Не знаю… Поїзд ішов, і мене розбудили.

— Хвилиночку! — І Вукович заглядає в блокнот. — Ви сказали, що Печериця питав, чи була вже ревізія?

— Питав.

— Де це було — у полі чи на станції?

— Поїзд зупинився… По-моєму, на станції.

— Ну от, яка це була станція? Що було написано на стіні вокзалу?

— Їй-бо, не пам’ятаю… Коли б я знав… Я ж уперше їхав по залізниці…

— Може, Деражня?

— Ні… Здається, ні…

— Чорний Острів?

— Ні… Ні…

— Котюжани?

— Ні.

— На пероні видно було?

— Еге.

— А світло яке?

— Звичайне. Ну, так собі, не дуже ясне.

— Стривайте, — Вукович морщиться, — не те питаю, Електрика чи гасове освітлення? А може, свічки?

— Зеленувате таке світло з ліхтаря — з круглим склом ліхтар, пальник усередині, і на мотузку на стовп підтягають його. Ну, пам’ятаєте, у нас на Поштовці були біля кофейні Шипулинського такі ж самі лампи…

— Жарові лампи?

— От-от! Вони самі.

— А вокзал не на горбі часом? Сходи кам’яні, а перон весь у вибоях, так? Якщо, скажімо, дощ великий — калюжі будуть? Правда ж?

— Здається, що цей самий. Бігти з вагона далеко треба.

— І ти пам’ятаєш напевно, що Печериця тут не злазив, а поїхав далі? — несподівано переходячи на «ти», з великою цікавістю питає Вукович.

— Ну, аякже! Коли контролер перевірку робив і літер його читав, це було потім, після цієї станції, і він на лавці ще спав.

— Напевно спав?

— Факт — спав. Хоча… може, тільки вдавав, що спить, хтозна. Одне пам’ятаю: бачив його виразно.

— Ну, а потім ти сам заснув і бачиш — Жмеринка?

— Еге ж.

— А Печериці нема?

— Еге ж.

— Це точно?

— Точно.

— Щасливий ти, хлопче! Легко відбувся. З. такими попутниками та ще в порожньому вагоні можна заснути назавжди! — якось загадково сказав Вукович і, знову заглядаючи в блокнот, де він записував щось, спитав: — А що тобі впало в очі у зовнішності Печериці?

— Ну, шинеля якась обшарпана… Раніше я ніколи в цій шинелі його не бачив.

— А ще?

— Ах, так! Вусів не було.

— Зовсім не було?

— Нічогісінько. Все збрито…

— Ну, товаришу Коломієць, — сказав переможно Вукович. — Значить, це його вуса ми знайшли в папірці біля виходу з окрнаросвіти. Я говорив, що це волосся належить Печериці, а уповноважений Дженджуристий заперечував. «Ніколи, — каже, — цей тип не розстанеться з своїми вусами. Це, мовляв, традиція націоналістів — пишні козацькі вуса. Він скоріше бороду собі відріже!» Що значить, — людина звикла до штампів! Та всякий ворог на місці Печериці, коли б йому на ноги стали так наступати, з усіма традиціями б розпрощався. Своя шкура дорожча! — І, звертаючись уже до мене, Вукович вів далі: — Отже, ти правду кажеш, Манджура?..

— А чого б же я говорив неправду? — сказав я ображено. — Неправду говорить тільки той, у кого на душі нечисто і хто боїться. А я ж сам хочу допомогти вам цього гада спіймати…

— Правильно, Манджура! — похвалив мене Вукович, усміхаючись. — Обов’язок усієї робітничої молоді — допомагати нам. Допомагати в будь-яку хвилину, від щирого серця, не шкодуючи сил і здоров’я, усвідомлюючи, що допомагаєш не просто чекістові ось із такими малиновими квадратиками на петлицях, а всьому народові і нашому спільному, щасливому майбутньому. Наші органи — бойова зброя партії і всього радянського народу в боротьбі з тими ворогами, які хотіли б знищити завоювання революції. І нічого не вартий чекіст, коли б він спробував працювати самотужки, не спираючись щодня на велику довіру і широку допомогу трудящих мас. Ми небезпечні лише для ворогів революції, і чим краще працювати будемо, тим швидше зметемо їх з нашого шляху!

— Чимало роботи ще! — сказав Коломієць.

— Поки від паразитів увесь світ не очистимо, — згодився Вукович. — Хвилиночку! — І він зняв трубку телефонного апарата. — Шеметова. Вукович говорить… Начальник у себе?.. Ми зайдемо зараз, попередь, будь ласка.

Молочні лампи м’яко горять під самою стелею в кабінеті начальника прикордонного загону і окружного відділу ДПУ. Так дивно, незвично застати тут людей у цей пізній час, коли всі установи міста давним-давно закриті.

Крісла м’які, зручні; склянка міцного чаю парує на краю широкого горіхового стола. Начальник киває нам головою, щоб ми сідали, а сам, притиснувши до вуха телефонну трубку, уважно слухає.

Видно, відповіли. Начальник крикнув у трубку:

— Комендатура Вітовтів Брід?.. Куди ж ви пропали!.. Так що ж трапилось?.. Слухаю… Слухаю… Чекайте, Богданов, не так швидко, дайте запишу. (Начальник бере гостро підструганий олівець і, притискаючи ще дужче лівою рукою телефонну трубку до вуха, правою записує щось у розкритому блокноті). Хто вів групу?.. Що!?? Знову цей «машиніст»? Ну, туди йому й дорога! Менше роботи буде Ревтрибуналу… А хто затримав? Так. Так. Так. Добре! >б’явіть йому мою подяку… Що?.. Ну, звичайно… Негайно в управління!.. Що?..

Мимоволі прислухаючись до цієї розмови, я нишком оглядаю велику кімнату і, признатися, трохи ніяковію. Я вперше бачу так близько начальника окружного відділу ДПУ.

Раніше я бачив його лише здалека, коли він об’їздив на білому коні шеренги прикордонників та бійців конвойної роти. Стрункий, сухорлявий, затягнутий в ремені, наче народжений у сідлі, з обличчям трохи схожим на загиблого недавно Котовського, він зводився в стременах, прикладав руку до лакованого козирка зеленого прикордонного кашкета і вітався з усіма своїм дзвінким, веселим голосом, а війська гарнізону перекатами дружно відповідали йому, заглушаючи бій годинника на старій ратуші.

А от зараз він сидить перед нами без кашкета, одягнений у гарно пошитий френч з дебелого сукна. На його зелених петлицях по два рубінових ромби. Біляве волосся, зачесане назад, відкриває високий, трошки випуклий лоб. Він латиш і говорить з акцентом.

… Кінчивши говорити, начальник кладе трубку, бистрим поглядом оглядає нас з Микитою і весело звертається до Вуковича:

— Біля Жабинців знову спроба прориву. Дев’ять контрабандистів. І ні один не втік з ділянки. Молодець начальник застави Гусєв. Упорався сам, власними силами, без виклику «тривожної групи». А самого «машиніста» Куцурубу — Гусєв убив гранатою.

— А що несли? — питає Вукович. — Знову сахарин?

Начальник дивиться у блокнот і повільно говорить:

— Сахарину малувато. Одна тільки «носка» — тридцять фунтів. А решта — всякий дріб’язок: кашне, панчохи, рукавички, бритви, галстуки і навіть ціла «носка» шкурок угорського кота.

— Кому ж потрібний угорський кіт, коли зима кінчилась? — усміхаючись, говорить Вукович.

— Ну, може, яка-небудь запаслива непманша замовлення дала зарані? — говорить начальник. — Але інша знахідка важливіша: у ціпку, який кинув Маруда, як тільки знялась стрілянина, Гусєв виявив сімдесят банкнотів по сто доларів кожний.

— Сім тисяч доларів? — вмить підрахувавши в умі, зауважив Вукович. — Непогане жалування комусь несли…

— Розберемося, — каже начальник і, обриваючи розмову, запитально дивиться в наш бік.

— Товариші з фабзавучу, — доповідає Вукович, — повідомляють важливі новини в справі Печериці. Говори, Манджура!

Начальник переводить важільці телефонів і киває мені головою.

Я розповідаю тихо, не поспішали. Начальник, дуже уважно дивиться мені в обличчя світлими проникливими очима. Раптом він піднімає руку, зупиняє мене:

— І весь час з тобою Печериця по-російському говорив?

— Весь час. У тім-то й річ! А нашого викладача Назарова тільки за російську мову з школи прогнав!

— І добре говорив, складно, без акценту? — цікавиться начальник.

— Еге! Зовсім як'росіянин. Коли б я не знав, що він українець, ніколи б не подумав цього з розмови.

— Це особливо треба буде мати на увазі, — звертається начальник до Вуковича. — Отже, районом його дій може бути і весь Радянський Союз. Дальній посильний! Може осісти де-небудь у центрі Союзу і «законсервуватися» для майбутньої роботи на багато років. Продовжуй, хлопче!

Я продовжую розповідати, як я виявив зникнення Печериці, і начальник говорить Вуковичу:

— Ну, бачите? Припущення Дженджуристого, що він кинувся до кордону, не виправдалось. Не такий це ворог, щоб зразу на багнети лізти. І, можливо, йому поставлені друге, трете, четверте завдання. Думає відсидітися десь у затишку, може, забудуть…

За дверима начальника чути різкий і тривалий дзвоник. З’являється Шеметова:

— Москва, товаришу начальник!

— Ану, швиденько, останні зведення по боротьбі з контрабандою, — наказує начальник і бере трубку.

Хвилинна тиша.

— Начальник окружного управління ДПУ і прикордонного загону біля телефону, — голосно карбує слова начальник. — Я слухаю вас, Феліксе Едмундовйчу, — і робить знак Вуковичу, щоб ми вийшли.

… Давно вже розійшлися по домівках комсомольці. Давно, напевне, остигають в осередках погашені факели. Тихо на білих крутих вулицях нашого містечка. Співають вдалині, за річкою, півні.

— Ти знаєш, хто начальникові дзвонив? — зупиняючись посеред вулиці, урочисто говорить Микита Коломієць. — Фелікс Едмундович Дзержинський! Ти розумієш це, Василю, чи ні? Сам Дзержинський, перший чекіст революції!.. В таку ніч і спати зовсім не хочеться… Ти не дуже стомився з дороги, Василю? Якщо не стомився, давай поблукаємо по місту.

… Ніколи не забудеться ця весняна тиха ніч над обривом, поблизу кафедрального костьолу!

Потомлені, сходивши все місто, ми сідаємо відпочити на дубових поручнях старовинних сходів. Вони круто спускаються по скелях униз, до ріки. Їх. сходинки вищерблені, де-не-де в маленьких калюжках на сходинках купається, переливаючись, відображення місяця.

Темні силуети кам’яних католицьких святих на порталах костьолу здіймаються у нас за спиною. Ці танцюючі святі мовби застигли назавжди в дивній, незрозумілій для нас нестямі. Значно пізніше, через багато років, я дізнаюся, що цей стиль, який наслідував скульптор, що вирізьблював з каменя святих, називався «полум'яне барокко». Каркають сонні ворони на голому гіллі вже набухлих весняним соком дерев. Попихкує двигун електростанції. Виблискує десь далеко внизу, під самими скелями, річка Смотрич, що тече на дні скелястого яру. Її пересікає тремтяча місячна доріжка. Ледь помітна, мріє за хутором Довжок смужка близького світанку.

— Отакі-то справи, Василю, — мовби міркуючи вголос, говорить Микита. — В усьому світі точиться страшна, відчайдушна боротьба між гнобленими і паразитами. І ми з тобою також учасники цієї боротьби. Наша Батьківщина перша в світі показала пригнобленим шлях до кращого життя. Завжди гордись цим! Нам доводиться боротися з хитрими і спритними ворогами. Їх захищає церква, бо, як не буде паразитів — загине й церква, всі оці ксьондзи, що такі-от храми збудували. Ти навіть собі не уявляєш, на яку підлоту вони здатні… Пам’ятаєш з історії? Вони спалили Джордано Бруно, як тільки він став викривати їхню брехню. Або Галілей… що вони зробили з Галілеєм! А єзуїти? Такі бузувіри-перевертні, що держись!.. Зараз церковники підтримують всю світову буржуазію. І все-таки в дій боротьбі, переможемо ми, переможе-пролетаріат. Я в це твердо вірю.

Із-за старовинних будинків, із-за друкарні линуть сюди з високої ратуші такі знайомі удари міського годинника.

— Три, — каже Микита Коломієць. — Три години ранку… Так, Василю, в цікаві роки ми живемо, ой, в які цікаві! Повір мені, ніхто з наших нащадків не побачить стільки в своїй молодості, як ми з тобою, бо це не тільки наша, особиста молодість, але й молодість цілої Радянської країни… І от ми колись розкажемо їм хоч би про цю ніч. Ну ось ти, наприклад, розкажеш. «Жив я змолоду в одному маленькому прикордонному місті. Недавно закінчилася громадянська війна. Навколо ще гуляли бандити — останні недобитки старого ладу, які йшли із зброєю в руках проти нас. Немало було людей, котрі ненавиділи Радянську владу, бо вона їм дуже на мозолі настудила. Сказала: «Досить!. Нажилися вдосталь на своєму віку, попознущалися з чесних трудівників, а. тепер давайте лиш і ви попрацюйте». А вони — нізащо! Все норовили бочком-бочком, щоб ухилитись від прямої дороги праці й рівності, сичали по-гадючому, ждали смерті для Радянської влади день у день. І ось одного разу, — розповідатимеш ти, — зайшли ми з товаришем в одній важливій справі в управління ДПУ (знай: напевне тобі вже доведеться пояснити, що таке було ДПУ!) і якраз у цей час дзвонив сюди, в кабінет начальника, з Москви Фелікс Едмундович Дзержинський. Той самий Фелікс Едмундович Дзержинський, який був грозою для всіх ворогів революції і рятував від тифу та голоду, від вошей і корости десятки тисяч безпритульної дітвори, щоб зробити їх здоровими і щасливими людьми…»

Скориставшися з того, що Микита Коломієць, закурюючи цигарку, на хвилинку замовк, я перебив його і попросив розповісти мені до ладу, чому все ж таки втік з нашого міста Печериця. Признатися, я хотів розпитати про це самого Вуковича, але не наважився.

Микита пояснив мені, що всяка зайва балаканина може тільки пошкодити розшукам Печериці. Я твердо пообіцяв нашому секретареві нікому нічого не розповідати; якщо хтось і взнає від мене про те, що він повідає мені, то лише через двадцять років після цієї ночі.

— Не раніш, як через двадцять років? Слово? — спитав Коломієць.

— Слово! — затремтілим голосом сказав я. — Чесне комсомольське. Можеш бути певен!

— Ну, гляди! — сказав Микита і почав розповідь, кожну подробицю якої я намагався запам’ятати якомога краще.